Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Кажеш, на нього напав Ґрейбек?-збентежено запитав професорку Макґонеґел містер Візлі.
– Але ж він не перевтілювався? То що це означає? Що буде з Біллом?

–  Ще невідомо, - зізналася професорка Макґонеґел, безпорадно поглядаючи на Люпина.

–  Можливо, Артуре, виникне якесь зараження, - зітхнув Люпин.
– Це дуже дивний випадок, просто унікальний… ми не знаємо, яка буде його поведінка, коли він прокинеться…

Місіс Візлі взяла в мадам Помфрі мазь з огидним запахом і почала натирати Біллові рани.

–  А Дамблдор… - сказав містер Візлі.
– Мінерво, це правда… він справді…

Професорка Макґонеґел кивнула, а Гаррі відчув, як Джіні поворухнулася в нього за спиною, й озирнувся. Звузивши очі, вона невідривно стежила за Флер, яка з застиглим обличчям розглядала Білла.

–  Дамблдор відійшов, - прошепотів містер Візлі, але місіс Візлі не бачила нічого, крім старшого сина; вона заридала, і сльози падали на Біллове понівечене обличчя.

–  Авжеж, немає значення, яка буде його зовнішність… це не т-так і важливо… але ж він б-був такий гарненький хлопчик… такий гарнесенький… і з-збирався одру житися!

–  І шо ви м'аєте на увазі?
– вигукнула раптом на весь голос Флер.
– Як тсе, збигався одгушитися?

Місіс Візлі здивовано підняла заплакане обличчя.

–  Ну… тільки те, що…

–  Ви думаєте, шо Б'ілл уже не захотше зі мною одгушитися?
– вимагала відповіді Флер.
– Ви думаєте, шо чегез ті укуси він мене пегестане люб'ити?

–  Ні, я такого не…

–  Бо я не пегестану!
– випросталася Флер на повен зріст і відкинула довжелезну гриву сріблястого волосся.
– Шоден вовкулака не змусить мене розгюобити Б'ілла!

–  Так, так, я й не сумнівалася, - пробурмотіла місіс Візлі, - просто я подумала… враховуючи, як… як він…

–  Ви подумали, шо я не захотшу з ним одгушитися? Тши, може, тсього сподівалися?-вигукнула Флер, і ніздрі її затремтіли.
– Шо мені до того, яка в нього зовнішність? Нам обом вистачить моєї зовнішності! Усі ці штами доводять, що мій тшоловік відвашний! І я сама це згоблю!
– вона відштовхнула місіс Візлі, забравши в неї мазь.

Місіс Візлі притулилася до чоловіка й дивилася, як не схожа на саму себе Флер змащує Біллові рани. Усі мовчали. Гаррі боявся поворухнутися. Він, як і всі інші, чекав, коли місіс Візлі вибухне.

–  Наша люба тітонька Мюріель, - сказала після довгої паузи місіс Візлі, - має чудову діадему… ґоблінської роботи… і я впевнена, що вона позичить цю діадему на ваше весілля. Вона страшенно любить Білла, знаєш, а діадема дуже пасуватиме до твого волосся.

–  Д'якую вам, - стримано сказала Флер.
– Я впевнена, шо тсе буде гагно.

А тоді… Гаррі навіть не помітив, як це сталося… обидві жінки ридали, вже обнявшись. Спантеличений, дивуючись, чи не збожеволів раптом увесь білий світ, він озирнув ся: Рон був не менш приголомшений, ніж Гаррі, а Джіні з Герміоною обмінювалися враженими поглядами.

–  Ти бачиш!-пролунав напружений голос. Тонкс уважно дивилася на Люпина.
– Вона все одно хоче за нього заміж, хоч він і покусаний! їй це байдуже!

–  Це інша ситуація, - ледве ворушив устами Люпин, що раптом аж заціпенів.
– Білл не буде справжнім вовкулакою. Ці випадки зовсім…

–  Але мені теж байдуже, мені це байдуже!
– схопила Тонкс Люпина за мантію й затрясла.
– Я вже мільйон разів тобі казала…

І Гаррі раптом зрозумів, що означав патронує Тонкс, і її сіре волосся, і чому вона прибігла до Дамблдора, коли почула, що на когось напав Ґрейбек; Тонкс і справді була закохана, тільки не в Сіріуса…

–  А я тобі казав уже мільйон разів,

–  відповів Люпин, уникаючи її погляду і дивлячись у підлогу, - що я для тебе надто старий, і вбогий… і небезпечний…

–  Ремусе, я завжди казала, що ця твоя позиція просто сміховинна, - втрутилася місіс Візлі, визираючи з-за плеча Флер і поплескуючи її по спині.

