Горянин. Води Господніх русел

«Ми всі грішники. Мого вчителя отця Іринея мали за праведника, а він себе називав найбільшим грішником. І просив мене в смертний час молитися за нього. Ці молитви приносять мені найбільше радості. Гадаю, що і йому».

Старий згорблено понурив голову, наче всі гріхи роду враз лягли йому на плечі. А монах під тяженьким куканом легко закрокував вибоїстою дорогою.

Світанок заскріпнув у студених долонях гір. Діл сивів першими інеями. Нагідки, мальви й царські борідки стояли, як зацукрені. Пес проклав у траві двоїсту колію: одну, ширшу, - двома ногами, другу - тоншу Намокла від нічних випарів кладка не рипіла. Ріка диміла сонним туманцем. Через нього світ проглядався, наче крізь сльози. Старий підняв очі на свій берег і обмер

сіре каміння було схоже на людські черепи. Гора черепів.

«Мертвий берег», - стрілило в голову. Він рукою відхилив цю ману, що була доточенням тяжкого сну, і прив’язав постромки чобіт до пояса. Рішуче ступив у воду. Ріка байдуже прийняла його, звикла до щоденного потоптування. Старому тепер легше було ходити загладженим дном. Ріка тут опала, позбувшись кам’яних зубів, присмирніла. А він далі визбирував дотла усе, що муляло ще в руслі його підошви. І носив до берегового валу, забивав дрібнотою щілици. І жалкував, що не мас грубої дротяної сітки, якою стягують дамби. Та перев’язь була б надійнішою. Але нічого, він мав надію на чіпкий вільшаник, що корінням сплете свою сіть.

Старий кутуляв собою туци-сюди без спочину, але робота не гріла - вода студінню проймала ноги через гуму і теплі онучі. Він мусив зігрітися. І не так тіло загріти, як душу, що з учорашньої бесіди з отцем Дам’яном не знаходила собі місця. Та розмова загнала його на тонку кригу. Руки нібито в роботі, а душа нудом нудить. Останнім часом усе в нього йшло якось хистко. А чому - не міг собі дати правду. Хоча що тут пояснювати?! Серце невтолено точив шкулький червачок: «Топчеш Ріку... чоботами топчеш...»

А сама вона мовчала. Затято мовчала, сховавши в принишклих чорториях язик.

Вже другий день чув ліктем у кишені щербатий келишок грубого бурштину Він і спав із ним. Нарешті старий витяг його і наставив проти сонця. Мутний камінь із запеченими пухирцями повітря, поснований тріщинками. Який би чистий трунок не налив у цю чару, той видавався каламуттю. І чому батько так віддано її любив?

Старий скинув чоботи і подався на свій двір. Земля ще не вгрілася, ніжно свіжила ступні. В сінях намацав холодну пляшку, запхав у пазуху і рушив до цвинтарця. Дорогою обернувся до ГІса, і той зупинився. Пес зрозумів, що старий хоче йти сам. Він прийшов. Над другим гробиком скраю став і зубами зірвав бляшане заткальце. З горлечка потягло перекислою причиною. Він призабув дух горілки. Налив по вінця келишок. Губи тремтіли, а язик задубів у роті. Нахилився й поклав шклярик на полеглий хрест. Але криве денце не вдержалося - горілка вилилася. Пересохле потріскане дерево враз спило вологу. Якось аж жадібно спило.

Старий поклав руку па темну мокру пляму. Вона гріла його пучку. Тоді налив собі й прошептав прилюбну батькову приповідку: «Тікай, душа, на плече, бо горілка потече!» І вихилив одним духом. Горілка пішла м’яко, як вода, не подразнивши горло.

«Ну ось ми й випили з тобою, няню, - старий кріпився, аби не зірвати голос.
– 1 ще вип’ємо - хто нам заборонить?!»

Налив другу. Поклав на хрест. Чарочка стояла стійко. Старий мусив нігтем підштовхнути її, щоб дерево всотало горілку. І сам випив. Треба було сказати щось іще, та він не знав що. Він ніколи не знав, що казати за столом. І в цьому заздрив батькові, котрий завжди мав напоготові замашне слівце. Дід Минула казав, що його зять «має губу від уха до уха». Це по-всякому було правдою.

