Гайдамаки

– Усе гаразд, - каже Максим.

Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд...

– На тому тижні?
– пита батько.

– Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, - одказує рудий кремез.

– А ви не забаритесь?

– Не забаримось, - каже батько.

А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє... ще і ще...

– Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, - каже Овдій.

І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.

– Іди собі, синку, додому, - каже мені.
– Ти нічого не бачив і не чув?

– Еге, тату, нічого не бачив і не чув.

Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво... І мені тільки б крила бракували, а то б полетів...

– Нагулявся, синочку?
– пита тітка Мокрина.
– Може, їстки хочеш?

Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.

– Тіточко!
– скричав, - та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?

– Ні, дитино, дякувати Господеві... А ти, мабуть, далеко гуляв?

– Що се ви, тіточко! та я тут... близесенько.

– А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.

– Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! [4]

4

– на цьому місці рукопис уривається.