Гаррі Поттер і напівкровний принц

Професорка Макґонеґел суворо глянула на нього.

–  Поттере, - Гаррі відзначив, що вона знову звернулася до нього офіційно,-з огляду на смерть професора Дамблдора, ти повинен розуміти, що ситуація змінилася…

–  Я так не думаю, - стенув він плечима.
– Професор Дамблдор не казав, щоб я перестав виконувати його накази, якщо він помре.

–  Але…

–  Вам треба знати лиш одне, перш ніж сюди прибуде хтось із міністерства: мадам Розмерта перебуває під дією закляття «Імперіус», вона допомагала Мелфоєві і смертежерам, ось як те намисто й отруєний мед…

–  Розмерта?
– недовірливо урвала його професорка Макґонеґел, та не встигла вона сказати ще щось, як за їхніми спинами постукали в двері, і в кабінет ввалилися професори Спраут, Флитвік та Слизоріг. а за ними Геґрід, що й далі заливався рясними слізьми й здригався від горя усім своїм велетенським тілом.

–  Снейп!
– вигукнув Слизоріг, який був найбільше за всіх приголомшений, блідий і спітнілий.
– Снейп! Я ж його навчав! Я вважав, що його знаю!

Але ніхто не встиг йому відповісти, бо високо вгорі зі стіни пролунав різкий голос: у свою порожню раму щойно повернувся чаклун з жовтавим обличчям і коротким чорним чубчиком.

–  Мінерво, за кілька секунд тут буде пан міністр, він щойно роз'явився з міністерства.

–  Дякую, Еверарде, - сказала професорка Макґонеґел і швидко обернулася до вчителів.

–  Поки він не прийшов, я мушу поговорити про те, що буде з Гоґвортсом, - квапливо сказала вона.
– Я особисто не впевнена, що наступного року варто відкривати школу. Смерть директора від рук нашого колеги залишиться страшною плямою в історії Гоґвортсу. Це жахливо.

–  Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, - заперечила професорка Спраут.
– На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.

–  Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень?
– засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою.
– Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.

–  Я погоджуюся, - сказала професорка Макґонеґел.
– Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу… а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра…

–  Нам треба порадитися з опікунами, - запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті.
– Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.

–  Геґрід є, ти щось нічого не кажеш, - звернулася до нього професорка Макґонеґел.
– А як на твою думку-чи можна залишати Гоґвортс відкритим?

Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв на бряклі червоні очі й прохрипів:

–  Йой, та я не знаю, пані професорко… най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка…

–  Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, - лагідно сказала Макґонеґел, - і я її ціную.

–  Ну, я залишаюся, - сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду.

– Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але… йой, я не знаю… Гоґвортс без Дамблдора…

Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.

–  Ну що ж, - сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір'я, перевіряючи, чи не прибув міністр, -тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.

Тепер щодо відправки учнів додому… є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб «Гоґвортський експрес» прибув уже завтра…

–  А як же похорон Дамблдора?
– втрутився нарешті в розмову Гаррі.

–  Ну… - затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів,-я… я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його по ховали тут, у Гоґвортсі…

–  Отже, так воно й буде?-сердито запитав Гаррі.

–  Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, - пояснила професорка Макґонеґел.
– Жоден інший директор чи директорка не були…

–  Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, - прохрипів Геґрід.

–  Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, - заявив професор Флитвік.

–  Безперечно, - погодилася професорка Спраут.

–  Але в такому разі, - сказав Гаррі, - ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним…

Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.

–  …попрощатися.

–  Добре сказано,-пискнув професор Флитвік.-Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.

–  Підтримую, - сказала професорка Спраут.

–  Я гадаю… що так… - досить нервово погодився Слизоріг, а Геґрід замість згоди просто заридав.

–  Він уже прибув, - повідомила раптом професорка Макґонеґел, виглядаючи у вікно.
– Міністр… і з ним, здається, ціла делегація…

–  Пані професорко, можу я вийти?
– відразу запитав Гаррі.

Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.

–  Можеш,-відповіла професорка Макґонеґел, - швиденько.

Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по гвинтових сходах, потім помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.

–  Це правда?
– прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг.
– Це таки правда? Дамблдор… загинув?

–  Так, - відповів Гаррі.

Гладка Пані заголосила й відхилилася, пропускаючи його, навіть не питаючи пароль.

Як і передбачав Гаррі, вітальня була набита учнями. Усі принишкли, коли він проліз крізь отвір за портретом. Дін і Шеймус сиділи неподалік: це означало, що в спальні нікого не було, чи майже нікого. Нічого не кажучи, не дивлячись нікому у вічі, Гаррі пройшов усю вітальню й зайшов у двері до хлопчачих спалень.