Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів

— Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки і відчуття — на приправи. Не буде добра тому, хто посолить черешні чи скропить солодощі оцтом…

Коли ті слова вимовились, ключ з уст царівни зник, і вона, як кажуть, знала, що заміна таким чином відбулася. Ключ перейшов до того, кому адресувалися слова, а слова в обмін на ключ перейшли до царівни Атех…

Даубманус

стверджує, ніби царівна Атех усе ще жила в його час, і в XVII столітті якийсь лютніст, турок з Анатолії на ім'я Масуді

, зустрів її і розмовляв із нею. Той чоловік учився ремеслу ловців снів і володів чимось схожим на арабську версію хозарської енциклопедії, або словника, проте на час його зустрічі з царівною він ще не твердо пам'ятав усі статті зі словникового реєстру, як не пізнав і слова «ку», вимовленого царівною Атех. То було слово з хозарського словника, що означає назву плоду; якби Масуді зрозумів це, він здогадався б, хто стоїть перед ним і міг би позбавити себе усіх наступних трудів, яких вимагала його праця; від царівни він міг дізнатися про полювання на сни більше, ніж з будь-якого словника. Проте він не впізнав її і відпустив свою найбільшу здобич, вирішивши, що вона нічого не варта. Через це його власний верблюд, як каже одна легенда, плюнув Масуді межи очі.

ІБН (АБУ) ХАДРАШ

ІБН (АБУ) ХАДРАШ — шайтан, який забрав стать у царівни Атех

. Його житло стояло в пеклі, на тому місці, де схрещуються орбіти Місяця й Сонця. Він був поетом і написав про себе такі рядки: Залицяюсь до жінок, абіссінцям серце в'яне, Терпнуть також греки, турки, гури і слов'яне…

Поезії Ібн Хадраша були зібрані якимось чоловіком на ім'я аль-Мазрубані — він збирав вірші демонів і в XII столітті уклав збірку демонської поезії [див. арабський збірник Ахмада Абу аль-Али, аль-Маарі, в якому знаходиться ця інформація].

Кінь Ібн Хадраша ступав широкою ходою. Ще й дотепер щодня чути стук одного копита його коня, який біжить клусом.

КАГАН

КАГАН

— титул хозарського володаря, походить від татарського слова кан, що означає князь. Як стверджує Ібн Фадлан, хозари хоронили каганів під водою в потоках. Каган завжди ділив владу зі своїм співправителем, і його вищість визначалася лиш тим, чи бажали йому зранку доброго дня раніше, ніж тому другому. Все свідчить про те, що каган був представником давньої (можливо, тюркської) династії, а король чи беґ, його співправитель, походив із народу, тобто був хозарином. В одному документі з IX століття (Якубі) говориться про те, що вже у шостому столітті разом з каганом правив і його намісник — халіф. Найдокладніші свідчення про двовладдя у хозарів залишив аль-Істахрі. В його тексті, написаному в 320 році по гіджрі (932 році по Христі) говориться:

«Що стосується хозарської політики і способу правління, то володар їхній зоветься хозарським каганом. Він займає вище положення, аніж хозарський король (бак або беґ), хоча й приймає титул, тобто звання кагана, від короля. Якщо треба вибрати кагана, вони приводять обранця і душать його стьожкою шовку, аж доки він майже не випустить дух, а тоді питають у нього: „Як довго ти хочеш правити?“, а він відповідає: „Стільки-то й стільки-то років“. Якщо він помирає до закінчення терміну — ніякої біди нема. Якщо ж ні, його вбивають, щойно пройде визначений строк. Каганова влада діє лише в палатах знаті. Він не має права наказувати чи забороняти, але користується повагою, і народ падає навколішки в його присутності. Кагана обирають з числа шанованих людей, жоден з яких не має ані влади, ані грошей. Якщо комусь із них приходить черга зайняти місце володаря, вони обирають його, не зважаючи на майновий стан. Від одної надійної особи я чув про молодого хлопця, що продавав на вулиці хліб, — казали, ніби після смерті кагана не знайшлася нікого іншого, хто вартував би честі зайняти його місце, окрім того хлопця, та він був мусульманином, а місце кагана віддають лише євреям».

Як правило, каганові співправителі були чудовими воїнами. Одного разу після перемоги в бою дістався їм від ворога трофей — пташка сич, яка криками відмикала водяні джерела. Тоді вороги прийшли до них, щоб жити разом. І час почав текти занадто повільно. Вони старіли за рік, як раніше за сім років; свій календар, поділений на три місяці — Сонячний, Місячний і період без місячного сяйва — змушені були замінити іншим. Народжували протягом двадцяти днів, за одне літо мали дев'ять жнив, а потім — дев'ять безперервних зим, під час яких з'їдали зібране. П'ять разів на день лягали спочивати, п'ятнадцять раз варили їжу і сідали за столи, молоко в них стояло лише по ночах без місяця, що були такими довгими, аж усі забували, де проходять їхні дороги, а коли нарешті розвиднялося, вони не могли впізнати одні одних, бо за той час одні виросли, а інші постаріли. І знали про те, що, коли знову смеркне, це покоління вже ніколи себе не узрить. Букви, які виводили читачі снів, робилися все більшими і більшими, ті, хто писав, ледве сягали їхніх згинів, за які доводилось чіплятися, щоб дописати букву, книг стало не досить, і письменами почали списувати схили берегів; ріки текли нестерпно довго до великого моря, і одної ночі, в яку коні паслися під місяцем, у каганів сон прийшов ангел і сказав йому:

— Творцеві любі твої помисли, та не діла твої.

Тоді каган запитав у ловців снів, що значить його сон і звідки йдуть хозарські біди. Один із ловців промовив, що надходить велика людина і час рівняється за нею. На це каган відповів:

— Усе не так: це ми здрібніли, і звідси йдуть всі наші біди.

Після того він відпустив хозарських священиків та ловців снів і наказав привести до себе одного єврея, одного араба і одного грека, які пояснили б його сон. І вирішив, що разом зі своїм народом перейде у віру того з них, чиє тлумачення буде найкращим. Коли в кагановому палаці почалася полеміка про три релігії, каган визначився на користь арабського учасника, Фарабі Ібн Кори

, який, окрім всього, дав найкращу відповідь на наступне каганове запитання:

— Що осяває наші сни, які відбуваються в повному мороці за стуленими повіками? Пам'ять про світло, якого вже немає, чи світло з майбутнього, яке, мов завдаток, ми беремо у завтрашнього дня, хоча на світ ще й не займалося?

— В обидвох випадках мова йде про неіснуюче світло, — відказав Фарабі Ібн Кора. — Тому для нас немає різниці, яку відповідь обрати, і саме питання слід розглядати як неіснуюче.

Ім'я кагана, який разом зі своїми радниками прийняв іслам, не дійшло до нас. Відомо, що він похований під знаком еліф (арабська літера у формі півмісяця). Інші джерела кажуть, що, перш ніж роззутися й обмити ноги перед входом до мечеті, він носив ім'я Катіб. Свого старого імені та взуття він уже не знайшов, коли після молитви вийшов до сонця.

КОРА, ФАРАБІ ІБН

КОРА, ФАРАБІ ІБН (VIII–IX століття) — ісламський представник у хозарській полеміці

. Відомості про нього скупі й суперечливі. Аль-Бекрі

, головний ісламський хроніст хозарської полеміки, не згадує його імені. Вважають, що це можна витлумачити повагою до Ібн Кори: як було відомо, Ібн Кора не любив, коли в його присутності вимовлялися імена, хай навіть і його власне. Він був переконаний, що світ без імен стане ясним і чистим. Одне й те ж ім'я уміщає в собі і любов, і ненависть, і життя, і смерть. Він любив розповідати, що це прозріння зійшло на нього тої миті, коли він дивився на рибу в воді; у цей час якась мушка залетіла йому в око: мушка відразу ж померла, а риба здобула собі харч. Деякі джерела кажуть, що Ібн Кора взагалі не потрапив до хозарської столиці і не брав участі у славнозвісній полеміці, хоча й був на неї запрошений. Аль-Бекрі стверджує, що гебрейський учасник полеміки підіслав людину, яка отруїла чи то вбила Ібн Кору; інші джерела оповідають, що Фарабі був затриманий в дорозі й прибув на місце вже коли справа вирішилась. Одначе результат полеміки вказує на те, що ісламський представник таки був присутнім на дворі хозарського кагана. Коли учасники полеміки несподівано побачили Ібн Кору перед собою — тоді як деякі з них були переконані, що він уже віддав богові душу і лежить мертвий — він спокійно схрестив ноги і, поглянувши на них очима, схожими на дві миски цибулевої юшки, промовив:

— Колись давно, в дитинстві, на одній леваді я побачив, як вдарились крильми два метелики: дрібка барвистого пилу перейшла з одного крила на інше, і вони полинули далі, а я про той випадок забув. Цієї ночі у дорозі якийсь чоловік ударив мене шаблею, прийнявши невідомо за кого. Перш ніж я продовжив свій шлях далі, з моєї щоки замість крові злетіла дрібка метеликового пилу…

