Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.

– Але ж звідки ти знаєш, що це він?

– Я чула. До нас на кватиру отой старший москаль став. Приходили до нього москалі, то він казав їм, що дві години будуть стояти – коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям… «Ми, – кажуть, – всю вашу банду в лісі перебили і переловили». А потім старший почав до мене приставати, щипати, так я втікла [131] з хати і заховалася в клуні за солому. Але чую – заходить до клуні господар, а за якийсь час москаль-старший. «Зачем ты меня, – питає, – звал?» А господар до нього: «Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде». І того, каже, сукіного сина Чучупаку відіб’ють. У нас, каже, село – сама банда: усі з рушницями в лісі та на хуторях збираються. «І кулемети, – каже, – вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та в Лубенцях – чути – дзвонять. Як затримаєтеся, то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжкою через городи нагору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте та уважайте, щоб на вас з Медведівки або Зам’ятниці не напали…»

131

Так у всіх прижитт. вид. (пор. на стор. 60, 89, 135 тощо).

Стискаю схвильованій дівчині руку.

– Добре, Палазю, не кажи тільки поки що про це нікому.

– Я не скажу.

Повертаючися, завважую, що за хатою Чучупаки, не дивлючись на холод, сидить на призьбі в одній блюзці Ганна Ерестівна, схиливши голову на коліна. Коло неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана, [132] даю йому відповідну інструкцію. Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Ерестівни.

132

Згинув восени 1920 р. в бою під Черкасами.

Розуміючи, що Петро вже вичеркнений з листи живих, хоч ще жив, потішаю її, що ще не все пропало. Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки стає і, взявшися руками за голову, хитаючися іде через подвір’я на леваду. Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:

– Батька большевики забрали… розстріляють. З болем притискаю її до грудей.

– Ні-ні, Лідусю! Не розстріляють… Ми вночі відіб’єм.

Вся стрепенувшися, впивається мені в очі заяснівшим поглядом.

– Я теж піду відбивати.

Від Чигирина доносилися гуки великого бою. Підвечір стихло. Зв’язок із Головківки привіз звістку, що червоні вибили Коцура з Чигирина і він відступив у Суботівський ліс.

Увечері збираємося на хуторі. Прийшов Ханенко, Гриб, Семен і Олекса Чучупаки, два кіннотчики з тих, що були на Кресельцях. Вияснюється, як все сталося. Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака, кинулася [133] оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупака, сівши на Зірку, розігнав з ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся нагору в корчі, крикнувши, щоб останні розбігалися не купою. Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки і козаки. Петро Чучупака, Солонько і Гриб кинулися виводити своїх коней із стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях і притиснула разом й Солонька. Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили на двір в мент, коли на подвір’я в’їжджали ворожі кіннотчики, і вискочив на мого Абрека – який виніс його майже з рук, проніс під стрілами через розгублену ворожу лаву і за хвилину випередив тих, що вирвалися раніше.

133

У вид. 1938 р.: «кинулися».

Червоні кинулися здоганяти по корчах. Їх на скоку стримували отаман з люїса і дехто стрілами з карабінів. Вже на горі Зірка, почувши іржання ворожих коней, знатурилася і потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. Люїс, видно, затявся ще раніше. Допомогти йому ніхто не міг, бо, тікаючи, всі розсипалися і за кожним зокрема гналося чоловік 10–15. Побачивши, що втекти вже не вдасться, отаман пустив собі кулю в скрань з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні:

«Готуй [134] нових борців, Холодний Яре!» Солонька і Петра Чучупаку піймали в стайні. Останні всі вирятувалися. Гриб прийшов із Зам’ятниці пішки, залишивши Абрека у селянина. Обмірковуємо положення. Запахло порохом… Спізненим нападом на кінноту ми себе виявили перед частинами, що переходили. Упоравшися з Коцуром, візьмуться за нас.

На другий день довідуємося від заблуканого в лісі й пійманого лубенцями кіннотчика, що кіннота та попала до нас випадково. Вона мала йти з Жаботина на Зам’ятницю – Медведівку – Чигирин, і спокійно пройшла би, якби не знайшовся в Жаботині охотник провести її ближчими полевими [135] й лісовими дорогами. Через це її не помітили з Лубенець. В цей самий день в Мельниках розійшлася чутка, що попередив і вивів з села ворогів [136] Сидір Гунявий, який, боячися помсти, втік вночі за большевиками. Тієї ж ночі в одному із заглиблень на лівому схилі Холодного Яру був прикиданий землею і камінням труп першого холодноярського зрадника. Через п’ять днів на верхівці гори Веселої гойдався на дубі Фєдька Пєсковой [137] із Жаботина.

