Голубий пакет

Це була розмальована жінка непевного віку, з вискубаними бровами і потворною зачіскою на зразок квіткової клумби. Сукня з товстої тканини канаркового кольору з блакитними розводами підкреслювала варварську пишність форм цієї особи. Вона кокетливо кланялася на всі боки і послала комусь рукою поцілунок.

— Марго, привіт! Повесели нас, стара! — весело загорлали офіцери.

Оркестр заграв танго тридцятилітньої давності, і Марго низьким голосом, в ніс затягла: «Шуми-ить ні-ічний Ма-арсель…»

Одразу гамір вщух. Засовали стільцями, з-за частини столів вийшли, і на невеличкому «п'ятачку» перед буфетом розпочалися танці.

Кавалери, що вже встигли випити, натикались на офіціантів, які намагалися пробратись крізь густий натовп танцюристів, наступали дамам на ноги, струшували попіл із своїх сигарет їм на плечі.

Коли співи й музика змовкли і танцюристи кинулись до своїх місць, у зал увійшла Юля Туманова.

Пам'ятаючи пораду полковника Бакланова, вона ще вдень розвідала, що Готовцев справді працює шеф-поваром у кафе «Глобус». Про це їй залюбки розповів безногий інвалід, що продавав морозиво біля входу в кафе. Цей інвалід виявився добродушним хлопцем. Поки Юля їла несмачне морозиво, єдиним достоїнством якого було те, що його тримали довго на льоду, інвалід виклав усе, що йому було відомо про кафе «Глобус». Туманова довідалася, що кафе належить німцеві Ціглеру, що офіціанти тут росіяни, помічник повара, мабуть, німець, а може, поляк, а за шеф-повара — відомий тут кулінар Готовцев. На роботу він приходить годині о п'ятій дня, а з роботи йде пізно, не раніше другої години. Але вокзальний ресторан — це вже не те, що було до війни. В ньому роздають обіди солдатам, які тут проїздом.

Усі ці відомості допомогли дівчині зорієнтуватися. Щоправда, Юлю непокоїло те, що явку було призначено між дев'ятою і десятою вечора. Адже Готовцев міг прийняти її і о шостій і о сьомій годині. Та, очевидно, були якісь причини, з якими підпільникам доводилося рахуватись.

У Туманової спершу промайнула думка — викликати Готовцев а або передати йому записку, але це йшло всупереч усім умовам, які повідомив Чорноп'ятов. Не можна порушувати їх. Мабуть, так треба, якщо підпільники призначили явку не вдень, в ввечері, і не на квартирі, а саме в кафе.

У Туманової лишалося ще багато часу, і вона вирішила перечекати в затишному куточку міського саду, на лавочці за старою альтанкою, серед густих кущів бузку.

Рівно о дев'ятій вона була біля кафе. Перш ніж увійти, вона двічі пройшла сюди й туди, охоплена сумнівами й нерішучістю, потім взяла себе в руки і, коли стихла музика, переступила поріг. А ввійшовши в кафе, на якусь мить розгубилася.

Та й неважко було розгубитися, потрапивши з темної, тихої й безлюдної вулиці в цей яскраво освітлений, гамірний зал.

Однак дівчина швидко оволоділа собою. Одного разу їй доводилося побувати в обставинах далеко складніших: взимку сорок першого року під виглядом кореспондента однієї з провінціальних німецьких газет вона потрапила на банкет старшого й вищого офіцерського складу в Орлі. Ото було випробування! А зараз що!.. В неї в сумці лежать надійні документи…

Повільною ходою, неуважно оглядаючись на всі боки і грайливо помахуючи сумочкою, розвідниця пройшла між столиками до буфетної стойки, за якою, як вона зрозуміла із слів морозивщика, завжди стояв господар кафе Ціглер.

