Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.

– Батьку, це Залізняк?

– Залізняк, дочко.

– А чому він такий молодий?

– А який же він має бути?

– А скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?

Це запитання, задане надзвичайно серіозним тоном, розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.

– Це вона з мамою «Кобзаря» начиталася… Ану, дочко, вжар нам що-небудь з «Кобзаря»!

– Ну то «Холодний Яр», добре?

– Дуже добре.

Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вірш майже без помилок, замінивши тільки Нерона у Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила:

…І в день радості над вамирозпадеться кара,і повіє новий огоньз Холодного Яра! —

cлухачі улаштували їй правдиву овацію.

Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників. У вищій початковій школі була улаштована вечірка. Ставили «Степового гостя».

При вході до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залі всі з зброєю. Перед виставою добре співав хор, відкривши вечір українським гимном. Потім деклямували учні. Маленький хлопчина в козацькому строю дуже добре продеклямував «Суботів» Шевченка.

Було якось дивно, що цей Богданів Суботів з «церквоюдомовиною» – отут, в кількох кілометрах, і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік наладований максім, щоби вечірки несподівано не заскочили коцурівці.

Ночували ми всі, розположившись на засланій соломою долівці, у місцевої інтеліґентної дівчини, яка відступила нам свою досить велику кімнату.

На другий день по повороті до манастиря Чорнота, забравши своїх «міліціонерів», відійшов до Грушківки, а ми стали готуватися до евакуації Мотриного манастиря.

В наступні дні військове майно було вивезене, й уся залога – на радість ігумені й на смуток декому з черниць – покинула манастир і розбрелася по хуторах і по селах. Усі передягнулися в свитки й киреї. Села теж змінили вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але під верхньою одежею мирно ховалися обрізи, револьвери, ґранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі з двома курками, які стріляли рушничними набоями – досить добрий виріб місцевого майстра-слюсаря.

Та у Медведівці на ярмарку по-старому торгували зброєю. Продавали селяни з дальших сіл, холодноярці лише купували. Радянських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінилися високо. За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів, кольта й парабеллюма, яких не міг дістати досить в армії, а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького мавзера й сімдесять набоїв.

Червоні в наших околицях не з’являлися. Поза Тясмином перейшов їх полк в напрямку Чигирина, але після невдачного бою з Коцуром вернувся на Черкаси. Із-за Чигирина стала іноді доноситися гарматня [119] стрілянина. «Товариші» мацали Чигирин з боку степу.

119

Так у всіх прижитт. вид.

III

Наближався кінець зими. Положення не змінювалося. Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас, випомповуючи хліб і зброю. Одначе ці акції не були широкими і значного успіху не мали. Доносилися чутки, що якесь село замісць хліба давало «товаришам» по шапці і його облишали в спокою. Щодо нашого району, то большевики, здавалося, забули про його існування. Обі «республіки» – тепер вже чорний Чигирин і жовто-блакитний Холодний Яр – залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на побудови. Зносини між селами обох орієнтацій по-старому залишилися гостро перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.

Селянин з Михайлівки привіз до Мельників новину, що на власні очі бачив у Кам’янці кількох холодноярців з Чорнотою, які розганяли базар і відбирали вивезені селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ж ті «міліціонери» знали, що він в Холодному Яру був. Дядько трохи переборщив, оповідаючи, що вони навіть ловили його і що він насилу утік. Чутка про те, що кількох [120] улюблених хлопців утекли до большевиків, викликала страшне обурення селян. Хитріші здогадувалися, що тут щось не так, та своїх здогадок не висловлювали вголос.

120

Так у всіх прижитт. вид.

Що два-три дні приїжджав до Чучупаки вночі зв’язок від Чорноти. Наша «міліція» була на висоті свого завдання. Андрій вже вспів отримати нагороду від комісаря [121] залізниці за те, що немилосердно приборкував на стації озброєні банди матросів-спекулянтів, які возили з Одеси сіль до Москви і Петрограда. [122] Ці «купці», обвішані револьверами і бомбами, хозяйнували [123] на залізниці, розганяючи відділи ЧК по «борьбе с спекуляцией». Але в Кам’янці несподівано натрафили на «міліцію», яка замісць того, щоби розбігатися, як жидики-чекісти, перед піднесеною бомбою, гатила по «братішках» сальвами.

121

У прижитт. вид. 1-ї частини: «комісар, – ря», 2-ї частини: «комісар, – ра».

122

У всіх прижитт. вид. родовий відмінок на – у: Петрограду, Єлисаветграду.

123

Так у всіх прижитт. вид.

У хлопців свербіли руки на братішек-матросів, які всюди вихвалювалися тим, що вони «посадили на престол» Лєніна і Троцького… Совітське начальство, яке тремтіло перед тими матросами, було дуже задоволене, що має таку «надійну» і відважну міліцію, а відібрані револьвери і ґранати (часом і сіль) потихеньку були перепачковувані до Холодного Яру.

Чорнота передав нам, що по залізниці проходять значні військові частини, які направляються на боротьбу з «петлюровскими бандами» Омеляновича-Павленка.

Під кінець лютого надбігла вістка, що між Черкасами і Смілою з’явилися в значній кількости червоні частини, які пересуваються в нашому напрямку. Відомості ті підтвердили Гриб і боровицький отаман Солонько, що приїхали до Чучупаки. Солонькові розвідчики довідалися, що більшість тих червоних частин прибула щойно з Московщини і в місцевих обставинах орієнтується зовсім слабо. Ідуть «на усмирение бандитского атамана Коцура». Коли ми, зібравшися ввечері у Чучупаки, обговорювали положення, приїхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привіз останні відомості. Після сьогоднішньої ночівки червоні, в кількості чотирьох полків піхоти, двох полків кавалєрії і двох дивізіонів артилєрії, вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно, йдуть на Чигирин, обминаючи наші ліси. Постановлюємо на другий день зібрати в лісі з п’ятьсот кращих боєвиків, щоби мати готове ядро на всякий випадок і, не зачіпаючи червоних, слідкувати за їх рухом.

Проект наказу арміям Південно-Західного фронту від 7 березня 1920 р. з виправленнями рукою Сталіна (уривок).

Оригінал зберігається в РДАСПІ.

Отамани, які приїхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селі підсилили. Вночі прибіг зв’язок з Медведівки: в Трушівці, за Тясмином, прийшов полк з батареєю і розташувався доночовувати. Через міст на цей бік переїжджала кінна розвідка і вернулася назад. Раненько збираю до Чучупаки з десяток ближче мешкаючих кіннотчиків. Приїхав Ханенко. Поснідавши, вибираємося всі гуртом на лісничівку Кресельці. Із-за Чигирина знову почулася гарматна стрілянина. Червоні брали Коцура в роботу з двох боків. День видався теплий і погожий. Їдемо трійками. В першій трійці Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій – Семен Чучупака, Пономаренко і я. В третій – Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаді хлопці-кіннотчики. Настрій у всіх чудовий. Всю дорогу весело жартуємо й сміємося. Отаманова анґльо-арабка Зірка, капризна й уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч з моїм Абреком, вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього. Під загальний сміх відтискаємо Солонька на самий зад «за бунчужного», і я виїжджаю у першу трійку.