Горянин. Води Господніх русел

Розуміла його лише Ріка, з якою тепер зблизився, як ніколи. Вода, що повсякчас була в русі, щось відносила, а щось приносила, нашіптувала йому

призабутий припис вуйка Тимка: «Якщо не знаєш, як і куди плисти, віддайся течії і пливи з розплющеними очима і настороженими вухами - і приб'єшся до потрібного берега». Він дякував Ріці і всім іншим земним і неземним силам за те, що був на своєму березі. І це вже було добре.

Якогось дня, коли брав з комбінатівської точильні цепи, щоб відпровадити їх на дальній лісопункт, із шинку вистрибнуло дівча і простягло йому клуночок. Відійшовши з людських очей, розгорнув його. Там були тоненькі, як мізинець, рогалики з маком. А на полотнииці виписано хімічним олівцем: «Лише тепер я зрозуміла, що віддалася тобі не з хотіння, а з любові. І вона не гасне, як ота наша вагра».

Шматину, що пахла Іленою, старий запхав до пазухи, а печиво згодував коневі. Боявся нових любовних чар, від яких поволі відходив. А над худобою вони не владні. Того ж вечора, вдихнувши наостанок запах баламутного трунку, пустив за водою й Іленину пелюшку. Ріка забрала її байдуже, як і все інше забирала. Втім, і дарунки свої вона підносила так же.

Старий сидів у сутінках, зануривши душу в мрійне шемрання води. Але кроки за спиною почув. Калинині кроки. За весь цей час вона не ходила до Ріки. Не йшла, бо там купався він. Тепер стала поряд, і він почув, як щось м’яко впало в траву - її сорочка. Він і далі сидів бовваном, а вона попливла. Пливла, як песик, дрібно підгрібаючи під живіт руками. Вона погано плавала, та коли був поряд він, не боялася води. І Ріка це знала.

Потім жінка довго виходила з води, обережно мацаючи слизьке каміння. Холодне срібло стікало з її тіла. Вона йшла до нього. Він підівівся. Коли підійшла впритул, штовхнула його. І вони падали в траву разом, довго падали, і її мокре волосся остудило йому обличчя. А коли впали, земля закрутилася, відтак перевернулася на небо і знову повернулася на коло своє. Калина виробляла щось неймовірне. Тягла-волочила його на нестерпно сласну вершину, відвойовувала кожну п’ядь його тіла, закріплялася на кожному його виступі, значила нігтями й зубами свої старі сліди, разила чужі рубці. І при цьому шепотіла прадавнє жіноче заклинання: «Мій, мій, мій...»

Обопільно вгамовані, вони довго мовчали, боячись порушити крихкий спокій сердець. Калина першою подала голос, наче сповідаючись сама собі:

«Я була в Лозянському в примовниці. «Чоловік мене зрадив, нанашко».
– «Не тебе першу, не тебе останню».

«Мені від того не легше».
– «Не шукай, небого, легкості

то тяжка ноша. Любиш його?» - «Люблю».
– «То люби й далі. Це твоє».
– «Таж він з другою!» - «Хочеш, аби був із тобою?».
– «Дуже хочу».
– «Тоді відпусти його на всі чотири вітри».
– «Як це відпустити? А якщо піде?»

«Най іде. Якщо ти не можеш щось віддати, то цим не володієш. Воно володіє тобою. Розсуди собі сама...» Я відпустила тебе, а ти вернувся. Та не вернувся мені в душу спокій. І я знову пішла до ворожки. «Він коло мене, але й вона теж. Допоки мені жити з цією мукою?» - «Допоки сама собі відміряєш, небого».
– «Як то розуміти?» - «А так: якби побачила, що чоловікова любаска тоне, простягла б їй руку?» - «Ні».
– «Тоді й далі вона буде між вами. Як сокира затята у вашу постіль...» Так ми й жили. Ти в собі, а я з нею, як з кривавою сорочкою. Лише святий Богонько знає, якими були для мене ті дні. А неприкаяні ночі, а нескінченні неділі!.. Та блиснуло й сироті сонце. Воно гладило й чесало мене, як мати перед першим причастям. І враз вибілило світ. І не лише приявний, але й нутряний, що геть зачадився ненавистю. Я вийшла до Ріки. Ріка грала й сміялася. Під берегом я запримітила торішнє волоття, яке розкустрювала течія. Мені здалося, що це її волосся, що вона захлинається. І я простягла їй руку, помогла зіп’ятися на тверде. І зняла з себе сорочку й накинула на її файне, звабливе тіло. Тіло, якому могла б позаздрити кожна жінка, на яке злакомиться кожен чоловік. Навіть такий твердий у розсудливості, як ти... Але мені стало її шкода. Знаєш чому?»

«Чому?»

«Тому, що ти ніколи не будеш її...»

