Гонихмарник

— Тільки попробуй сказати, що це не допомагає, — показує Аліна на баночку, — і не думай це витирати руками. У склад мазі входить одна травичка, сильна отрута. Попаде тобі на пальчики, затреш очка — і ку-ку.

Звичайно, Аліна каже неправду, але це тільки на благо.

Приголомшена Світлана замовкає, і на галявині нарешті лад та спокій. Принаймні, тимчасовий.

Вечеря чудова. Кулеша з тушонкою виявляється неправдивою смакотою. Свіжі огірки, помідори, цибулька — гарний додаток. Усі із задоволенням їдять, вихвалюючи кухарський талант Морви. Світлана, сердита й знервована, залізає в намет і відмовляється вечеряти зі всіма, оскільки в неї чергова дієта. Чомусь видається, що не через це. Її шарм суперкрасуні раптом побляк. Та й не дуже її припрошують, схоже, дістала дівчина всіх конкретно.

Сергій продовжує тішити товариство веселими розмовами. Здебільше згадує кумедні історії про гірські переходи.

За цікавими балачками вечір поволі перебігає в ніч. Час від часу Аліна ловить на собі зажурений погляд Кажана. Еге ж, демарш із таємною зброєю на ім'я «Світлана» не вдався, так йому і треба. Жінки — це тонка матерія, одного шарму й ласки іноді замало.

Багаття горить, потріскуючи. Так любо і мило на душі в Аліни. Цей вогонь і заспокоює, і водночас вабить, пробуджуючи в душі такі давні, майже забуті, первісні чи що, почуття. Так із нею завжди в горах, де час дихає вічністю. Чи не вперше в житті вона розуміє, що спілкування з чужими людьми може стати приємним. Чи до цього люди їй траплялися непевні, чи справа у ній. Швидше за все і перше, і друге. Вона немов довго й тривожно спала і раптом прокинулася від маячні, якою відгородила себе від світу. Ось вони зараз не ведуть високоінтелектуальні бесіди про філософію Ніцше чи важку долю Ван Гога. І виявляється, слухати про те, як Іван Мацьо спалив свої мешти, задрімавши біля ватри, а тоді мусив босим їхати до Львова, не менш цікаво, аніж читати Коельо чи Маркеса… Люди. Вони різні, як і книжки, написані ними.

Як файно. Нічне небо рясно всіяне зорями. Тут, у горах, воно видається і близьким, і далеким водночас, а ти зерниною в чорному полі вічності чи порошинкою. Але важливою, такою потрібною, без якої вся ця безкінечність — лишень пустка, ні, не пустка — вакуум.

П'ють чай. Петро хотів всіх напоїти чаєм у пакетиках — «порохом доріг». Аліна не дозволила. Бути в горах, у чистому лісі і пити казна-що. Фе! Аліна виймає свої запаси, мамин чай. Сама була не певна, що там намішано. Барбарис, терен, шипшина, астрагал для солоду, бузина (зовсім трішки), шафран, віночки квітів первоцвіту — це зрозуміло. А решта — на мамин смак. Там нема звичних м'яти, ромашки, чебрецю, деревію. Мама любить повторювати — є трави-ліки, їх варто вживати лише при хворобах, а то навіть нашкодити можна, а є трави для щоденного задоволення, для чаювання. От саме таким чаєм пригостила всіх Аліна. Сергій навіть пожартував, що їм вартувало б започаткувати сімейний бізнес — «Чаї українських Карпат».

— Та ні, — заперечує Аліна. — Уже краще «Чаї України». Мама моя з Волинського Полісся, тому трави не лише з Карпат для своїх чаїв привозить, а й із Поліських лісів.

Всі погоджуються і просять ще.

У Петра несподівано озивається мобільний. Аліна і решта, крім Світлани, свої повимикали. Тепер виявляється, що не тільки крім Світлани. До Петра телефонує Марта. і «Ого! Настільки все серйозно», — Аліні від цього чомусь не зовсім радісно. Хижий сердитий звір сидить у ній і шкребе зсередини — Кажан не дурень, відразу все зрозуміє. Марта передає Аліні привіт і перепитує, чому та не відповідає. Телефони ж вимкнені! Теревенять із Мартою про се, про те…

Час іти спати та добряче відпочити, тому що завтра мандрівників жде підйом на Смотрич. Їх у команді семеро — троє дівчат, четверо хлопців. Розіклали три намети. У кожного свій спальник, крім Світлани. У тої пухова ковдра й ортопедична подушка. Сергій неохоче чимчикує спати до Світланиного намету. Брат усе-таки! У найбільший намет мають намір заселитися Петро, Кажан, Данило. Морва тішиться, мов мала дитина, бо їй не доведеться спати в одному наметі з «тією лярвою», так вона, не церемонячись, обзиває Світлану.

