Хліб із хрящами

— А де ж усі поділися?

— Як де? По домах сидять! Ті, которі ще живі. Бо нєкоторі зовсім погані, ледве дихають. Фельдшер із ніг збився. Каже, ніколи такого не бачив, а він жизнь знає, в Афганістані був. Тіки батюшка на кладбіщі все хоронить і хоронить. Сьогодні зранку трьох понесли. Але якби ж то саме хуже... Давно такого страху не було.

Баба Ніна визирнула у вікно, а тоді гукнула до Кузьми:

— А йди-но сюди, ану глянь, хто то йде?

— Та кого ж я тут знаю... — пробурмотів Кузьма, відхиляючи фіранку. Якийсь чоловік саме проминув їхнє подвір'я. Високий, з темним волоссям, вбраний у якесь дрантя. Крізь розірвану штанину видно було темну литку. Йшов він якось незграбно, зігнувшись, волочив праву ногу, наче був поранений. Руки звисали аж до колін.

— Дивно, — сказав Ваня. І, озирнувшись на Віталія, відразу ж пояснив: — У нього рукав, правий рукав, весь залитий чорною фарбою.

— Радіо Живих Мерців повертається в ефір із поганими новинами. Паніка в селі Міцне, звідки ми ведемо прямий репортаж... Це вже навіть не паніка... Ніхто не виходить на вулицю. На заводі нікого немає, всі кудись зникли. Сільський голова пропав. Як і ще четверо мешканців села. Кількість смертей стрімко зростає. Та не всі вони відбуваються, як би це сказати, у природний спосіб. Учора ввечері біля старого цвинтаря було знайдено тіло Миколи Стріченка, вбитого з неймовірною жорстокістю. Ходять чутки, що сьогодні зранку, ближче до ставів, знайшли ще одну жертву. Зафіксовано також іще кілька випадків осквернення могил... Збирати хоч якусь інформацію стає дедалі важче, дорогі слухачі. Зранку я намагався перебалакати з сусідами — так мені ніхто навіть не відкрив. Усі чекають, що Київ нарешті зреагує на всі ці події. Подейкують, що незабаром у районі оголосять надзвичайний стан.

І ще... Якісь незрозумілі речі кояться. За чутками, вночі у різних кутках села люди спостерігали, як у напрямку заводу пересувалися невідомі. Кажуть, що це вони пишуть на хатах та парканах слово "хліб".

Ще одне спостереження, це вже суто моє. Тут, знаєте, ночами завжди собаки завивали й перегавкувались, але сьогодні була така тиша, аж мене страх пробрав.

* * *

— А давайте доженемо цього приблуду! — Ваня потирав руки. — Документики перевіримо, побалакаємо душевно, га?

Віталій притулився чолом до прохолодної стіни. Всім своїм єством він випромінював палке небажання когось наздоганяти.

Баба Ніна перегородила дорогу.

— Не ходіть! — і до Кузьми. — Краще не виходити. Може, пересидимо якось. їх лучче не займати, якщо життя дороге.

— Бабо, та що це з вами? Ви так говорите, ніби це якісь монстри!

— Я не розумію, — пробурмотів Віталій, — а що міліція собі думає? Чого б їм не ловити цих засранців, раз вони на парканах пишуть і людей шугають?

Баба Ніна тільки похитала головою.

— Нема міліції. З'їли нашу міліцію.

Розділ 14.

Останній ефір

Вночі отець Дмитро — уперше за багато років — прокинувся від того, що йому нестерпно хотілося закурити. В ніздрях залоскотав тютюновий запах, — і це найбільше дратувало. Він набрав чашку води з відра й випив кількома великими ковтками. Цигарковий дух умить пощез, але бажання закурити нікуди не поділося. Воно біснувалось у грудях, наповнювало рота густою слиною.

Курити він кинув випадково, коли майже півроку жив відлюдьком у Криму, облаштувавши собі келію в печері поблизу Нового світу. Позбутися цієї звички вдалося так легко, що він аж здивувався. Тепер, якби в його хаті раптом знайшлися цигарки, він із такою ж легкістю і без жодних докорів сумління закурив би знову. "Розум — дивна мавпа", — він чув цей вираз в якомусь старому фільмі.

