Гайдамаки

Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.

А тітка Мокрина упада.

– Дуже, мабуть, головка болить!

– Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.

А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?

Потаїв.

На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.

Нема.

Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.

А може, той Романець насміявсь - видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.

Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.

Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.

Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи - поналазило жабенят - нехай і поналазило, нема журавля ані буслі - нехай і нема...

Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.

– Матвійку, чого се ти такий невеселий?
– пита тітка Мокрина.
– Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?

Запевняю, що здоровий.

– А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.

– У гаю краще, ніж у селі?
– питаю.

– Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...

– А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, - кажу.
– Хіба забули батьківщину?

– То давнє, синочку... то минулося...

– А ви усіх людей у селі знаєте?

– Ще б то мені не знати!..

– А який там Романець живе?

– Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!

– А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.

– А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...

– То пан дуже його вподобав?
– перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.

– Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита.
– Я - Солодкий, пане, Петро.
– «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.

– Хіба ж дворак на прикові?
– кажу.
– Хіба йому не вільно інколи погуляти?

– Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...

– Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!

– Як то прийде?
– питає.
– Ми ж у лісі...

– Та що, що в лісі, - кажу.
– Він прийде...

– Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...

– А він таки прийде!
– правлю.

– Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.

– А ви його сховаєте?

– Ой дитино...

– Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!

– Та годі вже, пустаче...

– Сховаєте! сховаєте!

Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.

А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.

– Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...

Та додає:

– Як се ти прочув про того Романця?

Чи ж признаться?

Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:

– Я його бачив... Гулявся з ним...

– Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?

– Гулявся з ним!

І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.

– Бач, вимислівчику!
– сміється стара (а проте трохи й неспокійна).
– Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться - відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...

А я своє:

– Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?

– Та годі ж пустувати, Матвійку!

– Він, мабуть, завтра прийде...

– Журиш, хлопчику, стареньку тітку!

– Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?

– Тікай, бо зараз бити буду!
– удає тітка.

А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!

IV

Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.

Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.

Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина. По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту - хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки майстрував, наче млинці пік. А як до того добра конешне треба тонкої, а рівненької ліски, то хоч і далеченько, а мусив до проліска по ліщину.

Спізнився я, пораючись коло свого ножика. Як в батька порепалась на шматки стара коса, то я змайстрував собі славний, довгенький, кінчастенький, а держальце з липини. Треба було так його насталити, щоб не те гілки, щоб волосочок перетинав.

Поки насталив, і зорі почали висипатись. Іду стежкою. Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирати. І тиша - наче кожнісенький листочок, кожнісенька билиночка спочива.

Коли враз - шелесть, шелесть... Щось попередо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах...