Франкенштайн. Ґотичні повісті

Коли я переконався, що дім неможливо врятувати, то пішов геть і заховався в лісі.

Тепер переді мною лежав цілий світ, але куди ж мені податися? Я вирішив тікати якнайдалі від місць, де я стільки нагорювався; але для мене, усім ненависного і зневаженого, будь-яке місце здавалося страхітливим. Нарешті промайнула думка знайти тебе. Ще з твоїх записів я дізнався, що ти — мій батько, мій творець; то до кого ж мені слід було звернутися, як не до того, хто дав мені життя? Серед предметів, яким Фелікс навчав Сафію, географія була не на останньому місці; з неї я дізнався про приблизне розташування різних країн на земній кулі. Ти згадував про Женеву як своє рідне місто, і саме туди я вирішив попрямувати.

Але як мені знайти туди дорогу самотужки? Я знав, що мушу рухатися на південний захід, коли хочу туди дістатися, та моїм єдиним провідником було сонце. Я не знав назв містечок, через які мені необхідно було пройти, і не мав надії отримати відомості від якої-небудь живої істоти; проте я не засмучувався. Тільки на твою підтримку я сподівався, але й до тебе я не відчував нічого, окрім ненависті. Безжалісний, безсердечний творець! Ти наділив мене почуттями та пристрастями, а потім кинув, зробивши об’єктом загальної зневаги й відрази. Але тільки від тебе я міг очікувати співчуття та компенсації страждань, і я вирішив шукати в тебе справедливості, яку даремно намагався знайти в інших створінь, що взивалися людьми.

Моя мандрівка була довгою, я перетерпів неймовірні страждання. Стояла пізня осінь, коли я залишив місцевість, де так довго мешкав. Я пересувався хіба поночі, побоюючись віч-на-віч зіштовхнутися з людиною. Природа навкруги мене в’янула, а сонце вже не випромінювало тепла; падав дощ зі снігом; замерзали могутні ріки; поверхня землі стала твердою, холодною та голою; я ніде не знаходив захистку. О земля! Як часто я проклинав своє існування! Всі добрі почуття замерзли в мені, я був сповнений злості та гіркоти. Що ближче я підходив до твоїх рідних місць, то дужче в моєму серці розпалювалося полум’я помсти. Падав сніг, і водойми замерзли, але я не хотів спочивати ні хвилини. Час від часу траплялися події, які допомагали мені знайти правильний шлях; у мене була карта країни, але все-таки я часто й на великі відстані відхилявся від свого напрямку. Почуття, що мучили мене, не дозволяли мені спочивати; не було події, яка б не підживлювала мого гніву та відчаю. Але те, що сталося зі мною, коли я опинився в межах Швейцарії і сонце знову стало випромінювати тепло, а земля почала вкриватися зеленню, тільки зміцнило в моєму серці гіркоту й жах.

Зазвичай упродовж дня я відпочивав і відновлював свою подорож тільки вночі, коли темрява надійно переховувала мене від людей. Але одного разу вранці, впевнившись, що мій шлях лежить через густий ліс, я насмілився продовжити свою мандрівку і на світанку; наступний день, один із перших днів весни, підбадьорив мене — так яскраво сяяло сонце і повітря було наповнене ароматами. Я відчув, що в мені оживають ніжні та радісні почуття, які здавалися давно забутими. Вражений новизною цих відчуттів, я віддався їм цілком і, на мить забувши про свою самотність і бридку зовнішність, наважився бути щасливим. Лагідні сльози знову потекли моїми щоками, я навіть вдячно звів вологі очі до благословенного сонця, яке подарувало мені таку радість.

Я блукав і блукав лісовими стежками, допоки не вийшов на узлісся, де протікала глибока та швидка ріка, над якою дерева схилили своє гілля — оживлене весною й набубнявіле. Тут я зупинився, не знаючи, куди податися далі, але зненацька почув голоси, що змусили мене заховатися в тіні кипариса. Ледве я встиг заховатися, як до мого сховку підбігла дівчинка — вона голосно сміялась і, немовби граючись, від когось тікала. Вона побігла далі обривистим берегом, але зненацька її нога сковзнула — і вона впала в бистрі води річки. Я вискочив зі свого сховку і, напруживши всі сили в боротьбі з течією, врятував її та витягнув на берег. Вона лежала без тями, я спробував усе, що міг, аби оживити її, аж зненацька нагодився селянин, імовірно той, від кого вона граючись утікала. Побачивши мене, він кинувся до мене і, вирвавши дівчинку з моїх рук, квапливо побіг углиб лісу. Я хутко попрямував за ним, заледве усвідомлюючи, навіщо роблю це; та коли він побачив, що я його наздоганяю, то навів на мене цівку рушниці й вистрілив. Я впав, а мій кривд ник мерщій зник у лісі.

