Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Гарно тут, - Скрімджер зупинився біля тиночка й подивився на засніжений газон та нечіткі обриси рослин.
– Гарно.

Гаррі не відповів. Він відчував, що Скрімджер його розглядає.

–  Я вже давно хотів з тобою зустрітися, - сказав нарешті Скрімджер.
– Ти це знав?

–  Ні,-чесно зізнався Гаррі.

–  О так, дуже давно. Але Дамблдор занадто тебе оберігає, -додав Скрімджер.
– Природно, цілком природно, після всього, що ти пережив… особливо після того, що було в міністерстві…

Він зачекав, чи не скаже щось Гаррі, але той і далі мовчав, тож міністр продовжив:

–  Я шукав можливості поговорити з тобою з першого дня на цій посаді, але Дамблдор… цілком зрозуміло, як я вже зазначив… дуже опирався.

Гаррі й далі мовчав, очікуючи.

–  А які ходили чутки!
– похитав головою Скрімджер.
– Зрозуміло, ми з тобою знаємо, як перекручують усі ці історії… усі ці шепоти про пророцтво… про те, що ти «Обранець»…

«Оце вже ближче, - подумав Гаррі, - до справжньої причини Скрімджерових відвідин».

–  …я припускаю, що Дамблдор обговорював це з тобою?

Гаррі замислився, що краще - збрехати чи ні. Дивився на крихітні сліди гномиків по клумбах і на розкиданий сніг там, де Фред упіймав гнома, який зараз у балетній пачці стримів на вершечку різдвяної ялинки. Врешті вирішив сказати правду… принаймні частину правди.

–  Так, ми про це говорили.

–  Говорили, говорили… - повторив Скрімджер. Гаррі краєм ока помітив, що Скрімджер нишком за ним стежить, тому прикинувся, ніби його дуже зацікавив ще один гномик, який вистромив голову з-під замерзлого рододендрона.
– І що ж тобі, Гаррі, сказав Дамблдор?

–  Вибачте, але це має залишатися між нами, - відповів Гаррі.

Він намагався сказати це якомога чемніше, і Скрімджерів голос теж звучав невимушено й по-дружньому, коли міністр додав:

–  Якщо це така таємниця, то не треба її розголошувати… ні-ні… та й, урешті-решт, хіба це має таке велике значення - «Обранець» ти чи ні?

Гаррі мусив добре поміркувати, перш ніж відповісти.

–  Я не зовсім розумію, пане міністре, що ви маєте на увазі.

–  Авжеж, бо для тебе це має величезне значення, - засміявся Скрімджер.
– Але якщо брати чаклунську спільноту загалом… усе ж залежить від сприйняття, правда? Важливо те, у що люди вірять.

Гаррі нічого не відповів. Йому здалося, що він почав розуміти, куди хилить Скрімджер, але не збирався йому в цьому допомагати. Гномик під рододендроном почав копатися в землі біля коріння в пошуках черв'яків, і Гаррі не зводив з нього погляду.

–  Люди вірять, що саме ти «Обранець», розумієш?-пояснив Скрімджер.
– Вони вважають тебе справжнім героєм… і так воно, Гаррі, і є. Немає значення, обраний ти чи ні! Скільки ти вже разів стикався віч-на-віч з Тим-Кого-Не-Можна-Називати? Та в будь-якому разі,-вів далі міністр, не чекаючи відповіді, - головне, Гаррі, в тому, що для багатьох ти став символом надії. Думка, що існує хтось такий, хто має змогу, кому навіть судилося знищити Того-Кого-Не-Можна-Називати… зрозуміло, це людей підбадьорює. І я не можу не сподіватися, що коли ти це збагнеш, то вирішиш, що це, ну… майже твій обов'язок стати пліч-о-пліч з міністерством і морально всіх підтримати.

Гномик саме впіймав черв'яка і щосили тяг його з замерзлої землі. Гаррі так довго мовчав, що Скрімджер теж зиркнув на гномика і сказав:

–  Кумедні хлоп'ята, правда? То що скажеш. Гаррі?

–  Мені трохи не зрозуміло, чого ви хочете,-поволі проказав Гаррі.
– «Стати пліч-о-пліч з міністерством»… що це означає?

–  Ой, та нічого обтяжливого, запевняю,-пояснив Скрімджер.

– Якби тебе бачили, що ти вряди-годи забігаєш до міністерства, то це б створило непогане враження. А в міністерстві ти міг би частенько спілкуватися з Ґавейном Робардзом, моїм наступником на посаді керівника служби аврорів. Долорес Амбридж казала мені, що ти мрієш стати аврором. Це було б дуже легко влаштувати… Гаррі відчув, як у грудях закипає злість: то Долорес Амбридж і досі працює в міністерстві?

–  Отже, по суті, - сказав Гаррі, мовби бажаючи з'ясувати деякі моменти, - ви хотіли б створити враження, що я працюю в міністерстві?

–  Гаррі, усім було б значно легше, якби вони вважали, що ти міністерству активно помагаєш, - полегшено зітхнув Скрімджер, радий, що Гаррі так швидко усе збагнув.
– Так званий «Обранець», розумієш… це дасть людям надію, відчуття, що діється щось важливе й небуденне…

–  Але ж якщо я вряди-годи заскакуватиму в міністерство, - Гаррі й далі намагався говорити доброзичливим тоном, - то чи не здаватиметься, ніби я підтримую дії міністерства?

–  Ну, - трохи насупився Скрімджер, - ну, так, частково, саме тому ми й хотіли б…

–  Навряд чи з цього щось вийде, - ввічливо заперечив Гаррі.-Розумієте, мені не подобаються деякі міністерські дії. Скажімо, арешт Стена Шанпайка.

Скрімджер відповів не зразу, але його лице миттєво закам'яніло.

–  Я й не сподівався, що ти зрозумієш, - заявив він, не спромігшись так вдало приховати злість, як це досі робив Гаррі.
– Зараз небезпечні часи, і необхідно вживати певних заходів. Тобі шістнадцять років…

–  Дамблдорові давно вже не шістнадцять, але він теж вважає, що Стена не треба тримати в Азкабані, -урвав його Гаррі.
– Ви робите зі Стена цапа-відбувайла так само, як з мене хотіли б зробити собі талісман на щастя.

Вони обмінялися довгими важкими поглядами. Врешті Скрімджер сказав, цього разу без тепла в голосі:

–  Зрозуміло. Ти волів би… як і твій кумир Дамблдор… взагалі відмежуватися від міністерства?

–  Я не хочу, щоб мене використовували,-відповів Гаррі.

–  Дехто вважає, що це твій обов'язок - служити міністерству!

–  А інші вважають, що ваш обов'язок перевіряти, чи той, кого ви кидаєте за ґрати, - справжній смертежер, - Гаррі вже не міг стримуватися.-Ви робите те саме, що перед вами робив Барті Кравч. Невже ви всі там так нічого й не навчилися? То ми мали Фаджа, який удавав, що все чудово, тоді як людей убивали прямісінько в нього під носом, а тепер оце маємо вас, і ви ув'язнюєте невинних людей і хочете створити враження, ніби залучили до співпраці «Обранця»!

–  То ти не «Обранець»?
– запитав Скрімджер,

–  Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення?
– гірко всміхнувся Гаррі.
– Принаймні для вас не має.

–  Не треба було мені такого казати, - почав виправдовуватися Скрімджер.
– Це було нетактовно…

–  Ні, це було чесно, - заперечив Гаррі.
– Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне - аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре…

Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: «Я не повинен брехати».