Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Так,-розгубилася Герміона, - вони справді…

–  Чого ж ти, Гаррі, не приходиш?
– допитувався Слизоріг.

–  Ну, в мене, пане професоре, було тренування з квідичу, - пояснив Гаррі. Він справді щоразу призначав тренування, коли одержував від Слизорога маленькі листи-запрошення, перев'язані фіолетовими стрічечками. Такий трюк давав Ронові змогу не лишатися на самоті, і вони разом з Джіні зазвичай посміювалися, уявляючи Герміону в товаристві Маклаґена й Забіні.

–  Маю щиру надію, що така напружена праця принесе тобі перемогу в першому матчі!
– вигукнув Слизоріг.
– Але трохи відпочити нікому не завадить. Як ти дивишся на вечір понеділка? Ти ж не почнеш тренування в таку негоду…

–  Я не зможу. пане професоре… у понеділок у мене… е-е… зустріч з професором Дамблдором.

–  Знову не щастить!
– театрально забідкався Слизоріг - Ну що ж… але ти від мене, Гаррі, так просто не вислизнеш!

Попрощавшись королівським помахом руки, професор перевальцем пішов з цукерні, звернувши на Рона не більше уваги, ніж на якогось там таргана.

–  Неймовірно, але ти знову зумів викрутитися, - похитала головою Герміона.
– Хоч там не так і погано… інколи буває досить весело… - Але тут вона помітила вираз Ронового обличчя.
– Ой, подивіться… там є чудові цукрові пера… їх можна смоктати годинами!

Зрадівши, що Герміона змінила тему, Гаррі виявив значно більше, ніж звичайно, інтересу до нових надвеликих цукрових пер. але настрій у Рона не поліпшився, і він лише стенув плечима, коли Герміона спитала, куди б він хотів податися тепер.
– Ходімо в "Три мітли" - запропонував Гаррі.
– Там хоч тепло.

Вони знову обмотали голови шарфами й вийшли з цукерні. Після солодкого затишку «Медових руць» пронизливий вітер шмагав їх по обличчях наче батогами. Вулиця була майже безлюдна; ніхто не зупинявся, щоб побалакати, усі квапливо бігли хто куди. Виняток становили два чоловіки попереду, що стояли біля входу в «Три мітли». Один був дуже високий і худий; Гаррі примружився, щоб краще його роздивитися крізь залиті дощем окуляри, і впізнав шинкаря з «Кабанячої голови» - іншого Гоґсмідського шинку. Коли Гаррі, Рон і Герміона наблизилися, шинкар щільніше загорнувся в плащ і пішов. Нижчий чоловік, що незграбно вовтузився з чимось у руках, залишився сам. Друзі порівнялися з ним, і аж тоді Гаррі нарешті впізнав і його.

–  Манданґусе!

Присадкуватий, кривоногий чоловік зі скуйовдженими рудими патлами з несподіванки підскочив і впустив старезну валізу. Від падіння вона розкрилася, виваливши, як здалося, увесь вміст вітрини з крамнички лахмітника.

–  А, Гаррі, здоров, - привітався Манданґус Флетчер, непереконливо зображаючи безтурботність.
– Ну, не буду тебе затримувати.

Флетчер з виглядом людини, яка воліла б якомога скоріше зникнути, почав згрібати з землі увесь той мотлох назад у валізу.

–  Ти це все продаєш?
– запитав Гаррі, дивлячись, як Манданґус визбирує всякий брудний непотріб.

–  Та, той… треба ж якось жити, - відповів Манданґус.
– Подай мені оте-го! Рон нахилився й підняв щось сріблясте.

–  Стривай, - повільно проказав Рон.
– Щось таке знайоме…

–  Дякую!
– Манданґус вихопив з Ронових рук келиха й запхав у валізу.
– Ну, то бувайте… ОЙ!

Гаррі схопив Манданґуса за горло й притис до стіни шинку. Міцно тримаючи однією рукою, другою вийняв чарівну паличку.

–  Гаррі!-пискнула Герміона.

