Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Перейди на наш бік, Драко, і ми заховаємо тебе надійніше, ніж ти можеш собі уявити. Ба навіть більше, я сьогодні пошлю членів Ордену до твоєї матері, щоб її теж заховали. Твій батько зараз сидить у Азкабані і йому ніщо не загрожує… коли настане час, ми оборонимо і його… перейди на наш бік, Драко… ти ж не вбивця… Мелфой дивився на Дамблдора.

–  Але ж я так далеко зайшов, - задумливо проказав він.
– Усі думали, що я загину, а я тут… і ви в моїх руках… я маю чарівну паличку… ви від мене залежні…

–  Ні, Драко, - спокійно заперечив Дамблдор.
– Тут зараз усе залежить тільки від мене, а не від тебе.

Мелфой не відповів. Він хапав ротом повітря, рука з чарівного паличкою не переставала трястися. Гаррі здалося, що вона ледь-ледь опустилася…

Та несподівано на сходах загриміли кроки, а ще за секунду Мелфоя відштовхнули з дороги чотири постаті в темних плащах, що вирвалися з дверей до фортечних валів. Знерухомлений Гаррі з жахом дивився на цих чотирьох: схоже, смертежери взяли таки гору в битві, що лютувала внизу.

Дебелий чолов'яга з дивним косим поглядом хрипко за хихотів.

–  Дамблдора загнали в кут!
– він повернувся до присадкуватої низенької жінки, що з вигляду могла бути його сестрою.
– Дамблдор без палички, Дамблдор сам! Молодець, Драко, молодець!

–  Добрий вечір, Амікусе, - спокійно привітався Дамблдор, немовби чолов'яга завітав до нього на чай.
– Ти й Алекту привів… чудово…

Жінка сердито пирхнула.

–  Думаєш, твої дурні кривляння врятують тебе від смерті?
– зневажливо кинула вона.

–  Кривляння? Ні-ні, це норми етикету,-відповів Дамблдор.

–  Давай, роби,-звелів чужинець, що стояв біля Гаррі- великий кремезний тип з переплутаним сивим волоссям і бакенбардами. Чорний плащ смертежера був йому тісний. Голос його не був схожий на людський: не голос, а хрипкий гавкіт. Гаррі вдарила в ніс потужна суміш запаху бомжа, поту й, безсумнівно, крові. На брудних руках чолов'яги стирчали довгі жовтуваті нігті.

–  Це ти, Фенріре?
– запитав Дамблдор.

–  Авжеж, - прохрипів той.
– Радий мене бачити, Дамблдоре?

–  Не сказав би…

Фенрір Ґрейбек оскалився, вищиривши гострі зуби. На підборіддя йому крапнула кров, і він повільно й безсоромно облизав губи.

–  Ти ж знаєш, Дамблдоре, як я люблю дітей.

–  Тобто ти тепер нападаєш навіть тоді, як немає повного місяця? Незвично… Ти розвинув такий смак до людської плоті, що вдовольняти його раз на місяць тобі вже замало?

–  Вгадав, - погодився Ґрейбек.
– Це тебе, Дамблдоре, мабуть, шокує? Лякає?

–  Не вдаватиму, що це не викликає в мене огиди, - визнав Дамблдор.
– І мене трохи шокує, що Драко запросив таких, як ви, до школи, де живуть його друзі…

–  Ні, - буркнув Мелфой. Він не дивився на Ґрейбека; здається, волів би взагалі його не бачити.
– Я не знав, що

він прийде…

–  Я, Дамблдоре, не хотів пропускати відвідин Гоґвортсу, - просипів Ґрейбек.
– Це ж така нагода перегризти пару горлянок… чудесно, чудесно…

Він колупався в зубах жовтим нігтем, глузуючи з Дамблдора.
– Не відмовлюся й від тебе на десертик, Дамблдоре…

–  Ні, - різко обізвався четвертий смертежер з грубим і жорстоким обличчям.
– У нас наказ. Це має зробити Драко. Давай, Драко, але швидко.

Мелфой виявляв ще менше рішучості, ніж досі. Він перелякано дивився в Дамблдорове обличчя, яке ще дужче зблідло й похилилося, бо він увесь час сповзав по стіні.

–  Йому й так уже небагато лишилося, якщо хочете знати!
– додав чоловік з косим поглядом, а його сестра хрипко захихотіла.
– Ви подивіться на нього… що це з тобою, Дамбі?

–  Та вже не той організм, повільніші реакції, Амікусе, - відповів Дамблдор.
– Старість, одне слово… колись, мабуть, і з тобою таке буде… якщо пощастить…

–  Що це означає?
– оскаженів раптом смертежер.
– Завжди одне й те саме, Дамбі - ти тільки патякаєш і ні чого не робиш! Я взагалі дивуюся, навіщо Темному Лорду перейматися тим, як саме тебе вбивати! Давай, Драко, кінчай з ним!

Але тієї миті знизу знову долинув гамір сутички, і хтось закричав:

–  Вони заблокували сходи… Редукто! РЕДУКТО! Серце в Гаррі закалатало: то ці четверо не знищили всіх

оборонців, вони просто прорвалися на вежу і, судячи з усього, загородили прохід якимось закляттям…

–  Давай, Драко, швидше!
– сердито крикнув чоловік з жорстоким обличчям.

Але Мелфоєва рука так тряслася, що він не міг націлитися.

–  Краще я, - прохрипів Ґрейбек, і пішов на Дамблдора, простягаючи до нього руки й щирячи зуби.

–  Я сказав - ні!
– крикнув чоловік з жорстоким обличчям; спалахнуло світло й вовкулаку збило з ніг; він ударився об мур і поточився. Серце в Гаррі гупало з такою силою, що просто дивовижно, як це ніхто й досі не почув, що він тут стоїть, ув'язнений Дамблдоровим закляттям… якби ж він міг хоч поворухнутися, він би тоді з-під плаща вцілив їх закляттям…

–  Драко, або виконуй, або відійди, щоб хтось із нас… - прохрипіла жінка, та в ту мить двері до валів розчахнулися і з'явився Снейп з чарівною паличкою в руці; він окинув усіх чорними очима-від Дамблдора, що тулився до стіни, до четвірки смертежерів разом з вовкулакою і Мелфоя.

–  Снейп, є проблема,-сказав дебелий Амікус, не зводячи очей і палички з Дамблдора, -хлопець неспроможний…

Але ще хтось дуже тихо вимовив Снейпове ім'я.

–  Северусе… Цей голос налякав Гаррі понад усе, що він пережив цього вечора. Дамблдор уперше по-справжньому благав.

Снейп нічого не сказав, тільки вийшов уперед і грубо відштовхнув Мелфоя. Троє смертежерів мовчки відсахнулися. Навіть вовкулака, і той нібито вгамувався.

Снейп якусь мить дивився на Дамблдора, і суворі риси його обличчя не виражали нічого, крім огиди й ненависті.

–  Северусе… будь ласка…

Снейп підняв чарівну паличку і спрямував її на Дамблдора.

– Авада Кедавра!

Струмінь зеленого світла вистрілив з кінчика Снейпової палички і вдарив Дамблдора в груди. Крик жаху так і не вилетів з Гарріних вуст; мовчки й нерухомо він змушений був дивитися, як Дамблдора підкинуло вгору: на частку секунди здалося, що директор завис під палаючим черепом, а тоді повільно, наче велика ганчір'яна лялька, він перекинувся спиною через зубці валу і зник з очей.