Грішниця

Він усе-таки витягнув мене на той танець, виволік силоміць під обстріл, неначе втрачати вже було нічого, хоча дорослий чоловік не міг не здогадуватися про наслідки цього вчинку. Уже сам танець вчителя й старшокласниці не залишився б не поміченим, але той поцілунок у кінці розірвав реальність на «до» і «після», «після» стало кошмаром. Я досі не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, адже це стало вироком не тільки для нього, але й для дівчини, яка ніколи не гралась у кохання. Вечір завершили раніше, а вже вранці Олег Євгенійович, захлинаючись у власній слині й криках, був схожим на величезну жабу, тільки червоного кольору.

– На що ви перетворюєте репутацію закладу? Посміховисько! І це у всіх на очах!

Олександр Володимирович більше в нас не працював, його звільнили, хоча трохи згодом з’ясувалось, що ні, просто перевели, порадивши в категоричній формі перейти від практичних досліджень до теорії. Тетяна Сергіївна теж більше не з’являлася в інтернаті – нервовий зрив, затяжна депресія, лікування в приватній клініці, це вже мало нагадувало нерозділене кохання, тому робилося страшно. Мені оголосили бойкот, однак практично кожен бодай раз та порушив його, щоб крикнути в спину: «шалава».

Я замкнулась у собі й не спускалася з горища, куди тепер навіть Сніжана майже не зазирала, натомість днями лежала в ліжку, згорнувшись клубочком, немов кошеня, бо вже не знала, хто є хто. Її врятувало диво. Спочатку в нього не повірили, потім начебто звикли до думки, хоча все одно не вірили. Просто ще не було такого, аби дорослу дівчину, уже випускницю, вдочерили, тим паче іноземці. Узагалі вся та історія нагадувала світлу й сумну казку. Після смерті єдиної дочки американське подружжя шукало порятунку в благодійності, а, допомагаючи нашому інтернату, зустрілось зі Сніжаною, яка настільки була схожа на дочку, що стала нею. Словом, справжній хеппі енд, напевно, тому наші й не вірили.

Я не змогла попрощатися з подругою по-справжньому, ми навіть не поговорили. Сніжана тільки обняла наостанок і зникла, зате лишилися монстри, хоча ні, – люблячі татусі.

Цікаво, коли дочка Олега Євгенійовича нарешті закінчить навчання, то кого захищатимуть її закони? У перших числах лютого пішов сніг – пухнастий і лапатий. Він кружляв у повітрі й вкривав ліс вдалині білою ковдрою, навіть здавалось, що той посміхається крізь сон від задоволення. Пес Шавко дивився на кружляння сніжинок зі своєї будки й теж починав дрімати, проте коли рипнула хвіртка, миттєво нашорошив вуха, але, упізнавши добру подругу господині, привітався, гавкнувши два рази для годиться. Марія Степанівна визирнула з вікна, радісно сплеснула в долоні й швиденько кинулася зустрічати гостю.

– Лідо, оце порадувала! Скільки ж ми не бачились? Заходь-заходь швидше.

Гостя обтрусила з одягу свіжий сніг і слухняно зайшла до будинку. Помітивши Ларису, привітно посміхнулася та побажала доброго здоров’я так, ніби ця жінка жила тут завжди. Не було зайвих питань і відповідей, можливо, тому одразу виникло почуття близькості. Лариса допомогла накрити стіл й залишилася скласти компанію, чого з незнайомими людьми до цього практично не робила.

– Біда в мене, Маріє, – поділилася гостя одразу, звільняючи тугу, що оселилася всередині.

– Що за біда?

– Діти розходяться, – жінка сховала очі, намагаючись стримати сльози, – Жили-жили – і ось.

– Почекай горювати, може, ще зарадити чим можна?

Жінка опустила голову.

– Як тут зарадиш? У них уже в кожного своє життя – нове, не заважайте, а Іванко… Він сам по собі лишився, чи що. Нещодавно приїхав погостювати, не їсть нічого, мовчить, думає все, думає, а вчора підійшов і каже: «Бабо, а я що, нікому не потрібний?» І так по-дорослому подивився – п’ятирічна дитина. Господи! Я його давай обнімати, а він знову: «Бабо, це я винен, я – поганий, от тато й мама розлучаються». Ех, потрапили б вони в ту хвилину мені під руку, розказала б я їм багато. Дитину замучили, самі вже ні на що не схожі. Ділять все щось, доводять одне одному. Де там розібратись, хто винен, хто правий? Сина не захищаю, невістку – теж, обоє винні, а дитину шкода так, що серце рветься на шмаття. Йому, бідненькому, за що?

