Гонихмарник

— Випий із долонь мого кохання, любий. Це сльози мої, які стали водою живою, і зробишся дужим, як земля наша рідна.

Випив Карпо водиці і відчув силу премногу в тілі. Як ухопить ґазду Силуна своїми руками і зо всієї моці вгатить ним об землю. Аж земля розчахнулась від того удару. Провалився Силун глибоко під землю, а землю над ним Росяниця силою свого кохання замкнула. Що не робив Силун, як не намагався вишпортатися з-під землі на світ божий — не вдавалося. Сидів під землею ґазда Силун, бився щосили об її кам'яне склепіння. А на місці тих ударів почали здійматися горби, ще на вчора квітучій рівнині. І чим сильніше товк Силун під землею, тим вищими ставали вони. От і потовк він землю ізсередини, виробивши над рівниною горби високі, які ми називаємо горами. Знесилений і приречений на підземне життя, Силун і досі живе під землею. Час від часу пробує вибратися на світ божий, та міць у нього, мабуть, уже не та. От від того й бувають час від часу землетруси в горах.

— А що трапилося з Росяницею і Карпом? — перепитує Морва.

— Кохання Карпа до Росяниці було тамі величним, тому що відродило Росяницю до життя, майже здолало батьківське прокляття. Дівчина на день ставала з плоті та крові людиною. Приходив вечір, і вона падала додолу росою на трави, на квіти, на листя дерев, на хвою сосен. А вранці Карпо брав до рук свою флояру, виходячи на пасовисько золотавого й білого коней. Ті розганяли своїм світлом лихе прокляття, і відроджувалася Росяниця до життя. Сестри Росяниці довго журились, омиваючи слізно зникнення батечка. І ось одного дня від сліз стали річками. Найстарша — Тиса, середня — Тереса. Десь у глибинах земних, можливо, хоч так вони з батечком стрічаються. Мусив лишитися Карпо в тій місцині, не міг залишити своєї коханої. І донині він грає на своїх інструментах, пасе небесних коней та щоранку воскрешає силою музику свою кохану до життя.

А місцину, ще вчора рівнину, а сьогодні гористо-прекрасну, люди назвали в честь музиканта…

— Карпатами, — сказали всі хором.

— Ну ти, Аліно, даєш! — прошепотіла Морва. — Просто супер.

— Дякую. Але вже час всім спатоньки. А то на Смотрич завтра не виплентаємось, заснемо дорогою, — говорить Аліна.

— Солодких снів! — майже хором бажають одне одному.

Петро з Данилом виповзають із намету першими. Слідом за ними «до правітру» виходить Морва. За стінами намету пристрасті нарешті вгамувалися. Вереск стих. Аліна тільки тепер відчуває, що таки втомлена. Добре вгортається у свій спальник і засинає.

Прокидається від дивного гуркоту. Із спросоння заледве добирає, що то грім. Десь зовсім поруч. Замість надто яскравого ліхтарика, щоб не розбудити Морву, вмикає світло мобільного. Морва у своєму спальнику не сама. Міцно й ніжно обнімаючи кохану, поруч спить Данило. Аліна навпомацки натягує на себе теплі штани, куртку і висувається з намета, щільно заслонюючи за собою його стулки, щоб не напустити досередини вранішній холод та комарів.

Сіріє, незабаром світанок. Аліна підходить до залишків багаття. Притуляє руку. Зола ще тепла. Раптом десь у гущавині лісу між деревами помічає якесь сріблисте мерехтіння, ніби світло від мобільного. Напевне, ще комусь не спиться в цю переддосвітню пору.

Видається — це не так уже й далеко. Аліна рушає на вогник, хоча знає приказку, що цікавій Варварі за її цікавість відірвали. По-зрадницьки потріскують під ногами сухі галузки, хрумкає неперепріле старе листя. Нарешті в димних сутінках, які через годину стануть світанком, поміж деревами дівчина може добре роздивитися людську постать. Дівчина підкрадається ближче, ступаючи чомусь поволі й обережно.

«Так-так, учора увечері ми там збирали хмиз для багаття. Невеличкий зруб утворює галявинку», — пригадує Аліна.

Посередині галявини стоїть зовсім голий чоловік. Стоїть до Аліни спиною, тому вона не може добре розгледіти його. Стоїть, розставивши широко ноги, піднявши вгору руки та задерши голову до неба. У руках щось тримає, і те щось сріблясто мерехтить. То не мобільний. Воно нагадує лискучі змійки, які похапцем шарпаються, ніби мріють вирватися з міцних обіймів того, хто затис їх. Другий бік змійок губиться у високості. Людина тримає на прив'язі летючого змія.