В Калининих словах не було радості, але був спокій. Спокій особливої жіночої сили. Старий простяг до неї руку, і в темряві їх долоні зустрілися. Того дня він поїхав до Хуста і купив їй коралі. Майже всю зарплату віддав. Скільки запросили - стільки дав.

...Тепер, колінкуючи, він збирав по підлозі намистини. Коли зібрав усі, склав їх у чисгу шматину і вмостив на денці скрині. Там їм буде притульно серед іншого старожитку. Коли виходив, ще раз лячно ковзнув очима по їх розворушеному ліжку. Постіль - так кажуть в горах, а дідо називав її по-свойому - лежниця. Очевидно, від давнього слова «ложе». Бо «положено» в нього двох - нероздільно й довіку.

«Все живе в цьому світі має своє непорушне ложе. Навіть час і простір. Щоб перетікати своїм ложем з нічого у щось, від смертності до Вічності. Проси собі цілості. А отже - будь у єдності з собою. Будь одним, а не різним. Будь одному вірним. Будь з одними до кінця, а не з різними коротко. І будь - з одною, бо в ній є все те, що в інших, і тільки - для тебе». Так написано на Тимковому дереві.

«І Ріка має своє ложе, - міркував старий, беручись до праці.
– Та от вийшла зі свого ложа, порушила межу». Але думав про це незлобливо, не засуджуючи. Бо не мав на це право, сам колись порушивши той закон. Просто брався помогти Ріці вернутися у свої береги. Помагав їй і собі.

Усе йшло своїм одвічним тягом, своїм ладом. У нагрітих літом небесах пливли на Горгани легкі хмаринки, ніби посіяні білою горлицею пір’їни. Ріка гнала проціджені камінням води, несучи в долини таємну силу гір. Коза цілими днями пропадала в хащах, занаджувалася в ягідники, і від цього її молоко було то рожевуватим, то синюватим. Пес утратив до неї, галабурдниці, інтерес, стеріг кам’яний берег, сам застигнувши каменем. І коли сліпа риба вдарялася головою в коліно старого (тоді вони здригалися обоє - і риба, і чоловік), Пес падав на плесо шулікою і зуби впивалися в трепетну ціль. Старий віддавав йому голови, а рибу в’ялив, натерши її горовою сіллю і диким часником. Він усе рідше звертався до Пса словами, бо вони й так добре розумілися. Це коні чекають погук і дотик, а собаці досить твого погляду й запаху, щоб угадати твій настрій і потребу.

Старий мало уваги давав на козу і на Пса. Всі мислі зносив до роботи. Тремтіли жовті дні, ялові хмарини липли до неба тижнями. Це означало, що ламається літо. Одного дня йому перепинила дорогу струна павутини, міцна наче з дроту. Прядиво Паніматки. Павутина випромінювала тепло... останнє тепло. Із Залому все густіше тягло винним духом. Лист ще не жовкнув, та вже дозрів і почав умирати.

Нараз помінялася й вода в Ріці, стала сірою, як свіжий зріз свинцю. Ранками припікала ледком. Більше години до ряду старий не міг бабратися у воді. Аби розігріти кров, тягав до свого насипу землю і засипав нею шпари між вивітреним камінням. Щоб устигло ще вхопитися насіння отавиці, а вільхи так чи йнак пустять коріння в порожні скалуби. За це старий не переживав. Гей-гей, за рік-другий відновлений його бережок зазеленіє муравою і поросте чіпким вільшаником!

Працював він у повну міру сил. Внутрішня радість присвічувала йому ті дні. Здавалося, весь простір сміявся до нього. Зате Ріка відтручувала холодом. Дорогий час ішов на марницю, на зігрівання. Якогось дня старий вибрався в місто і здав у ресторацію рибу. Запросив за неї стільки, скільки коштували гумові рибальські чоботи. Втеплені, з ремінцями під самий пояс. Китайські. Тепер міг бути у воді скільки треба. Майже до сутінків.

З упалою водою кладка теж подалася черевом, створивши вузьку загату. Риба, що вчула поклик осені, перескакувала через колоди. Зажиріла на лісовій комашні й червачні риба пускалася в долину-до Тиси, а відтак до Дунаю. Верталася до тепла, до магеризних гніздовиїц. Пес тепер весь час пантрував на містку, клацаючи зубами. Низанки головатиць і стругів рясно звисали над їх ватрою.

Прийшли колючі, студені ночі. Старий прокидався від пронизливої свіжості й підживляв багаття. Пес за хитким димом скидався на примруженого діда. Він, як і хазяїн, піднімав голову вгору і дивився на білу порошу Чумацького Шляху, яким тяглися безмовні пташині ключі, залишаючи за собою осяйний слід. З душі теж щось відходило разом з рибами і птахами. І приходила звична печаль, з якою заходиш у зиму. Печаль особливого роду, коли приходить розуміння: все краще позаду, а що доброго буде попереду, невідомо. Бо час - губитель і нищитель усіх на світі речей.