Ге, людина з Моого

Тоді ти вже ніколи ні з ким не розлучишся. Будеш старша за дерева, старша за гори, але матимеш вічно молоді очі, вічно пливтимеш на цій планеті, на цій незвичайній веселій планеті.

— Неодмінно! — мовила Геленка.

Я гадаю, вона повірила моїм словам. Я говорив немарно.

— А чому б ні? — сказав я. — Коли всі армії на землі буде роззброєно, коли, нарешті, всі люди матимуть що їсти й дах над головою, вони прагнутимуть до повнішого щастя, ніж його дає ситий шлунок і добре мешкання. Вони шукатимуть це щастя і знайдуть його в науці. Якомога більше знати, розуміти й уміти. Від розуміння — маленький крок до порозуміння, а це вже не дозволяє ні в школі, ні десь-інде будь-якої кривди, брутальності й пихи. Життя тоді буде таке приємне, що триста років промайнуть, як одна коротка хвилина.

Отож треба розтягти ту хвилину. І тричі по триста років спливуть, як вода. Але тобі не схочеться вмирати ані за тисячу літ…

Я замовк, бо над нами виріс Ладіслав. Він, звісно, не дарував мені, що я знову порушив приписи для полонених, пішовши без його дозволу. Не чекаючи мого виправдання, він сказав, що Йозіфек зараз приведе Кароліну й що вони допіру бачили штукаря, того, який недавно хотів настрахати нас.

— Ми подивилися два його трюки і сказали: ходімо. Я дивуюся тим хліборобам, що вони не висвистали його. Бідолаха нещасний. Кролики з поли, голубка дід циліндром. Якщо я куплю собі за одинадцять крон чародійство з інструкцією, він може сховатися зі своїм напусканням брів. Що було з Геленкою? Ну скажіть, Ге, правда, що їй бракує в голові клепки? Факт, що бракує.

Та ми нічого не пояснювали Ладіславові й дивилися на нього, як два привітних велетні на малого базіку. Він утрачав свою красномовність, упевненість, глипав на нас і погойдувався на ногах.

— Ну то що? — мовив він.

— Нічого, — відказав я, — ти образив Геленку негарними словами. Ми чекаємо, поки ти візьмеш їх назад.

— А як це воно робиться? — посміхнувся він. — Де ті слова? Я покладу їх назад на язика.

Ладіслав почав ловити долонями повітря й висолопив язика.

Ми далі дивилися на нього миролюбно, з деякою цікавістю.

— А бранцям нічого мене повчати, — заявив Ладіслав.

— Я тільки тихенько.

— А я тобі наказую — говори, говори, говори.

— Гаразд. Попроси Геленку, щоб пробачила тобі.

— Ні.

— Тоді я мовчу.

— Говори!

— Попроси Геленку…

— Ні!

— Хай не просить, — озвалася Геленка, — але хай погодиться, що розум його вичерпався, бо він не має слушності.

— Ой, тримайте мене! Звідки в неї ці ідеї… — Та хлопцеві раптом стало жаль самого себе, що розум його вичерпався й що ми в своїй підкресленій небалакучості стоїмо високо над ним. Він закопилив губу й сказав:

— Я помилився, тобі не бракує в голові клепки.

Його раптова покора справила на нас чудове враження. Ми також довідалися, що до нього вернувся розум. Інакше він не спромігся б попросити вибачення.

Розум справді повернувся до нього і, як з'ясується далі, трохи не на користь усього людства й усіх мооган.

21 ВОГНЯНИЙ БІФШТЕКС. ПРЕДСТАВНИКИ НЕБЕСНИХ ТІЛ ПРОВАДЯТЬ ПЕРЕМОВИ. ЛАДІСЛАВ І ЙОЗІФЕК ДАРУЮТЬ НАМ ОКЕАН. ДІВЧАТА ЧИНЯТЬ ОПІР. ЧУДОВА ІДЕЯ

За чверть години ми, представники двох небесних тіл, розпочали історичну нараду. Мимохідь вирішили й повечеряти. Зовні, певно, здавалося, що ми зібралися тільки повечеряти.

В цьому маленькому ресторанчику без вікон, де на скатерки падало світло з електричних свічок під рожевими дашками, ми вивчали меню, як і решта відвідувачів.

Йозіфкові забажалося біфштекса з довгою французькою назвою. Офіціант привіз до столу пересувний колосник і поставив над слабким вогнем сковороду з олією. Ми бачили, що. Йозіфків апетит дорого обійдеться нам. Звісно, я маю на увазі не гроші, а час, якого до ночі залишилося дуже мало. Було ясно, що офіціант має намір смажити біфштекс при наших очах.

Він приніс із кухні на дворіжковій виделці нахромлении шматок м'яса, в кутку біля стойки полив його якоюсь рідиною й запалив. Відтак, наче той бігун із смолоскипом, рушив до нас, кинув м'ясо на сковороду й кілька разів спритно обернув, щоб кожен бік просяк киплячою олією.

Ладіслав поцікавився, чи Йозіфек їстиме біфштекс із вогнем, Йозіфек відказав, що замолоду навчився швидко малювати й говорити животом, але ковтання вогню, на жаль, обминув, і засмучено зітхнув.

Офіціант схопив пляшку і, плеснувши з неї червоного пряного пюре з райських яблук, загасив біфштекс.

Йозіфкові одлягло від серця, і Ладіслав почав хвалити чудовий протипожежний засіб. Варто бризнути на вогонь пюре з райських яблук, і пожежу загашено.

Ми уявили собі будинки, политі пюре з райських яблук, але вирішили десь-інде пояснити Ладіславові, чому пюре так хутко загасило пожежу на біфштексі і яка це була іграшкова пожежа.

Потім кожному з нас принесли те, що ми замовили, і ми заходилися їсти.

Якби ми були дипломати й від нас залежало б щастя держави або й цілого світу, то, певно, не радилися б, поки скінчимо наш бенкет. Але до нас іще ніхто не вирішував долі двох світів. Крім того, дипломати мають увечері більше вільного часу.

І хоч ми спочатку їли в повній мовчанці, однак весь час думали тільки про те, як і що нам зробити. Ми знали, що кожен із нас думає про це, й раз по раз окидали один одного пильним поглядом. Один, скажімо, питав очима: «Ну що, придумав уже?» Другий тільки знизував плечима й ніяково всміхався: «Ні».

Ми всі думали. Але що, коли нічого не придумаємо?

— Слухай, Ге! — озвалася зненацька Геленка.

Після довгої мовчанки ми всі здригнулися від її голосу.

— Ге, ви справді обнишпорили усе небо?

— Навіщо, Геленко? Ах, так. Ні, не все.

— Може, ви знайшли б саме таку планету, як вам треба, молодшу, без людей.

Ця ідея сподобалася надто Ладіславові.

— Молодшу планету, де вже виникли умови для вищих організмів, ви ще застанете там птахоящерів, мамутів і шаблезубих тигрів, а люди там бігають серед мавп; це була б планета акурат для вас.

Я заперечив, що на тій планеті ще дуже неспокійна земля й погане повітря. Та Ладіслав усе ж таки накидав її нам, аж поки я зауважив, що ми говоримо про щось таке, чого тим часом не існує.

— Поки що в цілому світі для мооган є тільки одне місце.

— Та й те зайняте, — докинула Геленка.

— Тепер ви бачите, — мовив Йозіфек, — як це погано, що у всесвіті не друкують газет. Можна було б дати оголошення, що потрібна вільна планета.

— А цікаво, хто б їх отримував на такій незайнятій планеті? Ящери чи бронтозаври? — озвався Ладіслав.