134

У вид. 1938 р. тут і далі: «готов», «готовте».

135

У всіх прижитт. вид. «польовий» упереміж із «полевий».

136

У вид. 1934 і 1935 рр.: «ворога».

137

Так у всіх прижитт. вид. (пор. на стор. 97, 228).

Зажевріла надія вирятувати Петра й Солонька. Їх відставили до ЧК в Черкасах. Зв’язуємося з черкаськими своїми хлопцями і плянуємо міцною невеликою групою охотників напасти вночі на будинок ЧК і, закидавши його ґранатами, визволити своїх.

Отамана поховали на цвинтарі – на горі. Ховали увечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці без слів відчувалася велична, грізна обітниця помсти.

Час збігав в напруженому очікуванні. Вигнавши Коцура із Чигирина, червоні частини почали порядкувати в коцурівських селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як і передбачував покійний отаман, відвернуло селян від Коцура, який боровся колись за большевизм. Зворот його до чорної анархії був для селян чужим і незрозумілим. Залишившися з невеликим загоном вірних людей, бувший диктатор «Чигиринської республіки» переховувався по лісах, маючи часті сутички з переслідуючими його частинами.

У Чигирині закладалася [138] вже правдива совітська влада: ревком, воєнкомат, ЧК, міліція, упродком і т. д. Для охорони її прибув караульний баталіон.

Очікуючи наступу на холодноярські села, опрацьовуємо плян операцій, за яким найменш потерпіли би села та збереглося би найбільш активних сил на весну. Місце отамана заняв його заступник Іван Деркач, старшина військового часу, син селянина із-під Жаботина.

За якийсь час одержуємо відомості, що червоні частини з-під Чигирина поспішно вирушили на південь. Для операцій проти тепер вже партизанського загону Коцура прибув із Знам’янки невеликий загін кінноти. Нашого району не зачіпали. Це не заспокоювало, а більше ще нервувало. Не можна було припустити, щоби большевики не орієнтувалися в положенні.

138

У вид. 1934 і 1935 рр.: «заклалася».

Повітова влада з Чигирина запроваджувала «советскую власть», дерла «развёрстку» в селах по той бік Чигирина. В наш бік виставляли міцні стежі з кулеметами, висилали часом з якимсь «невтральним» селянином (в порядку повинності) агітаційну большевицьку літературу, але ні один агітатор чи представник влади не відважувався показуватись дальше Суботова.

Вислані з літературою післанці влади, сміючися самі з своєї місії, здавали її сільським отаманам, які тепер називалися «начальниками самооборони», а ті роздавали папір селянам на кручення «собачих ніжок» з махорки. Межуючих з нами колись коцурівських сіл, які хоч і утратили свою організацію, та все-таки мали масу зброї, влада теж не зачіпала. Територіяльний вплив її в бік Херсонщини скоротив невеликий, але відважний партизанський загін Кобчика, що, з’явившись у степовій місцевости, [139] виловлював та розстрілював представників влади.

139

У вид. 1934 і 1935 рр.: «який, з’явившися в степовій місцевости».

Повітова влада мала владу лише над самим Чигирином і кількома ближчими селами на південь. Оточена з трьох сторін притихнувшими ворожими селами, з яких кожне мало більше вояків, як чигиринський ґарнізон, [140] вона почувала себе далеко не спокійніше від нас.

Довідуємося, що комісарі, начальники та урядовці рідко якої ночі сплять спокійно. Не довіряючи населенню самого Чигирина, ночують озброєні в спільних помешканнях. Коло ревкому завжди стоять вартові підводи на випадок евакуації. Досить з’явитися чутці «Холодний Яр наступає», і влада вантажила на підводи свої пожитки.

140

У всіх прижитт. вид. «гарнізон» упереміж із «ґарнізон».

Чигирин не був для нас небезпечним. Пильно стежимо за пересуванням військових частин на лінії Черкаси – Бобринська – Кам’янка.

Визволення Петра Чучупаки та Солонька з черкаської ЧК завалилося. Сильна група наших людей в Черкасах, підсилена ще кількома холодноярцями, маючи своїх людей в ЧК, пильно стежила за справою захоплених, вибираючи відповідний мент для нічного нападу на ЧК.

Несподівано кілька черкаських хлопців, які з тою групою не були зв’язані і про заміри її нічого не знали, зробили з тією ж самою [141] метою зле підготовлений напад з малими силами. Чекісти опам’яталися після вибуху кинутої в приміщення ЧК ґранати і напад відбили. Всі арештовані були негайно розстріляні.

141

У вид. 1934 і 1935 рр.: «тою самою».