Вродився він калічкою - із заячою губою. Казали, коли мати ходила з ним у тяжі, то присіла в потребі під кущ - а там заєць спав. Ріс хирявим, бо молоко з цицьки стікало двома струмочками долі, мало що в його черевце попадало. Кволий тільцем, зате головатий. Сама голова важила як тулуб. І ніс мав довгий, як три тижні. Може, за це й признали його жиди за свого. До сокири й косовища не мав сили, а служити на прихваті був гораздий. Батько його пропив у Мошка і корову і царину, і гаті на собі. Віддав сина в прислугу. Нарубати дров, напалити, розсіяти по грядках попіл, зібрати садовину, натовкти горіхів, вигнати птицю. І жиденята любили його, веселого дітвака із заячим цисочком. Чи був у гуморі, чи ні - а твар його весь час сміялася. Так коло жидівських дітей і сам навчився читати по-їхньому. Його вже тоді звали Йонко-жидик.

Зростав малий верховинець при корчмі і нахапався гендлярства. Та так, що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він, як великий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску. Та дорослі хлопці збивали його з пуїтя. «Ионку, випий з нами».
– «Нє, горілка гірка».
– «Ми тобі угорського вина заплатимо. З Токаю». Вино було солодке і липке, та все одно стікало крізь розщелини губів за комір». А хлопці з дівками потішалися. Доки Йонко не прихитрився ссати пахучий фурмінт соломинкою. Це його й погубило. Питво, коли тонко цідиться, нараз у кров попадає і оглушує хмелем. Либонь оте дітвацьке смакування і втягло його. Хоча хто знає, що кому на планиді розписано? Горе не заїдають, а запити його можна.

Він і запивав. Чорно запивав. І коли йому казали, що голову має золоту, а горло діряве, сміявся: «Душа міру знає - вип’є і спочиває».

«Господи, дай його душі хоч там передих, - невміло сотворяв старий молитву для батька.
– Прости йому гріхи цього світу і дай спочивок у засвітах...»

Жиди приодягли Йонка, підстригли, справили йому чоботи. Брали з собою і в город, коли вибиралися в хедер чи синагогу, і на купелі в Тереблю. Живою тінню метлявся він коло них: Ионко те, Ионко це, Ионко там, Ионко тут... Хлопець служив їм віддано і справно. Хоч і не знав - за що. Як собака, котрій досить лише відчуття, що вона потрібна.

Вдарила війна. Євреїв гнали в гетто до Мукачева. Йонко теж тюпав із процесією, тягнув на собі їх клунки. Коли сідали на перепочинок, бігав за водою, збивав куряву зі святочних сардаків. Чомусь усі вирядилися, як на празник. Мабуть міркували, що це остання їх парада в житті. В Мукачеві перед мостом загородили з двох боків вулицю, туди й пакували євреїв із цілого краю. Йонка за браму не пустили. Але він уночі знайшов лаз і прибився до своїх. Люди спали покотом по ремісничих робітнях, у конюшнях, а то й під липами. Коли сіявся дощ, тиснулися до мурів.

Воду привозили їм у бочках із Латориці. Ледве вистачало на пиття. Прихоплені з собою харчі теж скінчилися. Мошко давав Йонкові гроші, щоб той через лаз вибирався в город. Приносив молоко, сир, яйця, рибу й садовину. Те, що не з’їдали, міняли поміж своїх на

коштовності. Мошко й тут гендлював. І дуже вдало. Бувало, що Ионко за ніч обертався з ношею двічі-тричі. Л Мошко тс боржій спродував. Крамар, що комар, - де сяде, там п’є.

Потайний лаз виходив у густий вербник над Латорицею. Хлопець божився, що виведе їх. Якщо яму пробрати, то пролізе й найтовстіший. Дівоцтво рвалося, та Мошко зацитькував їх: «Не тріщіть, сороки, бо переломите мені торг. Люди золотом платять. Ліпше зоріть за женихами - тут є з кого вибрати. А із золотом ми і в Європах не пропадемо».

Мадярські гонведи оберемками розносили цидули: «Панове, вибачте за тимчасові незручності. Дотримуйтесь порядку і зберігайте спокій. Беріть із собою все найцінніше. Це можна буде покласти в банк на проценти. До кінця війни ви будете жити в зручних оселях, матимете добру роботу і культурний відпочинок. А після самі виберете собі країну для проживання...»

Вірили тому не всі. Йонко запримітив, як старий рабин крадькома запхав у дупло залізну карнавку. Вночі він витяг її зі сховку Там були монети, персні й ланцюжки. Без роздуму віддав це добро на зберігання Мошкові. «Ионку, - прорік той урочисто, - це буде твоїм уділом у моїй маєтності. Віднині ти мені не слуга, а приятель. А якщо приймеш обрізання, дам за тебе одну з доньок. Котру сам вибереш. Не подивлюся на твою ваду. Бог чує моє слово». Ионко сміявся. Він завжди сміявся, бо мав такий рот. І служив їм далі.