Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Томе, Томе, якби я й знав, то не сказав би.
– відповів Слизоріг, докірливо насваривши Редла своїм зацукрованим пальчиком, хоч суворість цього жесту була поставлена під сумнів одночасним підморгуванням.
– Хотів би я знати, хлопче, де ти набираєшся такої інформації; знаєш, мабуть, більше, ніж половина вчителів.

Редл усміхнувся; решта хлопців зареготали, захоплено на нього поглядаючи.

–  Завдяки цій твоїй дивовижній здатності знати те, чого не слід, і твоїм вишуканим лестощам стосовно потрібних людей… до речі, дякую тобі за ананаси, ти не помилився, я їх дуже люблю…

Дехто захихотів, і тут сталося щось дуже дивне. Кабінет зненацька заповнився такою густою білою мрякою, що Гаррі нічого не бачив, крім обличчя Дамблдора, котрий стояв поруч. Тоді в цьому тумані продзвенів неприродно гучний голос Слизорога: -…це твоя помилка, хлопче, згадаєш мої слова.

Мряка розсіялася не менш раптово, ніж з'явилася, але ніхто не звернув на це уваги, і взагалі всі поводилися так, ніби не сталося нічого незвичного. Гаррі спантеличено роззирнувся довкола, і тієї миті золотий годинничок на письмовому столі у Слизорога пробив одинадцяту годину.

–  Ой, людоньки, невже так пізно?-забідкався Слизоріг.
– Розходьтеся, хлопці, а то вскочимо з вами в халепу. Лестранж, реферат має бути готовий до завтра, бо інакше -покарання. І тебе це стосується, Ейвері.

Слизоріг важко підвівся з крісла й поніс до письмового стола свій порожній келих, а хлопці тим часом виходили. Редл, одначе, не поспішав. Гаррі бачив, що він зумисне затягує час, щоб залишитися в кабінеті наодинці зі Слизорогом.

–  Поспіши, Томе, - сказав Слизоріг, коли озирнувся й побачив, що хлопець і досі тут.
– Бо ще хтось побачить, що ти не спиш о такій пізній годині, а ти ж староста…

–  Пане професоре, я хотів вас щось запитати.
– То питай, хлопче, скоріше…

–  Пане професоре, мені цікаво, що ви знаєте про… про горокракси?

І знову сталося те саме: кімнату заповнив такий густий туман, що Гаррі зовсім не бачив ні Слизорога, ні Редла; бачив лише Дамблдора, що незворушно всміхався поруч із ним. А тоді знову, як і перед тим, загримів голос Слизорога.

–  Я нічого не знаю про горокракси і не сказав би тобі якби й знав! А тепер негайно йди звідси і в моїй присутності про них більше навіть не згадуй!

–  От і все,-спокійно мовив Дамблдор.-Час повертатися.

І ноги Гаррі відірвалися від підлоги, щоб за кілька секунд знову торкнутися килима перед Дамблдоровим письмовим столом.

–  І це все?
– розчаровано запитав Гаррі.

Дамблдор казав, що це мав бути найважливіший спогад, але він там не побачив нічого аж такого незвичайного. Певна річ, ота мряка й те, що її ніхто не помічав.
– Це було доволі дивно, а, окрім того, більше нічого особливого не було. Хіба що Редл щось запитав і не отримав відповіді.

–  Ти, мабуть, помітив, - Дамблдор уже сидів за своїм столом, - що в ці спогади втручалися.

–  Втручалися?-перепитав Гаррі, теж сідаючи.

–  Саме так, - підтвердив Дамблдор, - професор Слизоріг намагався змінити власну пам'ять.

–  А навіщо це йому?

–  По він, гадаю, соромився своїх спогадів.
– припустив

Дамблдор.
– Він спробував переробити власну пам'ять, щоб показати себе в кращому світлі, і стер ті частини, які не повинні були потрапити мені на очі. Як ти помітив, він це зробив доволі незграбно, і це лише на краще, бо демонструє той факт, що справжня пам'ять і далі існує попри всі ці поверхові видозміни.

І ось, Гаррі, я вперше даю тобі домашнє завдання. Треба буде переконати професора Слизорога поділитися справжніми спогадами, бо ця інформація, безсумнівно, матиме для нас визначальне значення.

Гаррі не зводив з директора погляду.

–  Але ж, пане директоре, - якомога шанобливіше сказав він, - навіщо вам я… ви можете скористатися виманологією… чи сироваткою правди…

–  Професор Слизоріг-надзвичайно талановитий чаклун, він буде до всього готовий, - пояснив Дамблдор.
– Він володіє блокологією незрівнянно краще за бідолашного Морфіна Ґонта, і після того, як я його примусив поділитися зі мною цією пародією на спогади, він, скоріше за все, постійно носить з собою протидію до сироватки правди.

Думаю, силою витискати правду з професора Слизорога безглуздо-я не хотів би, щоб він покинув Гоґвортс. Проте в нього теж є слабкі місця, як і в кожного з нас, і я переконаний, що саме ти зумієш зламати його опір. Гаррі, нам потрібно здобути справжній спогад… наскільки це важливо, ми збагнемо аж тоді, як побачимо, що було насправді. На все добре тобі… і на добраніч.

Спантеличений таким швидким прощанням, Гаррі зірвався на ноги.

–  На добраніч, пане директоре.

Уже зачиняючи за собою двері кабінету, Гаррі виразно почув слова Фінеаса Ніґелуса:

–  Дамблдоре. я не розумію-невже хлопець зробить це краще за тебе?

–  Фінеасе, я й не чекав, що ти зрозумієш.
– відповів Дамблдор, а Фоукс знову скрикнув неголосно й мелодійно.

– РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -

Сюрпризи на день народження

Наступного дня Гаррі розповів Ронові й Герміоні про завдання, яке йому дав Дамблдор. Щоправда, розповідав кожному окремо, бо Герміона й далі відмовлялася перебувати поруч з Роном довше, ніж потрібно, щоб зміряти його зневажливим поглядом.

Рон вважав, що Гаррі взагалі не матиме зі Слизорогом жодних проблем.

–  Він тебе любить, - пояснив він за сніданком, розмахуючи виделкою з наколотим шматком яєчні,-і ні в чому тобі не відмовить. Хіба можна відмовити принцикові настійок? Затримайся сьогодні після уроку й запитай його.

Проте Герміоні завдання легким не здавалося.

–  Він за всяку ціну хоче приховати, що було насправді, якщо навіть Дамблдор не зміг витиснути з нього правди, - стиха припустила Герміона, коли вони на перерві стояли на безлюдному засніженому подвір'ї.
– Горокракси… Горокракси… не чула про таке…

–  І ти не чула?

Гаррі був розчарований; він сподівався, що Герміона йому пояснить, що таке ті горокракси.

–  Це, мабуть, з найвищого рівня темної магії, бо чого ж Волдеморт хотів про них знати? Думаю, Гаррі, що цю інформацію вивідати буде дуже важко; знайди до Слизорога підхід, продумай стратегію…

–  Рон вважає, що треба просто затриматися після уроку настійок…

–  То так і зроби, якщо це думка самого Рончика-Бончика, - миттю закипіла дівчина.
– Хіба ж Рончик-Бончик хоч раз у житті помилився?