–  Ти це взяв у домі Сіріуса, - прошипів Гаррі, ледь не торкаючись Манданґусового носа своїм і вдихаючи огидну суміш перегару й старого тютюну.
– На ньому ще був герб родини Блеків.

–  Я… та не… та шо?… - бризкав слиною Манданґус, потроху багровіючи.

–  Ти що - пішов туди в ніч його загибелі й пограбував дім?-прокричав Гаррі.

–  Я…тане…

–  Ану, все віддавай.

–  Гаррі, не смій!
– закричала Герміона, а Манданґус почав синіти.

Щось бабахнуло, і Гаррі відчув, як Манданґусове горло вислизнуло з рук. Задихаючись і відпльовуючись, Манданґус ухопив свою валізу, а тоді… ЛЯСЬ… і він роз'явився.

Гаррі з усієї сили вилаявся й закрутився, шукаючи, де дівся Манданґус.
– НАЗАД, ЗЛОДЮГО!…

–  Немає сенсу, Гаррі.

Казна-звідки виникла Тонкс, її сіре волосся було мокре від снігу.
– Манданґус, мабуть, уже в Лондоні Немає сенсу кричати.

–  Він покрав Сіріусові речі! Обікрав його дім!

–  Це так, та все ж, - незворушно сказала Тонкс, яку ця інформація анітрохи не стурбувала, - тобі треба сховатися від холоду.

Вона простежила, як вони зайшли у «Три мітли». Увійшовши, Гаррі одразу вибухнув гнівом:

–  Він покрав Сіріусові речі!

–  Гаррі, я розумію, але ти не кричи, на нас дивляться, - прошепотіла Герміона.-Піди сядь, а я куплю щось випити

Коли за кілька хвилин Герміона повернулася до їхнього стола з трьома пляшками маслопива, Гаррі усе ще кипів.

–  Невже Орден не має на Манданґуса впливу?
– розлючено шепотів він друзям.
– Чому його не зупиняють, коли він краде в штабі все, що йому під руку потрапить?

–  Цс!
– розпачливо цикнула Герміона. озираючись, чи ніхто їх не чує; неподалік сиділа чаклунська пара, обоє з великою цікавістю поглядали на Гаррі. а трохи далі підпирав стовпа Забіні.
– Гаррі, мене б це теж розсердило, я знаю, що він крав твої речі…

Гаррі захлинувся маслопивом; він і забув, що будинок номер дванадцять на площі Ґримо належить тепер йому.

–  Так, це мої речі, - визнав він.
– Не дивно, що він не зрадів, побачивши мене! Доведеться розказати Дамблдорові - Манданґус боїться тільки його.

–  Добра думка, - прошепотіла Герміона, зрадівши, що Гаррі заспокоюється.
– Роне, що ти там побачив?

–  Нічого, - буркнув Рон, швидко відвертаючись від шинквасу, але Гаррі знав, що він намагався перехопити погляд привабливої пишненької шинкарки, мадам Розмерти, до якої Рон давно вже відчував симпатію.

–  І це «нічого» зараз наливає комусь вогневіскі, - ядуче сказала Герміона.

Рон пропустив її шпильку повз вуха, цмуяячи свій напій мовчки і, як йому здавалося, шляхетно. Гаррі думав про Сіріуса і про срібні келихи, яких той усе одно не любив. Герміона тарабанила пальцями по столу, зиркаючи то на Рона, то на шинкарку.

Гаррі допив зі своєї пляшки останні краплі й запропонував:

–  То що, може, все-вертаємося до школи?

Друзі кивнули головами; було нудно, а негода надворі дедалі гіршала. Вони знову позагорталися в плащі, поправили на голові шарфи й натягли рукавиці; тоді вслід за Кеті Бел з подругою вийшли з шинку й по Високій вулиці рушили додому. Долаючи вкриту сніговою кашею дорогу до Гоґвортсу, Гаррі згадав про Джіні. Вони її ніде не зустріли, подумав Гаррі, бо вона разом з Діном усамітнилася в кав'ярні мадам Падіфут, цьому улюбленому прихистку щасливих парочок. Він спохмурнів і почовгав далі, ховаючи голову від зарядів мокрого снігу.