Горянин. Води Господніх русел

«Пусте, менше ноші - легше йдеться, - усмішливо промовив монашик, ретельно виводячи кожне слово. Так малі учні кажуть учителеві урок.
– Сподіваюся, ви не дали ягодам пропасти?»

«Я дав їм скиснути на квас. У спеку ліпшого питва немає. До ваших ягід додав ще малину, ожину й брусницю».

«Я знаю. Я і сам з гір. Але в нас ягідний квас не роблять».

«Тут теж не роблять. Мене дідо навчив. А його призвичаїли в горах Сербії. Та що я тут гощу вас словами?.. Зараз дам квасу на пробу».

Старий сягнистими кроками перебрів Ріку і зник у кущах. Там, у пригінні, лежав його бугель із заткальцем, ледве наживленим на горловину, аби мав вихід газ. Вернувся з ним. Та от заковика - в що хлюпнути напою? Сам він пив із горла. Не довго думав, зірвав лопушину і згорнув її в чарочку, як це часто робив у лісових мандрах. Гість без посміху прийняв лист двома руками. І терпляче чекав, доки зелена чаша наповниться шипучим трунком, що іскрився, наче камінь-кривавець. Спрагло випив, не

відмовився й від другої порції. І не поспішав розтуляти уста, зберігаючи післясмак. А далі якось задумливо вимовив: «До-о-обрий». І старому здалося, що це слово далося йому легше, ніж ті, що витискав із себе досі.

Якийсь час вони обидва мовчки дивилися на Ріку.

«Бачу, ваша робота помалу посувається», - сказав монашик.

«Робота - не гора, посувається, якщо її двигати, - відповів старий.
– Я це повинен зробити».

«Чому?» - чоловічок звів на нього пильні хлопчачі

очі.

«Бо більше нікому крім мене».

«Хіба? Залишіть щось і Йому».

«Кому?» - здивовано запитав старий.

«Тому, хто рівняє наші крокі і підтримує наші наміри... Чому ви вирішили, що має здійснитися лише ваша воля на цьому клапті Божої землі?» - монашик простяг руку до бутля. За лозину плетива зачепилася травиця, він її витяг і понюхав. Наче давав співбесіднику час на обдумування.

«Це не воля, - пояснив старий, морщачи чоло.
– Це радше моя повинність перед тими, що відійшли ... А може, моя покута за минулі прогріхи...»

«Як різко пахне», - гість перевів бесіду на інше. Крутив у пальцях зіллячко, відщипнуте з бутля.

«Це васілик, - пояснив старий.
– Ще баба посіяла на гробах. А він щороку відживає, і ніякі бур’яни його не заглушують. Трава мертвих...»

«Так, базилік. Я читав про нього, - чернець вдивлявся в непоказне бліде суцвіття. І тихо мовив, ніби для самого себе: - Запах смерті веде до смерті... А запах життя веде до життя. Це підказка для незрячих. Легше вибирати дорогу... Але й мені час пускатися в путь, аби встигнути на вечірню».

«Заберіть із собою посудину, - припросив старий.
– В мене того квасу ціла діжечка».

«Вдячно візьму, пригощу своїх майстрів на будові. А ви, коли будете долі, завітайте подивитися на нашу роботу».

«Я нікуди не ходжу, бо маю свою роботу. З Рікою».

«Я вас розумію, - згідливо мовив той.
– Діла одклад не йде в лад.
– Поклонився знічено і замість прощання сказав зовсім інше: - Вона вас любить».

«Хто?»

«Ріка».

«Еге, любить, як коза ніж, - вирвалося в старого.
– Якщо люблять, то жалують, помагають...»

«Поміч буває різною. Одразу її і не розпізнаєш», - докинув монашик уже з дороги.

«Не треба мені помочі. Я сам ще годен собі помогти!» - крикнув старий навздогін. Та одразу й засоромився своєї невтримності.

Ріка мовчала, прислухалася. Але не до них-до самої себе. В такому настрої важко було збагти, що в неї на гадці.

