Голубий пакет

— Металеву.

— Погано. Заготуйте донесення на ім'я командуючого за моїм підписом. Від Вавілова зажадайте докладного рапорту. Що ще у вас?

— Шостий кореспондент підтверджує, що на території колишнього кисневого заводу справді розгортається майстерня по ремонту танків і автомашин. З Німеччини прибула група робітників у кількості сорока трьох чоловік. Серед них французи, росіяни і поляки. Гітлерівці обгородили територію заводу колючим дротом.

— Ці дані перевірені? — поцікавився Бакланов,

— Так.

— Інформуйте командуючого авіацією. Ще?

— Полонений фельдфебель почав давати показання.

— Що він каже?

Дмитрієвський знизав плечима:

— Боюся, що він намагається нас дезінформувати.

— З чого ви робите такий висновок?

— Він назвав номери частин, які начебто стоять напроти нашої дільниці, тоді як у нас є дані про те, що ці частини перекинуті місяць тому на Північний фронт.

— Гм… Я так і думав. Коли Воронков їде на передову?

— Він готовий, чекає мене.

— Передайте через нього наказ начальникові розвідвідділу Сибірської дивізії — добути нового «язика». І добути якнайшвидше. Бажано офіцера.

— Єсть!

Бакланов прислухався. До його слуху долинув важкий і безперервний гул, схожий на далекий гуркіт грому. Він зміркував, що в сусіди зліва працює далекобійна артилерія резерву головного командування, яка ще вчора проходила селом.

— Давно почалась ця музика? — запитав він.

— Хвилин сорок тому, — відповів Дмитрієвський.

Бакланов замислився. Як же він не почув цього гулу раніше?

Стан Бакланова непокоїв капітана: полковник був сьогодні надзвичайно неспокійний, неуважний, лаконічний.

— У вас все? — запитав Бакланов і підвівся.

— Так точно, все…

— Ідіть… — сказав полковник. — А з повідомленнями від Юлії Василівни знайомте мене відразу ж після розшифрування… — Він глянув на годинник. — Вона, певно, зараз пробирається до міста… М-да… Гарна дівчина… Щаслива ви людина, капітане… Йдіть…

Дмитрієвський вийшов на вулицю. Біля стіни сусідньої хати сидів незмінний ординарець полковника і змащував автомат.

Капітан поманив його пальцем.

Ординарець підбіг, на ходу витираючи ганчіркою вимазані руки, ї хотів було відрекомендуватися, але Дмитрієвський узяв його за поясний ремінь і одвів убік.

— Що з полковником? Він сьогодні не спав? — запитав капітан.

Відчувши, що розмова має бути не службового характеру, ординарець покашляв у кулак, сторожко поглянув у бік хати Бакланова і тихо сказав:

— Погано, товаришу гвардії капітан. Коли полковник був на аеродромі, йому подзвонив начальник політуправління фронту. Я відповів, що полковника нема. Потім він дзвонив ще раз і знову не застав. А слідом за дзвінком передали телефонограму. Я її приніс і обмер: минулої ночі загинула полковникова дружина. Пряме влучання бомби в госпіталь. Вона саме робила операцію… Ось так…

21

Спала Туманова недовго, як уміють спати розвідники, і встала вдосвіта.

Зорі вже померкли. У лісі посвітліло. Легенький вітерець тихо шелестів у верховітті. Поміж мідно-червоних сосен і темних шорстких ялин ледве мигтіли атласно-білі стовбури беріз.

Юля хутко зібрала все своє майно, звірилася ще раз із картою і компасом, накреслила найближчий напрямок і рушила.

Хвилин за десять вона вибралась на стежку, що ясно вирізнялася на карті, а в лісі була майже непомітною. Нею, видно, користувалися рідко, йти стало легше і водночас небезпечніше: хто-небудь міг побачити. Та ще небезпечніше лишати сліди поза стежкою.

Стежка пробиралася крізь лісні хащі, стелилася по пісковику, обтікала болота, що позаростали соковитою травою, губилася в мохах і знову входила в стрункий бір, ведучи все далі й далі на південний захід.

У лісі швидко розвиднялось. На сході зводилась широка густо-рожева облямівка.

Стежечка вибігла на давню лісну вирубку, що вже поросла молодою ліщиною. Такі місця тут звуться січами. На Туманову набіг по-ранковому прохолодний і завзятий вітрець. Він діловито заклопотався в листі ліщини.

Стежечка пробігла січею і знову заглибилась в ліс. Відпочивши, Туманова бадьоро пішла вперед. Зник нічний морок і забрав із собою всі тяжкі й неприємні відчуття.

Через дорогу переповзав ледве помітний струмочок. Він повз тонесенькою, кришталево-прозорою ниткою і безжурно дзюрчав, розмовляючи сам із собою. Туманова стала помилуватися ним. І раптом усе навкруги змінилось: далеко на сході з-за обрію викотилося сонце, і його перші промені заграли у верховітті сосен.

Мов зачарована, Юля стояла і не ворушилась. Сонце! Його радісно стрічав ліс, що прокинувся від дрімоти, такий похмурий і страшний вночі і такий урочистий і величний зараз. Його вітали птахи, які вже прокинулися і різноголосо щебетали навколо. Сонце! Скільки разів у житті доводилося Тумановій стрічати його схід і проводжати за крайнебо, сумувати, коли смеркне і шукати першу зірочку, що засвітиться в небі!

«Хіба може бути щасливою людина, позбавлена можливості хоч зрідка бачити, як сходить і заходить сонце?» казав Юлин батько.

Так, батько мав рацію. Щоразу інакше, по-різному сприймала вона цю картину, яку ні з чим не можна порівняти. Ось і зараз…

Вона йшла далі, радіючи народженню дня. Світло владно оволодівало лісом, уже можна було розрізнити кожне деревце, кожний кущик. Ліворуч красується м'який і пухнастий, мов килим, хвощовий мох. Сосни вже викинули свої свічки. На кінчиках лапатого ялинового гілля яскраво виділяються молоді пагінці салатного кольору. Ліс стає знову мішаним. На галявинки вибігають деревця горобини, осичини, вільхи, кущиться ліщина. Подекуди трапляються групки дубків.

А скільки ягід буде цього року! Білими зірочками всіяна земля.

«Як гарно! — зітхнула Юля. — Коли б Андрій був зі мною!.. — подумала вона і здригнулась: білка, розпушивши хвоста, махонула над її головою з ялини на ялину і, хутко видираючись по стовбуру, сховалась на самісінькому вершечку дерева.

Стежечка несподівано завернула праворуч, Пройшовши кілька кроків, Туманова вернулась до місця повороту. Здається, так і мусить бути. Але щоб не помилитись, Юля подивилась на карту. Так, вірно: стежка вилася точно на захід, а їй треба дотримуватись південного заходу. Вона сховала карту, поглянула на компас і знову рушила.