Він стояв там і зараз. Навалившись животом на стойку, цей невеликий чоловічок з гладеньким і круглим, як більярдна куля, черепом, червонощокий, з хвацько підкрученими на зразок кайзерівських вусами, з неприхованою цікавістю дивився на молоду дівчину, що підходила до нього.

Туманова підійшла, привіталася чистою німецькою мовою і, не ждучи відповіді, запитала:

— Чи можу я бачити вашого шеф-повара?

Ціглер одірвався від стойки і випростався. На його обличчі можна було прочитати величезне здивування. Він спробував уточнити:

— Пана Готовцева?

— Атож!.. Данила Семеновича Готовцева, — підтвердила Юля, помітивши, що офіцери, які сиділи ближче до стойки, звернули на неї увагу.

— А ви хто будете? — поцікавився Ціглер. — Що йому сказати?

— Скажіть, що його чекає сестра…

— О!.. — вигукнув Ціглер. — Сестра!

— А що? — чемно і не без кокетства посміхнулася Туманова.

— Нічого! Їй-богу, нічого! Гарна сестра! Пан Готовцев зрадіє, та й я його радість поділяю. Хвилиночку! Хвилиночку!..

Він жваво вибіг із-за стойки і, приклацуючи пальцями, зник за дверима, прикритими важкою портьєрою.

Туманова подумала, що найзручніше було б зараз посидіти, але поблизу вільного столика не було. «Невдале місце, гіршого й не придумати», подумала вона, квапливо дістала з сумочки віяло і, розгорнувши його, почала обмахуватися.

За сусіднім столиком галасувала офіцерська компанія. Юля одразу розібрала, що говорять про неї.

Почулись вигуки:

— Катастрофічно красива!

— Прямо до непристойності!

— Осліпнути можна! В такій глушині!..

— Я… я тут буваю щодня. А не бачив. Неймовірно!

У розвідниці тремтів кожен нерв. Але вона спокійно стояла, спершись на лікоть, і уважно розглядала портрет Гітлера в багетовій рамі.

Один з офіцерів налив вина в бокали, встав і звернувся до своїх товаришів по чарці:

— Панове! Прошу встати!

Всі підвелися, засовавши стільцями. Офіцер повернувся до Туманової так, щоб вона його бачила.

— П'ємо за ваше здоров'я і щастя, прекрасна фрейлейн! Ви — найкращий серед трофеїв у цьому місті!

Він підніс бокал на рівні очей, і всі зробили так само.

Дівчина змушена була нагородити офіцера посмішкою і злегка вклонитися. В цю мить із-за портьєри вийшов Ціглер і з ним чоловік у білому ковпаку і фартусі. З виду йому можна було дати років тридцять п'ять, не більше.

Туманова стояла напівобернувшись і вдала, що не помітила їх. Вона ще дивилась, посміхаючись, на веселу компанію. Це було обдумано заздалегідь: не могла ж вона отак зразу й кинутися на шию вигаданому братові! Вона не була твердо впевнена в тому, що прийде саме Готовцев, якого вона зроду не бачила. Зараз усе вирішувала витримка, залізна витримка і нерви. Адже сестра не може помилитися і сплутати рідного брата з сторонньою людиною. Якщо з Ціглером випадково прийшов не Готовцев, а хтось інший, то найменший промах з її боку може спричинитися до провалу. Значить, треба виждати якісь секунди. Нехай Готовцев, якщо він не позбавлений кмітливості, перший звернеться до неї.

— Валечко!

Вона навмисне здригнулася. Густий рум'янець хвилювання на її обличчі був саме до речі. Повернувшись і ступивши крок назустріч, вона обізвалася не менш радісно:

— Брате, Даниле!

Вони кинулись одне до одного, обнялися і поцілувались на очах у всіх, як неабиякі артисти. Зустріч вийшла така природна, життєво правдива, що викликала дружні оплески офіцерів, на що не сподівалася Туманова.

Тепер уже можна було прикладати руки до гарячих щік, соромливо посміхатися.