Усі три мовчали, питання зависло в повітрі, ніби відповіді й не потребувало. Хіба могла на нього існувати правильна відповідь?

– Я тепер не знаю, як часто бачитиму кровинку свою, втіху єдину. Оксана із собою сина залишає, хоче до столиці податися, ніби робота є і житло якесь. Хіба наїздиться сюди? Та ще й до свекрухи? Хоча, яка я тепер їй свекруха?

– Ви не переживайте так. Час пройде, рани загояться, образи забудуться, то й спілкуватися стане легше, бачитися простіше, а там хлопчик підросте й сам у всьому розбереться. Його, головне, любити треба.

Жінка з вдячністю подивилася на Ларису:

– Та хіба ж я його не люблю?! Серце б вийняла з грудей і йому вставила б, аби легше було з двома біль отой пережити.

Марія Степанівна підтримала:

– Правду дочка сказала. Дитину любити треба, тоді з Божою допомогою обійдеться все, утрясеться, залагодиться. Знаю, що важко й боляче, однак треба спокоєм та захистом дитину відігріти.

– Так далеко ж сонечко моє.

– А ти дзвони частіше, приїзди, до себе забирай, молися. Любов, моя мила, і не такі відстані долає, а ще сину не дай збайдужіти, бо батько має спілкуватися із сином, це ж син.

Гостя кивала головою і втирала солону отруту сліз, а коли йшла, то їй уже було легше. У будинку ж ще довго думали про п’ятирічного хлопчика, у якого світ розколовся навпіл, і розкололи його ті, кого він звик любити разом, а не поодинці.

* * *

Не знаю, як саме любив своїх батьків Костя – разом, поодинці й чи взагалі любив. Він ніколи не говорив про свої почуття, бо був переконаний, що справжні чоловіки цього не роблять. Його історію про розлучення батьків дізналася вже дещо пізніше від інших, таких же, як і він, безпритульних. Костя знайшов мене в брудному підвалі серед зграї голодних котів і прихистив, без жодних питань, підозр та умов. Це сталося на другий день після моєї втечі. Пам’ятаю, як відчинилися двері, почувся його голос, і всі коти, як один, дружно рвонули назустріч. Просто він іноді підгодовував їх, коли випадала нагода поділитися чимось їстівним. Дивна щедрість, а може, співчуття? Костя сам нагадував безпритульного кота, який вивчив правила життя на вулиці настільки досконало, що часом починав вірити в те, що здатен їх змінити, хоча насправді був малою її частинкою, однак лише завдяки йому я змогла протриматися там так довго.

То був інший вимір міста, зазвичай його звикли не помічати, бо так дихається легше й спиться спокійніше, однак при цьому той нікуди не зникав. А куди ж могло подітися стільки безпритульних одночасно? Зникнути? Якби. Якби художнику довелося намалювати саме це обличчя міста, то на полотні обов’язково був би зображений хтось із нас – безпритульних дітей вулиці, адже діти є всюди, навіть на дні. Нас було досить для того, щоб утворювалися стихійні групи, кожна з яких мала свою територію виживання. В одну з таких груп мене й привів Костя. Жили ми в кількох підвалах, змінюючи їх періодично, аби зменшити шанси потрапити в так звану облаву. Їх влаштовували соціальні служби разом із правоохоронними органами, однак навіть у випадку, коли когось із наших затримували, це ще зовсім не означало, що той не повертався сюди ж наступного тижня. Спочатку мені ніяк не вдавалося збагнути чому? Адже в будь-якому із соціальних закладів, куди скеровували безпритульну дитину, було те, про що тут навіть мріяти не виходило: чистий одяг, справжнє ліжко, медична допомога, вчителі й психологи. Та після одного з таких повернень тринадцятилітній Петько пояснив:

– Душно там, свободи не вистачає.

Я шоковано оглядала брудний підвал, намагаючись віднайти там бодай натяк на справжню свободу. Вулиця давала лише її ілюзію, однак для багатьох і цього було досить. Мені пощастило, якщо можна так висловитись, адже я зустріла саме Костю. Він був у нас за головного й мав парадоксальний, як для безпритульного, кодекс честі, а в поєднанні із сильною волею і впертістю все це утворювало чіткі межі, за які нікому не дозволялося виходити, бо за ними – саме дно. Щоб вижити, ми працювали: розносили свіжу пресу, прибирали вулиці та під’їзди, мили машини, чистили взуття й переносили вантажі. Нехай це були тимчасові підробітки й оплата залежала тільки від чесного слова господаря, завдяки цьому ми почувалися людьми, тоді як решта дітей вулиці вважали нас трохи схибленими.