–  Нічого не сміховинна, - наполягав на своєму Люпин.

– Тонкс заслуговує молодого й дужого.

–  Але ж вона хоче тебе, -ледь-ледь усміхнувся містер Візлі.
– До того ж, Ремусе, молоді й дужі чоловіки не завжди такими залишаються.
– Він засмучено показав на свого сина, що лежав між ними.

–  Зараз… не час це обговорювати, - відповів Люпин і збентежено озирнувся, намагаючись ні на кого не дивитися.
– Дамблдор помер…

–  Дамблдор був би просто щасливий, якби знав, що в світі стало хоч на крихту більше любові, - зронила професорка Макґонеґел, і тут знову відчинилися двері й уві йшов Геґрід.

Ті місця його обличчя, що не заросли волоссям та бородою, були вогкі й напухлі; він здригався від ридань, три маючи в руці свою плямисту хустинку-як-скатертинку.

–  Я… я си все зробив, пані професорко, - ледве вимовив він.
– 3-забрав його. Професорка Спраут повкладала діточок у ліжка. Професор Флитвік ще си лежить, але каже, що з ним усьо буде файно, а професор Слизоріг просив переказати, що міністерство вже поінформоване.

–  Дякую, Геґріде, - сказала професорка Макґонеґел, негайно вставши й обвівши поглядом усіх, хто зібрався навколо Біллового ліжка.
– Мушу зустріти представників міністерства, коли вони сюди прибудуть. Геґріде, передай вихователям гуртожитків… Слизоріг хай представляє Слизерин… що я негайно хочу їх бачити у своєму кабінеті. Ти теж приходь.

Геґрід кивнув, розвернувся й почовгав з палати, а Макґонеґел подивилася на Гаррі.

–  Гаррі, перед зустріччю з ними, я хотіла б поговорити з тобою. Ходімо…

Гаррі встав, пробурмотів Ронові, Джіні й Герміоні: «Бувайте», - і вийшов за професоркою Макґонеґел з палати. У коридорах було безлюдно й тихо, і лише вдалині лунала пісня фенікса.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Гаррі збагнув, що вони йдуть не до кабінету професорки Макґонеґел, а до Дамблдорового кабінету, а ще за кілька секунд він усвідомив, що й справді - вона ж була заступницею директора… отже, зараз вона директорка… тому той кабінет з гаргуйлем належить їй…

Вони мовчки піднялися рухомими гвинтовими сходами й зайшли в округлий кабінет. Він не знав, чого очікувати: можливо, кабінет буде завішаний чорною тканиною, чи там навіть лежатиме Дамблдорове тіло. Насправді все в кабінеті було таким самим, як і тоді, коли вони з Дамблдором кілька годин тому звідси виходили: срібні прилади сюрчали й випускали клубочки диму на столиках з тонкими ніжками, меч Ґрифіндора за склом виблискував собі у місячному сяйві, а Сортувальний Капелюх лежав на полиці за письмовим столом. Тільки Фоуксове сідало було порожнє - він і досі голосив на подвір'ї. Та ще галерея покійних директорів і директорок Гоґвортсу поповнилася новим портретом… Дамблдор дрімав у золотій рамі над столом, на його гачкуватому носі сиділи схожі на два півмісяці окуляри, а сам він був спокійний і вмиротворений. Поглянувши на цей портрет, професорка Макґонеґел зробила дивний рух, наче додавала собі твердості, а тоді обійшла письмовий стіл і подивилася на Гаррі. Її поранене зморшками обличчя напружилось.

–  Гаррі,-сказала вона.
– Я хотіла б знати, що ви з професором Дамблдором цього вечора робили, коли покинули межі школи.

–  Я не можу вам цього сказати, пані професорко, - відповів Гаррі. Він очікував цього запитання й заздалегідь приготував відповідь. Саме тут, у цьому кабінеті, Дамблдор сказав йому, що Гаррі не може розповідати про зміст їхніх уроків нікому, крім Рона й Герміони.

–  Гаррі, це може бути важливо, - наполягла професорка Макґонеґел.

–  Так, - погодився Гаррі, - і навіть дуже, але він не хотів, щоб я комусь про це розповідав.