Днина сміялася до нього, торкалася обережними теплими пучками. Як мати. Душа тріпотіла, росла, розпирала груди. Наче той недоріка щось ненароком посіяв у неї. Ба що? Ніби нічого такого й не сказав, а прищепилося, як орішина до гнилого дупла. Раз він бачив, як із прогнилої порожнини в старому стовбурі вистромився твердий пагін молодого горіха. Відай, ворона впустила насіння. За рік деревце вигнало товщиною в палець, а ще через дві весни вже розпирало дупловину. Трутизна масно живила його. Нове дерево росло з праху старого... Так кільчилася тепер його душа, через згарище скрухи пускала вруна.

Уже й вивітрилося сказане монашиком, та самі слова наче повисли над ним, як бабки виснуть над водою. Вимучені, обтесані неслухняним язиком слова. Та чомусь легкі, прилюбні були душі. А може, він просто давно з людьми не говорив, тому й радий теплій бесіді.

«Ріка вас любить...» Що ти, бідачиську, знаєш про Ріку? І що знаєш про любов? Любить вона мене... Так любить, що готова притопити, забрати з собою... Хоча, правді бути, і любов буває всяка. Ще й яка зла, готова направду втопити в собі, спалити дотла любляче серце. Коли вогонь пристрасті запікає водно жагу і ненависть. І не знати, чого більше. О, він знав, як може любити жінка!

Вчора вона нагадала про себе, покликала його. Вночі рипнули двері. Протяжно й сумно. Старий почув це крізь сон. Підвівся на ліктях - нікого. Живу душу він вчув би на відстані. А домовики за клямку не беруться, ті затягуються в шпари. Дверні завіси без ужитку охляли й пустили полотно. Сам винен - двері на хаті мають ходити, дихати, як легені в чоловіка.

Дочекався світла і ступив на поріг. У сінях пахло черствим хлібом і мишвою. В сутені завчено обійшов світлицю. Добре, що було темно, - не хотів бачити розтерзану постіль, засмічену труском і глиною. Вперся коліньми в скриню, її на свайбу подарував їм стрий Матій. Підняв віко, простяг руку в прохолодне нутро. Перше, що попалося, - дідова запальничка з гільзи.

Тричі черкнув пальцем кремнієве коліщатко, і гнотик ухопився зеленавим вогником. Там же була в’язанка свічок, які дружина «приладила на діло». Він запалив одну. Збоку від стосика полотна лежали тісною груцкою складаний ножик і вуйкові олов’яні окуляри, бурштинові мундштук і штемпелик його вітця, бабин молитовник і її ж роговий гребінь, Калинині срібні завушниці, почорніле п’яльце тітки Гафії, несписані олівці вуйка Тимка, Петрові армійські значки, Василинин зошит із червоним келюхатим серцем на оправі, скручені в руру його грамоти з комбінату та інший дріб’язок.

Щось аж стислося йому під дихом, коли вживив руку в оту купку. Речі, як окрушини часу, підсилили в ньому чуття проминущості, своєї сирітливості. Поклав на долоньку материн наперсток і батькову чарочку з копнутим денцем. Виглянсуване і витончене роботою залізко і мутне, як п’яне око, скло. Вони - кожне собі - так цінували за життя ці речі. Як першу потребизну. Тепер здавалося, що в них живуть їх душі. І там їм любо й затишно.

Старий вернув наперсток у скриню, а штемпелик запхав собі до кишені. Хотів задути свічку, та пломінець її весело перегукнувся з чимось на самому споді скрині. Тьмаво блимнули черлені вічка коралового намиста. ї рука мимоволі посягнула в рундук. Витяг довгу низку, підняв її, аби роздивитися проти вогню, а корали - ціх!

і загриміли донизу, розтеклися по долівці. Видно, нитка перетрухла. Старий клякнув на коліна: в одній руці вогонь, а другою потягнувся до ближчої намистини, котру зупинив ярочок у дошці. Він обмацав пальцями ту зарубину і криво всміхнувся.

.. .Як вони любилися тих часів! Вона виповнювала його собою, як ріка в повідь виповнює береги. їх очі, зустрівшись, викрешували сміх; говорили одне одному дурниці, та дослухалися не до слів, а до голосу, що ховав якусь значущість, обіцяв щось; руки прагнули доторків, а двоє тіл розумілися, як равлик із мушлею. їх невситимі й непогамовні тіла. Любилися зазвичай під ліском, далі від чужих очей. І дерева рвалися за ними вслід. 1 тиша, що стояла до небес, прислухалася до їх знетямлених шептань.