Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Вершина пагорба зникла, Гаррі вже стояв у Дамблдоровім кабінеті, і хтось жахливо ревів, наче поранений звір. Снейп повалився долілиць у крісло, а Дамблдор похмуро стояв над ним. За якусь мить Снейп підняв обличчя. Здавалося, що після тієї розмови на вершині пагорба для нього минуло кількасот років невимовних мук.

– Я думав... ти зумієш... її... вберегти...

– Вони з Джеймсом довірилися не тій людині, - відповів Дамблдор.
– Як і ти, Северусе. Ти ж, мабуть, сподівався, що Лорд Волдеморт її пощадить?

Снейп ледве дихав.

– Її син вижив, - додав Дамблдор.

Снейп смикнув головою, наче відганяв набридливу муху.

– Її син живий. Очі - точнісінько, як у неї. Ти ж, мабуть, пам’ятаєш, які очі були в Лілі Еванс?

– НІ!
– заревів Снейп.
– Її нема... Померла...

– Це каяття, Северусе?

– Краще б... краще б я вмер...

– А кому це потрібно?
– холодно сказав Дамблдор.
– Якщо ти любив Лілі Еванс, якщо ти справді її любив, то ти знаєш, як жити далі.

– Що... що ти маєш на увазі?

– Ти знаєш, як і чому вона померла. Зроби так, щоб смерть її не була марна. Допоможи мені захистити Ліліного сина.

– Йому не потрібен захист. Темного Лорда немає...

– ...Темний Лорд повернеться, а коли це станеться, Гаррі Поттеру загрожуватиме смертельна небезпека.

Запала довга мовчанка. Снейп помалу опанував себе й почав дихати рівніше. Нарешті сказав:

– Ну що ж. Ну що ж. Але ніколи... ніколи й нікому про це не кажи, Дамблдоре! Хай це залишиться між нами! Поклянися! Я цього не витримаю... тим паче Поттерів син... дай мені слово!

– Даю тобі слово, Северусе, що ніколи не розкрию твоїх найкращих намірів, - зітхнув Дамблдор, дивлячись на люте, перекошене мукою Снейпове обличчя.
– Якщо ти так наполягаєш...

Кабінет зник, але майже одразу з’явився знову. Снейп крокував туди-сюди перед Дамблдором.

– ...посередність, зарозумілий, як і його батько, злісний порушник правил, постійно прагне слави, привертає до себе увагу, зухвалець...

– Северусе, ти бачиш те, що хочеш бачити, - урвав його Дамблдор, уважно переглядаючи свіжий номер «Трансфігурації сьогодні».
– Інші викладачі кажуть, що хлопець скромний, приємний і доволі здібний. Мені особисто здається, що він цілком нормальна дитина.

Дамблдор перегорнув сторінку і сказав, не підводячи очей:

– Стеж за Квірелом, добре?

Барвистий вир, усе потемніло, і ось уже Снейп і Дамблдор стоять недалеко один від одного у вестибюлі, а повз них проходять у свої гуртожитки учні, що затрималися на Різдвянім балу.

– Ну?
– пробурмотів Дамблдор.

– У Каркарофа теж потемніла Мітка. Він у паніці, боїться відплати. Ти ж знаєш, як він допомагав міністерству після падіння Темного Лорда.
– Снейп скоса зиркнув на Дамблдорів профіль з гачкуватим носом.
– Якщо Мітка почне пекти, Каркароф має намір тікати.

– Справді?
– тихо сказав Дамблдор, зачекавши, коли повз них пробіжать, хихочучи, Флер Делякур і Роджер Девіс.
– Ти теж хочеш утекти з ним?

– Ні, - заперечив Снейп, дивлячись, як віддаляються Флер і Роджер.
– Я ж не такий боягуз.

– Так, - погодився Дамблдор.
– Ти набагато відважніший за Ігоря Каркарофа. Знаєш, іноді мені здається, що Сортувальний Капелюх наплутав...

І він пішов, покинувши враженого Снейпа...

А тепер Гаррі знову стояв у директорському кабінеті. Була ніч і Дамблдор, похилившись набік, сидів у своєму схожому на трон кріслі за письмовим столом, як видно, напівпритомний. Права рука звисала, почорніла й обсмалена. Снейп бурмотів заклинання, спрямувавши чарівну паличку на зап’ястя цієї руки, а своєю лівою рукою тим часом перехиляв Дамблдорові в горло кубок, повний густого золотистого зілля. Минуло кілька секунд, Дамблдорові очі закліпали й розплющилися.

– Навіщо, - без жодного вступу запитав Снейп, - навіщо ти надів цей перстень? Ти ж знав, що він заклятий. Навіщо було його торкатися?

На столі перед Дамблдором лежав перстень Ярволода Ґонта. Він був розрубаний. Поряд лежав Ґрифіндорів меч. Дамблдор скривився.

– Я... був дурний. Спокусився на свою голову...

– Чим спокусився?

Дамблдор не відповів.

– Це просто чудо, що ти взагалі лишився живий!
– люто крикнув Снейп.
– Цей перстень зачаклований надзвичайно могутнім закляттям. Ми можемо його хіба що на якийсь час стримати. Я тимчасово заблокував закляття лише в одній руці...

Дамблдор підняв почорнілу недіючу руку й поглянув на неї так, ніби побачив рідкісну антикварну річ.

– Северусе, ти дуже добре зробив. Як гадаєш, скільки мені ще лишилося?

Дамблдор спитав це буденним тоном, ніби цікавився прогнозом погоди. Снейп завагався, а тоді відповів:

– Не можу сказати точно. Може, з рік. Таке закляття неможливо стримати назавжди. Рано чи пізно воно пошириться далі, цей вид заклять з часом тільки набирає сили.

Дамблдор усміхнувся. Новина про те, що йому залишалося жити не більше року, здається, анітрохи його не турбувала.

– Мені так пощастило, просто неймовірно пощастило, що є ти, Северусе.

– Якби ти покликав мене хоч трохи раніше, я міг би зробити більше, зберегти тобі ще трохи часу!
– сердито відказав Снейп. Він подивився на розламаний перстень і на меч.
– Ти думав, що, зламавши перстень, зламаєш закляття?

– Щось таке. Поза сумнівом, це була маячня...
– відповів Дамблдор. З великим зусиллям він випростався в кріслі.
– Але тепер це лише спрощує справу.

Снейп глянув спантеличено. Дамблдор усміхнувся.

– Я маю на увазі план Лорда Волдеморта щодо мене. За його задумом, мене має вбити бідолаха Мелфой.

Снейп сів на стілець, на якому так часто сидів Гаррі - біля стола навпроти Дамблдора. Гаррі відчував, що він хотів ще щось додати про ушкоджену закляттям Дамблдорову руку, але той підняв її вгору, ввічливо відмовляючись розмовляти на цю тему. Снейп насупився і сказав:

– Темний Лорд і не сподівається, що Драко зуміє тебе вбити. Це лише кара за недавні Луціусові провали. Повільні тортури для Дракових батьків, які тільки й можуть, що спостерігати, як він урешті-решт зазнає невдачі і заплатить за це сповна.

– Словом, хлопцеві оголосили смертний вирок так само, як і мені, - сказав Дамблдор.
– Так ось, мені здається, що наступним виконавцем убивства після Дракової невдачі цілком природно маєш стати ти.

Якусь мить вони мовчали.

– Гадаю, саме так Темний Лорд і задумав.

– Чи передбачає Лорд Волдеморт у найближчому майбутньому ситуацію, коли йому вже не потрібен буде шпигун у Гоґвортсі?

– Так, він вірить, що школа незабаром опиниться в його руках.

– А якщо вона й справді опиниться в його руках, - сказав Дамблдор ніби сам до себе, - дай мені слово, що зробиш усе можливе для захисту учнів.