Ось яку винагороду я отримав за свою доброту! Я врятував людське життя, а навзамін потерпав від жахливого болю: постріл розірвав м’яз і роздробив кістку. Чудові почуття, які огортали мене лише декілька хвилин тому, зникли, і я від злості скреготав зубами. Не тямлячи себе від болю, я дав собі клятву вічно ненавидіти весь людський рід і мститися йому. Аж тут страждання, що спричиняла рана, взяли гору наді мною, і я знепритомнів.

Упродовж кількох тижнів я вів жалюгідне існування в лісі, намагаючись вилікувати завдану мені рану. Куля поцілила мені в плече, і я не знав, чи застрягла вона там, чи пройшла навиліт; у всякому разі я не мав жодної змоги виколупати її. Мої страждання погіршувалися гнітючим почуттям несправедливості — думкою про невдячність тих, хто завдав мені болю. Я щоденно присягався помститися — я прагнув смертельної помсти, бо тільки вона могла компенсувати всі мої образи та страждання.

Минуло кілька тижнів, і моя рана загоїлася, я продовжив свою мандрівку. Труднощі, які підстерігали мене на шляху, вже не могли полегшити ні яскраве сонце, ні лагідні подихи весни; радість обернулася глумом, що вразив мою невтішну душу і змусив ще болісніше відчути: я не створений для радості й задоволень.

Проте моя важка подорож добігала кінця, і вже за два місяці я дістався околиць Женеви.

Вечоріло, коли я прибув; я вирішив поки що знайти собі притулок у полі й почав міркувати, якими словами звернуся до тебе. Я був цілковито розчавлений утомою та голодом і відчував себе занадто нещасним, аби насолоджуватися свіжістю легкого вечірнього вітру або видовищем сонця, що сідало за величні вершини Юри.

Тут я поринув у легкий сон, який дозволив мені перепочити від думок, що мучили мене. Його перервала поява гарненького дитяти, що підбігло до мого сховку з усією жвавістю дитинства. Я поглянув на нього, і зненацька в мене промайнула думка, що, можливо, це маленьке створіння ще не упереджене до мене — воно прожило занадто короткий відтинок життя, щоб перейнятися відразою до потвори. Якби мені вдалося зловити його і зробити своїм приятелем і другом, я не був би таким самотнім на цій населеній землі.

Ось чому я спіймав хлопчика, коли він пробігав повз мене, і поставив просто себе. Але побачивши мене, він затулив руками очі й пронизливо закричав; я із силою відвів його долоні від очей і мовив:

— Хлопчику, чому ти кричиш? Я не маю наміру образити тебе, вислухай мене…

Але він відчайдушно викручувався з моїх рук.

— Пусти мене, — репетував він. — Виродок! Бридкий виродок! Ти хочеш мене з’їсти й роздерти на шматочки! Ти людожер! Пусти мене, бо я наскаржуся своєму пап'a!

— Хлопчику, ти вже ніколи не побачиш свого пап'a — ти маєш піти зі мною.

— Бридке чудовисько! Пусти мене! Мій пап'a — член магістрату. Його звати Франкенштайн, і він тебе покарає. Ти не смієш тримати мене!

— Франкенштайн! То, отже, ти належиш до родини мого ворога, якому я поклявся вічно мститися! Тож ти станеш моєю першою жертвою.

Хлопчик продовжував викручуватися і обзивати мене такими словами, що вселяли відчай у моє серце. Я стиснув його горло, аби він замовк — і за мить він лежав біля моїх ніг мертвий.

Я поглянув на свою жертву, і серце моє сповнилося радості та диявольського торжества; плескаючи у долоні, я вигукнув:

— Я також можу сіяти горе; виявляється, мій ворог вразливий, і ця смерть доведе його до відчаю, а прийдешні численні нещастя вимучать і розчавлять його!

Роздивляючись дитину, я побачив, як на грудях у хлопчика щось зблиснуло. Я взяв річ у руки — то був портрет вродливої жінки. Незважаючи на злобу, що кипіла в моїй крові, він привернув мою увагу та пом’якшив мене. Впродовж кількох хвиль я в захваті споглядав темні очі, обрамлені довгими віями, і чудові вуста; але незабаром гнів знову взяв наді мною гору; я згадав, що назавжди позбавлений радості, якою наділені самі та мають змогу дарувати іншим такі жінки — адже якби ця жінка, чиїм портретом я милувався, уздріла мене, вираз її божественної доброти змінився б на страх і відразу.