Грішниця
Шрифт:
– Якщо хоч пальцем зачепите чи хтось із ваших друзів – мені втрачати нема чого. Або себе, або Вас. Я зможу.
У директора на чолі виступили дрібні крапельки поту, він витягнув руки вперед, даючи зрозуміти, що нічого такого робити не збирається і, ковтаючи слину, прошепотів:
– Усе зрозуміло. Злазь, дурна. Я не чіпатиму, слово даю. Я істерично розсміялась:
– Слово честі, кажете?
– Дочкою клянусь, злазь.
Зіскочивши з підвіконня, я вилетіла з кабінету, збивши з ніг прибиральницю, тітку Клаву Оговтавшись у своїй давній схованці під самим небом, зрозуміла, що бій виграно,
Усі наступні дні Галя кидала косі погляди, очевидно, намагаючись вирахувати ступінь мого божевілля, я ж посміхалась у відповідь:
– Не бійся, це не заразне. А шкода.
– Чого радієш, навіжена? Кому потрібні ці твої книжки, га? Розумний чоловік тобі діло пропонує, живі гроші, а ти… дурна.
Я відмахувалась і знову сідала за книжки, попереду були випускні іспити, і до них потрібно було готуватися. Коли вони залишилися позаду, в атестаті стояли самі «добре» й «відмінно». Здавалось, це і є порятунок, нехай перший крок до нього, але цей крок зробила я сама.
За кілька тижнів до випускного мені прийшов лист із-за кордону, писала Сніжана.
«Привіт, Ларисо. Не знаю, з чого почати. Мабуть, із того, що минуле має залишитися минулим, хоча… воно може зробити нас однаково слабкими чи сильними. Треба спробувати бути сильною, принаймні, я намагаюсь. Мені не вистачає тут інтернату, вірніше вас. Передавай вітання нашим. Якщо Тетяна Сергіївна повернулася до роботи, побажай особисто від мене здоров’я та успіхів. Думаю, що ти не побачиш, але якщо раптом, одним словом, при зустрічі з Олександром Володимировичем скажи, щоб він був мужнім, чи… ти краще знаєш, що сказати. Наостанок – я в тебе вірю, цілую, люблю.
До речі, планую стати психологом, напевно, одразу вступити не вдасться, бо з мовою проблеми, але наступного року – точно.
Я притисла листа до грудей і розплакалася від радості на своєму горищі. Скоро я піду звідси, зовсім скоро воно опустіє зовсім, хоча… На моє місце обов’язково знайдеться нова дівчинка з власною історією самотності.
Коли Олег Євгенійович вручав паспорт з атестатом, нахилившись до вуха, прошепотів:
– Може, у тебе все-таки вийде, але якщо раптом щось, то знаєш, до кого звертатися.
Я міцніше стисла документи в руках.
– Не доведеться, не чекайте.
Ні Тетяни Сергіївни, ні Олександра Володимировича на випускному я так і не побачила, однак усі ми посміхалися в об’єктиви фотоапаратів з однаковою тривогою та сподіванням в очах, дехто навіть плакав. Випускники інтернату робили перший крок у дорослий світ, якби ж ще на нас там хтось чекав.
День випав меланхолійний. Весь час хотілося спати і, здавалось, усе навкруги позіхає, навіть Шавко у своїй будці. Лариса зробила усі свої звичні справи і, зручно вмостившись у ліжку, почала роздивлятися побілену стелю, слухала биття годинника й ні про що не думала. Марія Степанівна брязкала посудом у сусідній кімнаті й тихесенько наспівувала. Врешті-решт жінка припинила опиратися й провалилась у сон. Не снилося нічого, хоча, може, щось і снилось, просто сни при денному світлі нетривкі й полохливі. Коли почало
сутеніти, у гості завітала Ніна, уважно подивилася своїми темними очима кудись вглиб і сказала:– Привіт.
Лариса потягнулась у ліжку, прощаючись із рештками снів, неквапливо сіла.
– Привіт, щасливице.
Ніна озирнулася довкола.
– Це ти про кого? Наснився хто?
– Теж мені жартівниця. Зізнавайся, що цього разу турбує чи хто?
Ніна здивовано вигнула брови.
– У мене це, напевно, ось тут написано, на лобі.
– Ага, і великими літерами. Ходімо вечеряти, у нас сьогодні запечена гуска, справжній шедевр кулінарії, можеш мені повірити.
Марія Степанівна дбайливо накривала на стіл, продовжуючи наспівувати. Жінки переглянулись, і Ніна поцікавилась:
– Маріє Степанівно, Вас, напевно, уже хтось зі святом привітав?
Старенька замовкла на півслові й замислилась.
– А що за свято сьогодні? Щось не пригадую.
Лариса подивилась услід за господинею на відривний календар, що висів на стіні. Чотирнадцяте лютого. Ніна ж, зачаровано оглядаючи запечену гуску з усіх боків, повідомила:
– Яке свято? День усіх закоханих, або ж Святого Валентина. Чули про такого?
– А, то нове свято, закордонне. Чула, та хіба ж воно мене стосується?
Ніна отримала на свою тарілку апетитний шматочок м’яса й серйозно зауважила:
– Як сказати. Я тут випадково на дядька Федора наштовхнулась, коли до Вас заходила. Йшов по вулиці й співав «Маруся, раз, два, три…» Не знаєте, чого б це?
Жінки розсміялися, а Марія Степанівна замахала руками.
– Смійтесь, смійтесь. Нам, старим, День закоханих чужий, не звикнемо вже. А вам, молодим, чим не свято.
Лариса закивала й уважно подивилася на подругу.
– Правда-правда, от мені цікаво, чому це ти, Ніно, у такий день тут нас об’їдаєш? Святкують же з коханими. Не заблукала, бува?
Ніна винувато опустила очі в тарілку.
– Я не впевнена, що це потрібно робити. Просто… відчуваю, що свято може… не знаю. Хіба варто починати нове, коли зі старим не розпрощався.
Марія Степанівна замислилась:
– Так-то воно так, а якщо нове допоможе швидше зі старим покінчити? У народі ж кажуть, клин клином.
Ніна замучено посміхнулась:
– А раптом клин не підійде?
– Як ні, то й ні. Не судилося, значить. А спробувати варто, щоб потім не шкодувати.
Усі троє замовкли, і в повній тиші чітко почулося, як біля двору зупинився автомобіль. Шавко голосно гавкав, не впізнаючи Сергія за величезним букетом червоних троянд.
– Зі святом, прекрасні дами. Ніна часом не тут? Тут. Ви не образитесь, якщо я її викраду на сьогоднішній вечір? Одягайся швиденько, ми запізнюємось.
– Куди?
– Побачиш. Зі святом ще раз.
Шавко проводжав поглядом гостей, а потім заліз у будку й довго думав, з якого часу букети троянд почали розгулювати дворами самостійно.
Лариса ж із господинею завершували вечерю вже удвох. Миючи посуд, Марія Степанівна промовила:
– Нічого, нове завжди лячно починати, а далі й нічого. Диви, яке свято вигадали. Кохання. Я, стара й дурна, у сучасній круговерті вже й не бачу його справжнього. Може, сліпа, а чи обміліла тепер любов. Любити ніколи стало.