Гайдамаки

Аж поточивсь я... а схаменувшись, у тропи...

Та зникло воно, наче й не виявлялось. Спинивсь я та вже і не зважуся, чи йти по ліщину, чи не йти. Збігло мені на думку, чи не лісовничку я вгледів, бо здалося мені, що віялась попередо мною неначе дівоча постать - гнучка та висока - і миготіло щось біле, а знав я, що лісовнички огортаються біленькими плахточками, самі холодні та біленькі, як сніг, тільки коси зелені.

Постояв, дожидаючи, може, знов уявиться, та не діждавши, побрався додому. Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись. Знаю, що лісовничка не зла личина - аби ти її не займав, то вона тебе зроду не зачепить... А проте серце тенькає.

Тиша і пусто.

Хоч іду стихенька, а таки йду, і ось вже наша загорода, коли схаменувсь, що ножика загубив, - мабуть, як пустивсь за лісовничкою, бо, ішовши по ліщину, мав його в руці. Повертаю назад і теж не дуже поспішаюся, бо серце таки невгаває, тенькає. Не дійшовши того місця, звідки зірвався на довідку, бачу здалека, блискотить на стежці мій ніж.

Коли знов шелесть-шелесть...

Скаменів я і очам своїм віри не йму - устріч мені Катря!

– Катре, се ти?

Спинилась.

– Я, - каже.
– Не пізнав?

– Де ти ходила?

– А я, - каже, - недалечко. Загубила намисто вранці, як ходила до озера прати... то все шукала.

І Катря - й наче не вона: очі якось запали і такі великі-великі... А біла! Коли б не брови темною смугою на чолі, сказав би, не жива істота, а з крейди.

– Знайшла?
– питаю.

– Знайшла, - одказує, беручись за намисто - ось... А ти де ходив?
– пита.

– Я брався по ліщину, тудою поза старі явори, на пролісок, та мене щось дуже налякало.

Розказую, яке мені учуялось... Слуха, не озиваючись. Питаю, чи коли бачила лісовничку. Ні, ніколи не бачила. Як вже доходимо нашого дворку, вона мені каже:

– Не нагадуй тітці за намисто... Нема чого... бо знайшлося.

– Добре, - одказую, - не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?

– Ні... а таки не нагадуй.

– Не буду.

Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.

– Славно погуляли, дітки?
– питає.

– А славно, - одказує Катря.

– Головка не болить, Катрусю?

– Не болить... Тільки втомилась я дуже... спати хочу...

– Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала... Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла...

– Се так вам здається, тіточко... се від посвіти... дуже місяць світить.

– Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку...

Полягали спати.

Того року Господь таке тепло дав, що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.

Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося - якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь - чи не лісовничка?

А се Катря - заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.

А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет - хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною... і заказала говорити тітці за намисто.

– Катре! чого се ти?

Стрепенулась і шептом промовила:

– Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку... Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму...

– Катре!
– покликав.

– Дай мені покій, Матвійчику, - одказала, - я дуже спати хочу.

Що тій Катрі сталося?
– думаю.
– Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: «Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок - як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці»... І невередлива вона: як нездужала - нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, - а і разу не застогнала.

Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?

Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався - на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.

– Гей, лісник!
– зіпає Жменя.

– Іду, - озивається, надходячи, батько.

– Шукаємо Солодкого Дороша - не бачив?

Серце як не розбило мені грудей - мого Романця старший брат!

– Не бачив, - одказує батько.

– Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко, коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо...

– Ти, Микито, - приказує парубкові, - зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?

– Чув.

– Пам’ятай добре!

Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, - дохожалий дворак і двоє молодших.

– Шукаймо!
– загадує Жменя.

– Шукаймо, - одказує батько.

Та й розсипались по пущі.

Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?

– Ходім, тіточко, у хату, - каже Катря, - зарані обід зваримо...

Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, - може, трохи бліденька - порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...

– Оздоровіла головка?
– питаю.

– Оздоровіла, - каже.

Тітка, не дочувши, та до мене.

– Чого питаєш, Матвійко?

– Пустує, - відказує за мене Катря, - щось давнє згадує.