Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

– Коли ти пішов, - сказав він неголосно, вдячний, що Ронове лице сховане, - вона цілий тиждень проплакала. Можливо, й довше, просто не хотіла, щоб я це бачив. Ми цілими вечорами навіть не розмовляли. Тебе не було...

Він не договорив. Аж тепер, коли Рон знову був поруч, Гаррі усвідомив, як неймовірно важко їм було без нього.

– Вона мені як сестра, - вів він далі.
– Я люблю її як сестру, і сподіваюся, що вона так само ставиться до мене. Так було завжди. Я думав, ти це знаєш.

Рон нічого не відповів, а відвернув обличчя від Гаррі й голосно витер носа рукавом. Гаррі знову звівся на ноги й пішов туди, де лежав велетенський Ронів рюкзак. Рон його скинув, коли мчав до озера рятувати Гаррі. Підняв його, надів на спину й повернувся до Рона. Той тим часом теж підвівся. Ронові очі почервоніли, та загалом він був спокійний.

– Вибач, - сказав він глухим голосом.
– Вибач, що я вас покинув. Я знаю, що був...

Він роззирнувся в темряві, наче хотів там знайти міцне солоне слівце, щоб закінчити речення.

– Сьогодні ти вже все спокутував, - сказав Гаррі.
– Здобув меча. Знищив горокракс. Урятував мені життя.

– На словах усе крутіше, ніж було насправді, - пробурмотів Рон.

– Таке завжди крутіше на словах, ніж насправді, - погодився Гаррі.
– Я це тобі багато років товкмачу.

Вони одночасно ступили крок один одному назустріч і обнялися. Гаррі відчув, яка мокра Ронова куртка.

– А тепер, - сказав Гаррі, коли вони відпустили один одного, - залишається знайти наш намет.

Та знайти його було неважко. Хоч пробіжка темним лісом за ланню, здавалося, була довга, дорога назад пліч-о-пліч з Роном забрала на диво мало часу. Гаррі не міг дочекатися, щоб розбудити Герміону, тож, радісно схвильований, перший зайшов у намет, а Рон плентався трохи позаду.

Після озера й лісу намет, освітлений лише схожими на проліски язичками полум’я, що й досі мерехтіло в мисці на підлозі, зустрів їх розкішним теплом. Герміона так міцно спала, скрутившись клубочком під ковдрами, що й не поворухнулася, коли Гаррі кілька разів її покликав.

– Герміоно!

Нарешті вона заворушилася і рвучко сіла на ліжку, відкинувши з чола волосся.

– Що сталося? Гаррі? Усе нормально?

– Так, усе добре. Навіть дуже добре. У мене все чудово. Тут ще хтось є.

– Як це? Хто?..

Вона побачила Рона з мечем у руках. З його одягу крапала на потертий килим вода. Гаррі відійшов у темний куток, зняв з плечей Ронів рюкзак і спробував злитися з стіною намету.

Герміона зісковзнула з ліжка й рушила до Рона, як сновида, не зводячи очей з його блідого обличчя. Зупинилася просто перед ним з розтуленими вустами й широко розплющеними очима. Рон видушив з себе слабку усмішку надії й підняв руки.

Герміона раптом кинулась на нього й почала щосили гатити кулаками, куди бачила.

– Ой... ой... відчепися! Чого ти?.. Герміоно... ОЙ!

– Ти... справжня... дупа...Рональде... Візлі!

Кожнісіньке слово вона посилювала ударом. Рон задкував, затуляючи голову, а Герміона наступала.

– Ти... приповз... сюди... через... місяці... місяці... де моя чарівна паличка?

Вона була готова вирвати її в Гаррі з рук, і той інстинктивно відреагував.

– Протеґо!

Між Роном і Герміоною виріс невидимий щит. Наштовхнувшись на нього, вона впала спиною на підлогу. Випльовуючи з рота волосся, знову зірвалася на ноги.

– Герміоно!
– вигукнув Гаррі.
– Та вгамуйся...

– Не вгамуюся!
– закричала вона. Гаррі ще не бачив її в такому дикому стані; вона просто знавісніла.

– Віддай мою чарівну паличку! Віддай мені паличку!

– Герміоно, будь ласка, не...

– Не кажи мені, що я маю робити, Гаррі Поттер!
– репетувала вона.
– Не смій! Віддай паличку! А ТИ!

Вона звинувачувальним жестом показувала на Рона, мовби збиралася його проклясти, і Гаррі не здивувався, що Рон відсахнувся від неї на кілька кроків.

– Я бігла за тобою! Кликала тебе! Благала, щоб ти повернувся!

– Я знаю, - пробелькотів Рон.
– Герміоно, мені так жаль, пробач...

– А, тобі жаль!

Вона пронизливо й нестримно зареготала. Рон зиркнув на Гаррі, шукаючи в нього підтримки, та Гаррі тільки безпомічно скривився.

– Ти повернувся через місяці... місяці...і думаєш, що все буде чудово, якщо ти просто скажеш «пробач»?

– А що ж мені ще казати?
– крикнув Рон, і Гаррі зрадів, що Рон почав нарешті захищатися.

– Я навіть не знаю!
– з ядучим сарказмом заволала Герміона.
– Ану, подумай, Роне, напружся хоч на кілька секунд...

– Герміоно, - втрутився Гаррі, вважаючи це вже за удар нижче пояса, - він щойно мене врятував...

– Мені начхати!
– верескнула вона.
– Начхати, що він там зробив! Стільки часу! Та ми вже давно могли загинути...

– Я знав, що ви не загинули!
– загорлав Рон, уперше її перекричавши, і підступив так близько, наскільки дозволяло закляття «щит».
– Про Гаррі постійно пише «Віщун», про нього говорять по радіо, вас скрізь шукають, ходять чутки й дурнуваті балачки. Та якби ви загинули, я зразу б про це довідався. Ви просто не уявляєте, як це було...

– Як це було тобі?

Вона верещала на таких високих регістрах, що ще трохи - і ніхто, крім кажанів, її, мабуть, не почув би. Обурення її сягло апогею, вона на мить навіть утратила дар мови, і Рон миттю скористався з паузи.

– Я захотів повернутись тієї ж миті, як роз’явився, але нарвався на банду хапунів, Герміоно, й нікуди вже не міг піти!

– Банду кого?
– перепитав Гаррі, а Герміона впала в крісло, так міцно схрестивши ноги й руки, що, здавалося, не зможе їх роз’єднати ще кілька років.

– Хапунів, - повторив Рон.
– Ці банди скрізь, прагнуть заробити трохи золота, хапаючи маґлородців і зрадників роду, міністерство призначило винагороду за кожного впійманого. Я був сам, та ще й шкільного віку на вигляд, і вони страшенно зраділи, думали, що я маґлородець, що я переховуюсь. Довелося задурити їм голови, щоб не потягли в міністерство.

– І що ж ти їм наплів?

– Сказав, що я Стен Шанпайк. Перше, що прийшло в голову.

– І вони повірили?

– Та вони такі тупі! Один точно був наполовину троль, судячи зі смороду...