Грішниця

– Ну от, і на сніданок заслужила.

Коли жінка вже допивала чай, з магазину повернулася господиня й, здивовано оглянувши будинок, радісно сплеснула в долоні:

– І що тут сталося?

Лариса обійняла стареньку.

– Свіжості захотілося.

– Добрі ліки, однак для цього все це затівати було необов’язково. Корисніше по вулиці пройтися, там сьогодні свіжості й сонця! Можеш до Ніни навідатись, вона сьогодні вихідна.

– Прогулятися можна, от тільки Ніну я все одно не застану. Думаю, що вона виконує один із пунктів культурної програми, складеної нашим гарним знайомим. Піду на своє старе місце.

– Іди, донечко, тільки гляди, обережніше, вода в копанці добре промерзла, але слизько.

Лариса посміхнулась:

– Ну хто б ще про мене так піклувався, га?

Старенька посміхнулась у відповідь і якось навіть помолодшала на кілька років одразу.

– Смійся-смійся, а мені потім переломи лікуй, я ж не хірург.

– Ви не хірург, Ви ча-рів-ни-ця.

Шавко радісно вистрибнув із будки й заходився лащитись, виляючи від щастя кудлатим хвостом. Лариса побавилася зі старим псом, а потім пішла за будинок по вже ледь помітній стежині. Давно вона сюди не ходила. Верба поскрипувала, заплутавшись гілками в павутинні сонячних променів, а копанка блищала – немов казкове люстерко, ненароком загублене тут. Цікаво, яких же розмірів має бути його власник? Справжній велетень, хоча навряд чи велетні часто милуються собою. Жінка труснула головою. Це ж треба, казки сьогодні чомусь згадуються.

Обережно ставши на лід однією ногою, відчула, як поїхала кудись вбік. Лариса поставила й другу, а потім розбіглась і, розкинувши руки, проїхалася по слизькій кризі. Сонце затанцювало перед очима, а по тілу розлилася невагомість, здавалось, якщо це можливо, то вона ось-ось відірветься від землі. Лариса каталася довго, доки остаточно не вибилась із сил, і щасливо відхекувалася під старою вербою. Було так добре, радісно без особливих на те причин. Добре – тому що добре, радісно – просто від того, що радісно.

Повертаючись назад, жінка одразу ж помітила стурбованого Шавка й відкриту навстіж хвіртку. На вулиці чулися збуджені жіночі голоси й кректання дядька Федора. Жінка не втрималась і визирнула. Під двором зібрався цілий колегіум, кожен учасник якого намагався щось довести: дехто хапався за голову, хтось активно жестикулював руками, а дід Федір сердито товк палицею сніг. Лариса вирішила підійти ближче, аби дізнатися причину переполоху.

– Господи, страхіття яке! Люди добрі, рідному брату, як півню, прости Господи, голову відрубати.

– А на що він чекав, паскуда? Руки розпускав, п’яниця, наліво й направо, а як відсидів, то й зовсім здурів – із сестрою, мов із жінкою, знався, от вона й не витримала.

– Бо сама така. Сестричка. Хіба б нормальна вбивати стала б? Так-так, сама чарчину за чарчиною, день у день. Може, навіть у ліжко залізла з доброї волі?

– Еге, сусідко, не кажи. З доброї волі з такими синцями не ходять, дивитися страшно. Знущався негідник із бідолашної, от і отримав. О, Ларисо, добрий день.

– Здрастуйте. Що сталося?

– Біда. В одному із сіл сусідніх сестра брата зарубала. Ґвалтував, кажуть, її.

Тітка Зіна замахала руками:

– То хіба всім голови рубати треба?

Лариса зіщулилась, а погляд став гострий, як лезо ножа:

– А що Ви б, тітко, зробили, якби з Вами так повелись?

Вона замовкла й розгублено закліпала очима.

– Я б… я б… Не сталося б такого зі мною, я порядна жінка, а не…

Лариса іронічно посміхнулась.

– То непорядних ґвалтувати дозволяється?

Сусідка Лідія Василівна схвально закивала головою, підтримуючи жінку.

– Правильно, дочко. Звірюгою покійний був, то й смерть звіряча.

Марія Степанівна сумно зітхнула:

– Страшно як, Господи. Це ж що ж рідні люди один одному заподіяли?

Сидячи перед вікном, Лариса розчинялась у суцільній темряві. Дивно, а ще ж сьогодні було стільки світла. Така собі сучасна казка про сплячих красунь і мужніх велетнів, тільки страшна якась.

* * *

Повертатися до інтернату було страшно настільки, що ставало боляче дихати. Я довго стояла перед знайомим будинком, дивилася на червоний дах, по якому гуляли птахи, і вікна, десятки вікон, де в кожному чомусь бачила одне-єдине обличчя свого мучителя. Страх, що жах може повторитися, витісняв усі інші почуття. Захищаючись, я, напевно, могла б вбити – його чи себе. У кінцевому результаті це не так і важливо, головне – не дозволити глумитися над собою знову. Стоячи перед дверима інтернату, я усвідомлювала, що ризикую, однак за спиною не лишалося нічого, тільки вулиця, тому я все-таки зробила крок уперед.

На мою появу, тим паче повернення там ніхто не чекав, навіть Олег Євгенійович розгублено вдивлявся в обличчя, ніби перед ним з’явилася примара, а оговтавшись, наказав поселити до іншої кімнати, оскільки моє ліжко вже давно перестало бути моїм. Перші дні директор не зачіпав, очевидно, вирішив, що цього разу діяти потрібно більш виважено й тонко, аби першою не витримала я. Це була розумна ставка, адже саме в перші дні було найважче. Холодна байдужість, відверта ворожість, нерозуміння й осуд, шушукання за спиною, звинувачення прямо в обличчя. Я мовчала. Це була єдина доступна зброя. Та і що кому можна було пояснити? Просто знала, що маю витримати, тому й терпіла, ще робила те, заради чого примусила себе повернутися сюди, – навчалась. Я не розлучалась із підручниками й на мить, часом від потоку інформації голова йшла обертом, але потрібно було наздогнати пропущене, тому розслаблятися часу бракувало. Учителі ж відверто знизували плечима, мовляв, чому це раптом навчання стало для мене життєво важливим.

– Дурна, – крутила біля скроні моя нова сусідка по кімнаті й починала створювати новий шедевр макіяжу біля дзеркала. Галя була дивовижним поєднанням безтурботного метелика з отруйною змією. Симпатична від природи, вона твердо вирішила не заривати, як то кажуть, талант у землю, до того ж, аргументів щодо такого свого вибору могла навести стільки, що рахунок губився десь на цифрі п’ятдесят. Підозрюю, що моєю новою сусідкою вона стала не випадково – наочний приклад для наслідування, однак її здатність переконувати переоцінили.

Витримавши паузу, Олег Євгенійович усе-таки вирішив нагадати про себе. Мене викликали до кабінету директора вже під вечір. Пам’ятаю, як ішла коридором, у вікна зазирали сутінки, а серце калатало часто-часто, немов після могло зупинитись.

– Заходь, Ларисо, сідай.

Директор відірвав погляд від документів й оглянув із голови до п’ят, посміхнувся, а потім хмикнув:

– Ну, і навіщо було тікати, бігати? Що надумала, красуне?

Мене затрясло, кисню бракувало. Я дивилася на нього й ненавиділа, ненавиділа цю ласу посмішку, ці медові нотки в голосі, чисті руки. В одну мить до горла підступила нудота, я кинулася до вікна, рвучко відкривши його, подивилася вниз на сірий асфальт і обернулась.