Гонихмарник
Шрифт:
Дівчата залишаються самі. Марта продовжує тримати руку Аліни. Аліна всідається на підлогу, прямісінько в ногах Марти.
Знизу вгору дивиться на принишклу подругу, яка сидить, стуливши докупи повіки очей.
Нарешті Марта порушує мовчанку. Аліна нічогісінько не розуміє.
— Пам'ятаєш, колись малими ми бавилися в гру. Заплющуєш очі — й опиняєшся в темряві. Виграє той, хто довше протримається. Ти завжди вигравала. А я? Усередину відразу заповзала паніка, коли мусила робити якісь рухи наосліп. Я чула звуки, сприймала запахи, відчувала на дотик предмети, їх обриси, але мені завжди бракувало барв. Я починала задихатися, фізично. Темрява мене душила. Якось я натрапила на вислів М. Горького, коли він через хворобу змушений був пробути кілька днів із пов'язкою на очах: «Не може бути нічого гіршого, ніж втратити зір, — це невимовна образа, вона забирає у людини дев'ять десятих світу». Тепер я розумію — він применшував, насправді втрата більша. Світ насправді тоді вмирає безповоротно. Чому так стається,
Півроку тому, напередодні Нового Року, я потрапила в жахливу автомобільну аварію. Повертала після останнього іспиту додому. П'яний водій автівки врізався в натовп людей, що чекали на маршрутку. Серед людей була я. Мені «пощастило» найбільше. П'ятеро розчавлених тіл, а в мене лишень травма голови і синці по всьому тілу. Зір почав падати відразу. Вірніше, спочатку лишень туга пов'язка на очі. Лікарі заспокоювали — через тиждень її знімуть і все буде гаразд. Почувала себе гидко, ніби замкнутою всередині кам'яного колодязя. Однак крізь його горло не видко зір, Аліно, лише суцільний мокрий морок зі сліз. Як я тоді втомилася сама від себе. Врешті пов'язку скинули — ситуація видавалася не зовсім безнадійною. Зір начебто повернувся, не зовсім, правда. Кольори стали ніби тьмянішими. Та я і з цього тішилася! Лікарі запевняли, що з дня на день він повністю відновиться. Через день перед очима почали з'являтися яскраві кола. Одного дня я прокинулася, відкрила очі, а вони — не відкрилися. У мене — паніка, паніка у батьків… Перевірки, безкінечні тести говорили одне — очі здорові, а я не бачу. Так інколи буває — око може бути неушкодженим, а навколишню картину воно відмовляється відтворювати. Лікарі досить компетентно пояснили — причина захована в зоровій області кори головного мозку, куди надходять світлові імпульси, які чомусь нею «не розпізнаються». Зіниця такого ока реагує на світло, очне яблуко залишається рухомим, але ним людина нічого не бачить. Залежно від причин, які призвели до сліпоти, підбирають і метод лікування. Жоден із них у моєму випадку не допоміг. Оцих півроку я тільки те й роблю, що мандрую світом, вірніше, клініками світу. Де я тільки не була? Ти отримувала мої листівки?
Аліна ствердно киває головою.
— Думаю, що ти зараз ствердно киваєш головою. На жаль, не можу цього бачити. Так от, ці всі листівки з тих місць, де мені спробували допомогти — безрезультатно. Діагноз невтішний. Морок навколо мене стає густішим. Тільки не кажи мені банального — це не кінець життя і що без очей люди живуть, мають сім'ї, народжують дітей, роблять кар'єру. Я цього вже стільки наслухалася від своїх батьків, психіатрів, лікарів. На пару життів вистачило б. Я потребую іншого — розуміння.
Марта робить паузу. У голові Аліни все переплуталося. Відчай і жахливість ситуації роблять із неї заручницю. Вона мала б подумати над тим, що сказала тільки-но подруга, а та сидить зовсім поруч і чекає відповіді. Аліні важко підбирати слова. Ой, як важко.
— Мартушко, мені тебе всі ці роки не вистачало. Ми з тобою завжди розуміли одна одну без слів. Не думаю, що з того часу щось змінилося всередині нас. Так, ми подорослішали, можливо, помудрішали або й навпаки. Байдуже. Одного не розумію, чому ти не відразу повідомила про своє лихо? — Аліна гладить Марту по руці. Рука тремтить і не дуже хоче слухатися.