З намету виповзає набурмосена Світлана. Очевидно, чула розмову про порядок вкладання на ніч. Вона зрештою дала лад своєму обличчю, і на ньому знову ідеальний макіяж. Однак у темряві всі коти сірі, тож досконало розгледіти вроду і належно оцінити оточуючі не можуть. Ніч внесла свої корективи. Бліді відблиски догоряючого багаття не можуть стати сонцем для Світлани. Аліна співчутливо дивиться на красуню. Невже вона не розуміє, що програла. Бо важко сперечатися з горами, тут твої босоніжки на високих підборах і помада від «Оріфлейм» чи туш від «Нівеа» виглядають по-дурному. Свєтка того не розуміє і розуміти не хоче, а чи не може. А от до Кажана, здається, це вже дійшло. Тому що втрачений він якийсь, розгублений. Видно, все пішло не за його сценарієм.

Завжди перебувати в центрі уваги — Свєтине кредо. То Аліна добре знає, як і здогадується, чому так рознервувалася красуня. Світлана переходить на звичну для себе риторику — благання, кокетство, сюсюкання. Морва тягне Аліну за собою:

— До дідька! Пішли у свій намет. А то нам підсунуть цю усіпусю. Нагло займемо намет і баста. Хай там самі розбираються! Брат бачиш-но хропе, і вона з ним не може спати. Тьху на тебе! Уже краще з Кажаном. Хі-хі. От дурепа. Та йому на неї начхати. Знаєш, що він відповів на закидони Данила про «любовь-морковь» зі Світланою. Що гарні речі, штани від кутюр чи золоті брязкальця, навіть геніальні полотна чи фантастичні скульптури можуть тільки подобатися, але як їх можна кохати. Холєра, не хотіла б я, щоб мене порівнювали зі штанами чи зі скульптурою, навіть фантастичною.

Вони розкладаються в наметі. Класна дівчина Морва — добродушна, відкрита, щира. З вулиці долітає роздратований голос Світлани і ледь чутні голоси хлопців.

— Думаєш, вона перепре Кажана? Ні фіга. Вона цього пацана добре не знає. Жінки, яких він уже мав, його далі не цікавлять, — веде своє Морва.

— А що, вони вже… — поки Аліна шукає відповідне слово, Морва відповідає.

— Перепхалися? Канєшно. Але то лише секс, розслабуха. Не вона перша і не вона остання.

— Чого ж він її із собою притарабанив? — дивується Аліна.

— Що, не розумієш? По-перше, бігає за ним, мов цуцик. От і причепилася реп'яхом. А по-друге, це вистава для тебе, Аліно! Бо ти йому справді подобаєшся. А я все думаю, якого це дідька наш шалапут почав грати на флоярі, за місто їздить, польові квіточки збирає. Хі-хі! Попервах я ходила в шоках! Знаю його п'ять літ. Дах поїхав у хлопця чи що? На вокзалі, мов на голках, стояв, вас виглядаючи, і дивний якийсь останнім часом, надто правильний. Хе, виявляється, навіть такі, як Кажан, можуть змінюватися.

Морва робить загадковий вираз обличчя і майже пошепки промовляє:

— Може, то кохання, Аліно? Як думаєш?

— Перестань, Морво, мені байдуже. Якщо те, що ти кажеш, правда, то мені Світлану шкода. Не думала, що колись таке скажу, — говорить Аліна, витягуючи з наплечника спальник. — Дівчат такого штибу завжди зневажала, вважала їх пустими манекенами, вішалками для одягу. А вона? Жертва власної вроди…

— Угу! Дав Бог красу, та не дав розуму. Не все і не всім. Та ти її не жалій. Вона вміє переступати через людей, коли це їй потрібно, не сумнівайся. Я цю пташку файно знаю. Вона не пропаде, бо лайно не тоне. Сорі, за таке неглямурне порівняння! Аліно, розслабся. Коли ми домовлялися в кафе про нашу мандрівку, та лялька заявила, що не поїде в Карпати, коли поруч буде «оте начитане зеленоволосе опудало». Це вона тебе так обізвала. А я відразу подумала — значить, класна дівчина, якщо наша краля так каже. І, здається, вона тебе навіть побоюється. Розумію тепер її. Класний макіяж, Алінко, бо вроду маєш від природи, гламурненький прикид, високі підбори — і ти за пояс заткнеш Світлану. А от розуму не купиш і не намалюєш — факт. У тебе він є, а у Свєтки — катма. Ну от, Свєтік надув, значить, губки, коли почув, що ти теж ідеш. Знаєш, шо їй Кажан відрубав? Що то вона може залишатися вдома, від того Карпатам буде тільки спокійніше, а «зеленоволосе опудало» таки поїде зі своїм хлопцем, бо то його друзі. Світлана надула губки, почала вдавати, що рюмсає, але такі концерти бувають сто разів на день. Ніхто вже уваги не звертає.

Вони лежать у спальниках.

— Алін, ти шо. Спиш?

— Та ні. Думаю.

— А хто тобі Петро? Я ж бачу, що не хлопець. Хоча Кажан нас так палко переконував. Чоловіки! Вони мов сліпі кошенята, поки носом не ткнеш… Марти йому всякі видзвонюють, стріляє оченятами направо-наліво. Не закоханий він у тебе — факт! Швидше приятель.

— Ну так. Ми лишень друзі. Він подобається моїй колежанці, от і все.

— Так, ситуація. А тобі?

Захоплена запитанням зненацька, Аліна мовчить.