Але то не змій, ні! То… хмари, важкі темні хмари. Аліна закриває на мить очі і трусить роздратовано головою, наввижається ж таке спросоння. Кілька секунд стоїть, проходячи до тями, тоді спокійно відкриває очі і торопіє від жаху. Видиво не розвіялось. Стало ще гірше. Бо то зовсім і не людина стоїть там, вірніше людина, та не одна. Їх двоє. Вона добре може розгледіти перекошену грізну фізіономію істоти, волохате, пооране чорними зморшками, дике, хиже, люте, знавісніле обличчя. І поруч ще один, в одному тілі — двоє. Того другого розгледіти несила, бо то, видно, не його клопіт отаке чудернацтво з небом витворяти.

Примара! Господи! Цього не може бути! Так, Аліно, спокійно, ти ж не параноїк. Це лишень гра світла. О, так, те видиво — лишень гра тіней та світла. Гра світла, гра тіней? Що ти варнякаєш, дівчино, якого світла? Яке в такій порі світлої які там достобіса тіні? Раптом істота озивається. Голосом то не назвеш. Якісь гортанні випльовуючі звуки. Але не стогін і не крики. Це мова, бо має свою, хоч і жахливу, мелодику, ритм. Але мова чужинська, незнайома. Аліна дивиться на це все широко відкритими очима, ноги мовби вросли в землю, і ні поворухнутися, ні тим паче відірвати їх від землі не в силі. Страх і цікавість паралізували волю. Дівчина старанно заштовхує в себе крик. Нарешті істота вмовкає і випускає змійок у небо. Вони губляться у високості, слідком за хмарами, які маревом розчиняються вгорі. Хмари розтанули, і стало світліше.

Раптом істота люто шкіриться. Аліна розуміє — він відчув її. Якось незбагненно, спиною. Дівчина перелякано починає задкувати, перечіплюється через гілку і боляче гепається на землю. Почвара обертається до дівчини і… Аліна впізнає в істоті Кажана. Це висмикує її із заціпеніння, і вона, миттю схопившись із землі, втікає. Думка набридливою мухою стукає в шибку свідомості: «Хай то буде сон! Хай то буде тільки сон!» Та чи можна на такій швидкості мчати у сні, вдарятися так боляче, дряпати до крові руки? То не сон, бо болить! То не сон!

Вривається в намет, застрибує відчайдушно в спальник пірнаючи в нього з головою, ніби це може якось врятувати від тільки-но побаченого. У голові Аліни все переплуталося. Здається, що зараз її мізки вибухнуть, тисячі молоточків зчиняють там жахливу бучу. Але чому побачене видається ніби знайомим? Десь вона то вже бачила. Де? У снах? Гроза, блискавка, ніч, чорна фарба… Боже, на картині, на своїй власній картині. Тільки там замість покруча була вродлива жінка, а не монстр із двома личинами в одному тілі. Ще мама налякалася тієї жінки на полотні. Стоп, мама! Чому вона так настрахалася, випитувала… Тому що вона її впізнала, ту жінку. О Боже! Мама і є ота жінка. Ні, маячня, маячня. А якщо не маячня? Якщо мама знає. Чому ж нічого їй не розповідала? А хіба в усе, що вона тільки-но побачила, можна повірити? От тому і не розповідала! А ще її сон. Той, хто наздоганяє її у вежі. Вона сьогодні його зустріла і впізнала. То він, він.

Аліна перебирає в голові всі можливі варіанти, які б підходили під логічне пояснення тільки-но побаченого. Нічого з реальності. Всі пояснення перестрибують у бік міфології. Та яка до дідька міфологія? Ти ж не печерна людина, Аліно, що тільки-но злізла з пальми чи сосни.

На вулиці чути чиїсь легкі кроки. Аліна обережно визирає з намету. Біля згарища стоїть Світлана, загорнута в теплу ковдру. Трусячись від холоду та від тільки-но пережитого, Аліна підходить до красуні. Навіть компанія Світлани зараз видається приємнішою, аніж власні думки:

— Доброго ранку, Світлано! Чому так рано схопилась? Не спиться? — ввічливо цікавиться Аліна.

Світлана повертає голову на голос і Аліна аж торопіє від побаченого. Косметика на обличчі красуні розмазана. Чорні доріжки, вперемішку з чимсь сірим і рожевим, на носі, на щоках. Під очима синці. Обличчя підпухло. Дівчина плакала.

— А, це ти? Що витріщилася? Ніколи не бачила заплаканих людей?

— Світлан! Я просто ввічливо запитала! Я…

— Та ну, не парся. Ти так, під руку попалася. Що йому треба, скажи мені, що йому тре'? О, ти у нас розумна — мудрі книжки читаєш, інколи такими словами перевертаєш, що я й не чула ніколи і, дай, Боже, щоб не почула. Глянь на мене: я в нашому модельному агентстві найкрасивіша і найперспективніша. І це не лишень заслуга природи, що ти! 90 % успіху — це все я. Тренажерні зали, басейни, безкінечні дієти, косметика, інтрижки. Ти навіть не уявляєш, якими бувають заздрісними люди! Особливо найкращі подруги. Так, подруги. Це все Лєрка, вона, сучка руда, око на мого Кажанчика поклала. Даремно я його запросила на ту презентацію, так хотілося похизуватися перед подружками, — і Світлана починає схлипувати.