— Не знаю. У мені було стільки образи на життя, на долю, я гнівалася на світ. Он, як всім добре — живі, здорові, зрячі, бідкаються через різний непотріб. Ох, ця спідниця не модна! Ой, він так косо на мене подивився! Ой, не вистачає грошей на нову машину! Ой, мене так сьогодні образили і т. д. Згодом прийшло розуміння, що насправді світ мені анічогісінько не завинив. Винна насправді я сама, бо ще вчора була такою ж, дріб'язковою. Щоб прозріти, виявляється, слід стати сліпим. Ха. Переживала через дурнувате побачення з найкрасивішим хлопцем у нашій консерваторії. Журилася, що гоп-тусівка з вершків суспільства Києва вперто не хоче приймати мене до свого гурту через мій галицький акцент. Засмучувалася, що ще в когось на вечірці може бути така ж сукня, як у мене, бо купила її мама на розпродажі в Парижі, а не на дефіле. Я осліпла насправді набагато раніше, Лінушко, тільки-но переїхала в Київ. Перетворилася на таку собі гламурну левицю. Можливо, це надмір грошей мене зробив такою? Так, у Львові ми також мали гроші! Але у Львові в мене була ти й мені навіть на думку не могло спасти, що Віденський бал крутіший, ніж сходження на Говерлу, а модний шопінг ліпший, ніж старі львівські кам'яниці. Зараз розумію, хоча я переїхала до столиці, душа моя назавжди залишилася у Львові. Та що там говорити, у столиці я так і не змогла завести нових друзів. Чи може бути дружба там, де йдеться лише про гроші? Уявляєш, я навіть через це стрільбу з лука закинула. Пригадуєш, які в мене були перспективи? Куди там Робіну Гуду! Та то ж не гламурно, принизливо! Отам мати власну думку може бути навіть небезпечним, бо ти відразу випадаєш із ніші й перестаєш вважатися популярною. Життя вже неначе й не твоє, бо ти вперто когось чи щось копіюєш. Боже, якою я зробилася дурепою! Думала: «Ох, побачила б мене зараз Алінка! Такою крутою я стала!» Сьогодні дивлюся на себе збоку, і те, що я бачу, зовсім мені не подобається. Хтива егоїстка з деградованим поглядом
на життя. Коли я осліпла, вся ця богемна публіка забула про мене швидко й безболісно. Ніби їм із рота вирвали зуб мудрості — набридливий і непотрібний. А всі татові гроші так і не повернули мені зір. Гроші? Марнота марнот, Алінко, і лиш.— Слухай, Мартушко! А ти лишайся у Львові, — розпачливо озивається Аліна.
— А я й приїхала, щоб залишитись. Квартира бабусі записана на мене. Тато наполягав, щоб ми її продали, але я не погодилася. Ніби відчувала. Там ремонт майже закінчили, хоча мені байдуже. Я й так не бачу, якого кольору стіни — зеленого чи фіолетового. Приїхали, щоб домовитися про мій перевід із Київської музакадемії у Львівську. Не знаю, чи воно тепер мені потрібне — вже півроку не сиділа за піаніно. Не можу себе присилувати. Ми вже три дні у Львові і лише сьогодні зважилися прийти до вас… Тепер розумію! Дурня! Ти ж не змінилася, така ж добра і щира, — по щоці Марти котиться сльоза.
Аліна знає, що не має права плакати, і тільки насилу ковтає клубок, який застрягає в горлі.
— Залагодимо справи у Львові, і доведеться на тиждень повернутись до Києва. Мама мусить проконтролювати процес переїзду, переїжджає зі мною. Вони з татом розлучилися. У тата нова дружина, моя екс-подруга, на рік від мене молодша.
— Боже, Мартушко, що ти таке кажеш?