Спати більше не хотілося. Став біля вікна. Крізь простирадло сірого снігу де-не-де пробивалося чорне листя. Цей сніг іще не мав достатньо сили, щоб зігріти землю і заспокоїти назавжди це мертве листя. Короткі тіні від цвинтарних хрестів. Лівий край кладовища — весь чорний. Відколи його щодня перекопували, сніг уже не падав.

Отець Дмитро відчинив кватирку. Повітря увірвалося в його легені разом із запахом тютюнового диму. Цей запах був ледь відчутний, і тільки колишній затятий курець міг вловити його на такій відстані.

Він припав до вікна, й розгледів на цвинтарі, чорній його частині, ще одну тінь. Це не могла бути тінь від хреста. Тим більше, що навряд чи цвинтарний хрест міг випускати легкі пасма диму.

Отець Дмитро кинув погляд на рясу, охайно складену на стільці, й поліз у шафу по джинси та синю спортивну куртку з емблемою Nike.

Перед порогом зупинився, швидко перехрестився на покуття і вже відчинив клямку на дверях, коли згадав про щось і повернувся на кухню. Відсунувши стола убік, намацав на підлозі потрібну дошку, підчепив її ножем і потягнув на себе. За мить, розгорнувши просякнуту мастилом ряднину, він дивився на відгомін свого колишнього життя: АКС, десяток РГН, безшумний револьвер ОЦ-38, НКВД-шна фінка, ще кілька армійських ножів. Хвилину він стояв навколішках над сховком, втупившись поглядом на покуття, "...помилуй і спаси нас", — прошепотів він чи то лику Спасителя, чи то ящику з наступальними гранатами. Сховавши за халяву чобота фінку, прихопив револьвера, все інше загорнув, припасувавши дошку на місце.

Коли тільки приїхав сюди, йому відразу запропонували жити в цьому будинку: хата-церква була поруч. А тепер і новий цвинтар — через дорогу. Зручно. До нової церкви однак зараз ніхто не ходить. І вже навряд чи піде.

Вимкнувши світло, він тихо прочинив двері й непомітно зіскочив з ґанку через бічну огорожу; намагаючись триматися ближче до посадки, обійшов цвинтар збоку. Хоч хто б там чатував, варто було його заскочити зненацька.

Тихцем підійти до чоловіка, який причаївся біля однієї з насипаних учора могил, було не складно: мішанка снігу й перекопаної землі дозволяла пересуватися беззвучно. За кілька метрів отець Дмитро зупинився. В ніздрях лоскотав тютюновий дим. Ліворуч від чоловіка в землі стирчала лопата, праворуч, біля самих ніг, отець помітив сокиру. Статура чоловіка, його жорстке волосся, що смішно стирчало на тімені в різні боки, фуфайка з надірваним рукавом, — усе це розвіяло настороженість отця Дмитра. Він ступив крок уперед, під ногою шелеснула стрічка з вінка.

— Що, отче, прокинулися нарешті? — спитав чоловік, не озираючись.

— Дякувати Богу... — пробурчав священик. — Я ж не спізнився?

— Це залежить від того, на що ти збирався встигнути, отче. Якщо на "зо святими упокой" — то вже нема смислу співать, а якщо допомогти хочеш — то в самий раз.

Отець Дмитро знав Олексія з перших днів, як тільки приїхав до села. Олексій був учителем у початковій школі. Киянин у п'ятому коліні, продав батьківську квартиру й переїхав із сім'єю в Міцне. Сам збудував хату, завів господарство. Так і жили вчотирьох: він із дружиною та п'ятилітньою донькою, ще й теща до них згодом перебралася. Жили мирно, багатьом на заздрість. У цьому сенсі Олексій був нетиповим зятем. Правда, до церкви ніхто з них не ходив, хіба що на Великдень.

Коли відкрили завод, Маргарита Семенівна, Олексієва теща, пішла влаштовуватися на роботу — її одразу взяли бухгалтером, у сім'ї тільки про це й розмов було. Три дні тому вона померла від внутрішнього крововиливу. Прийшла з роботи, лягла — і не прокинулася. Тепер Олексій сидів біля тещиної могили й курив одну цигарку за одною.

— Ти б, Олексію, додому йшов. Жінка хвилюватиметься. Сам знаєш, про що в селі говорять.

Олексій здивовано поглянув на отця Дмитра:

— Знаю. Тому й сиджу тут.