— Алінко, перестань! Якраз Бог тут ні до чого. Навіть не знаю, кому тепер важче — мені чи мамі. Поки мама возила мене світами, сподіваючись вилікувати, наш татусик часу марно не гаяв. Прийшла Альонка, принесла сліпій подрузі позичену книгу, і пішло-поїхало, закрутилося. Тепер і не зрозумієш — хто тут винен, а хто ні… Усе звинувачувала себе: якби не моя хвороба, то мама лишалася б поруч із татком і цього не сталося. Згодом переговорила з батьком і зрозуміла — я тут ні до чого. Рано чи пізно мусило б тим закінчитися. Впливовий чоловік у політиці, не останній бізнесмен і старіюча дружина. Не гламурна, не модель, противниця пластичних операцій. 1 улюблена страва в неї не суші, а вареники із сиром. Вона не ходить на покази мод, не любить модних гамірних тусовок і ще там чогось. Маргінес, одним словом. А тут гарненька початкуюча моделька, яка щось там трішки співає. Нічого, папік із неї зробить звєзду. І будуть чергові «поющіє ліфчики». Тьху!
Вони розмовляють довго. Згадують школу, бабусю Розу. Марта з Агнесою Петрівною ночують у них. Якось не по собі Аліні від почутого. І всі її проблемки з одногрупниками і з новим, надто нав'язливим сусідом здаються дріб'язковими. Марта незграбно й дуже обережно рухається кімнатою. Вона не знає, що де стоїть, наштовхується на речі Така безпомічна…
Марта дуже змінилася, принаймні, зовнішньо. Перетворилася із завжди надто розгодованого бабусею підлітка на справжню красуню — струнку, з гарною фігурою. Чорне хвилясте волосся, густе й неслухняне» яке так пасує до її чорних очей. Очі! Воші ніби повертались у бік співрозмовника, ішли на голос, проте не знаходили його. Тому безсило та розпачливо дивилися ніби крізь тебе, крізь меблі, стіни, крізь місто… За розмовами дівчата А незчулися, як позасинали, пригадуючи мерехтливі казки бабусі Рози про Царівну-Неслухняну і про Царевича-Щебетевича… І снилася Аліні висока гора, на якій сиділа Царівна-Неслухняна та пасла метеликів у рожевому загоні, а Царевич-Щебетевич грав на флоярі.
Марта з пані Агнесою мали на сьогодні в планах переробити купу справ: довести до пуття ремонт, згодом у консерваторію і ще кудись… Аліна ледве вмовила пані Агнесу відпустити Марту з нею в майстерню. Тим паче, що Марта навідріз відмовилася йти і дивитися на ремонт у своїй квартирі. «Я й так нічогісінько не побачу, мені байдуже». Агнеса Петрівна відступила.
У майстерні Марта сказала, що тут приємно пахне фарбами, розчинником, кавою і волошками. Ще би. Коли говорила «волошками», то аж перепитала, невже волошками і що це все означає, від кого вони. Аліна не встигла відповісти. У кімнату тихенько постукали. Це був сусід знизу Петро. З якимсь винуватим виразом обличчя…
— Привіт всім! Алін, там прийшли з ЖЕКу. Давненько тебе дожидаються. Кажуть, що завтра мають чистити стічні труби. Здається, їм потрібен доступ на дах. Вийди до них, домовся. Вони зараз у нас.
Аліна поспіхом познайомила Петра з Мартою. Попросила хлопця залишитися в майстерні та порозважати Марту, поки вона не повернеться.
У квартирі Петра на кухні сиділо двоє набурмосених роботяг, трішки п'яних. Петрова мама готувала їм каву.
— Доброго дня! — ввічливо привіталася Аліна.
Ті витріщилися на неї. Чи багато ви знаєте дівчат із салатовим волоссям? Ото ж бо й воно. «М-дя, розмова буде довгою», — вирішила Аліна. Розмова направду була довгою… Не клеїлась. Спочатку вона прослухала довгу нотацію, ласо приправлену легким матом, з приводу їх довгого очікування. Заледве стрималася, щоб не послати їх куди подалі. Нарешті через півгодини, домовившись про час «виходу на дах», Аліна вернула додому. Марта з Петром не нудьгували, а доволі мило розмовляли. Аліна знала про вміння Марти причаровувати своїм шармом людей, і навіть тепер, незряча, вона не втратила цього. Говорили, здається, про кінофільми. Про ті, котрі Марта бачила перед тим, як… Обоє були завзятими кіноманами. Аліні лишалося тільки здивовано кліпати очима. З їхньої розмови майже нічого не второпала. Коли зателефонувала пані Агнеса, Петро вирішив провести дівчат.