Зберігся один із головних аргументів, використаний, як вважають, Фарабі Ібн Корою на користь ісламу. Хозарський правитель показав представникам трьох релігій — євреєві, арабові та грекові — монету. Вона була трикутною й з одної сторони мала позначку своєї цінності величиною в п'ять сліз (так називалися хозарські гроші), а з іншої — малюнок із зображенням чоловіка на смертному одрі, який вказує трьом хлопцям обіч себе на в'язку прутів. Каган хотів, щоб дервіш, рабин і монах розтлумачили йому зображення з монети. Як кажуть ісламські джерела, християнський учасник полеміки стверджував, ніби мова йде про давню грецьку притчу: батько на смертному ложі пояснює синам, що їхня сила тільки в єдності; вони — як те пруття: в оберемку незламне, а поодинці ламке. На думку єврея, йшлося про те, що людські члени лише всі разом творять єдине тіло. Фарабі Ібн Кора не згодився з такими поясненнями. Він стверджував, що трикутна монета була відлита в пеклі, а отже, значення малюнка не може бути таким, як витлумачили це його попередники. На монеті зображений убивця, який в покару за свій злочин повинен випити отруту і вже лежить на приготованому для нього ложі. Перед ним стоять три демони: Асмодей — демон гебрейської Геєни, Аріман — шайтан ісламського Джехенему і Сатана — диявол християнського пекла. Убивця тримає в руці три різки, які означають, що він буде покараний, якщо три демони заступляться за вбитого, або врятований, якщо демони відмовляться захищати жертву. Таким чином, місія трикутної монети очевидна: пекло шле її на землю як пересторогу людям. Жертва, за яку не заступиться жоден із трьох демонів — ні ісламський, ні гебрейський, ані християнський — залишиться без захисту, а вбивця її буде помилуваним. Таким чином, найгірше — не належати до жодного з тих трьох світів, як це воно і є з хозарами та їхнім каганом. У цьому випадку ви не маєте аніякого захисту і може вас убити кожен, хто захоче, без жодної за це розплати…

Очевидно, що в цей спосіб Фарабі Ібн Кора вказував каганові на те, яким необхідним і безсумнівно корисним для нього і його народу стане відречення від своєї дотеперішньої віри і перехід в одне з трьох могутніх віросповідань — те, чий посланець зуміє найкраще пояснити йому світ і знайде найбільш вдалі відповіді на його питання. Каган визнав тлумачення Фарабі Ібн Кори найпереконливішим: він прислухався до його аргументів, схилився до ісламського вчення, скинув пояс і помолився Аллахові.

Ті ісламські джерела, які вважають, що Ібн Кора взагалі не брав участі в полеміці і навіть не прибув до двору хозарського кагана, оскільки був отруєний ще в дорозі, зсилаються на наступний текст, який, за їхніми припущеннями, міг би бути життєписом Фарабі Ібн Кори. Ібн Кора був переконаний, що насправді все його життя уже давно записане в якійсь книзі і укладене воно за якоюсь давно розказаною притчею. Він читав тисячу і одну ніч, а потім ще тисячу і дві різні оповіді, але ні серед перших, ні серед других ані разу не бачив тої, по якій текло його життя. Він мав коня — такого швидкого, що вуха його мчали за вітром, наче птахи, а сам він у той час стояв на місці. Якраз тоді самарський халіф відіслав його в Ітіль для проведення бесіди з хозарським каганом і навернення того в іслам. Ібн Кора почав готуватися до тієї місії і одночасно з іншими паперами придбав собі зшиток поезій хозарської царівни Атех

, між якими знайшов одну, що здалася йому саме тою справжньою й давно розшукуваною оповіддю, за якою складене його життя. Єдиним, що не узгоджувалось і дивувало в тексті Ібн Кору, було те, що мова йшла про жінку, а не про чоловіка. Все інше було як слід, і навіть каганів двір називався «школою». Ібн Кора переклав запис на арабську, розмірковуючи про те, що істина — то лиш омана. Переклад каже:

Запис про мандрівницю і школу

Мандрівниця має паспорт, який на Сході вважають західним, а на Заході східним. Таким чином, її паспорт викликає підозру і на Сході і на Заході; вона відкидає дві прохолоди — праворуч тінь, а ліворуч затінок. За лісом, переораним стежками, на краю довгого шляху вона шукає якусь славнозвісну школу, де має скласти свій найважливіший іспит. Її пуповина схожа на пуп'янок прісного хліба, а її шлях такий довгий, що з'їдає роки. Дійшовши нарешті до лісу, вона зустрічає двох чоловіків і питає в них про шлях. Вони дивляться на неї, спираючись на свою зброю, і мовчать, хоча щойно перед тим казали, ніби знають, де школа. Потім один з них промовляє: йди направо і на першому перехресті стежин заверни наліво, і знову наліво; так ти опинишся перед школою. Мандрівниця дякує, думаючи про себе, як добре, що вони не зазирнули до її дорожніх паперів, бо тоді вони, напевно що, почали б не довіряти їй, як чужинці, і випитувати про її таємні наміри. Вона продовжує свій шлях, повертає з першою стежкою наліво і потім ще раз наліво; за отриманими вказівками знайти дорогу зовсім не складно, але в кінці другої лівої стежки замість школи розляглась велика трясовина. А перед тою трясовиною стоять, посміюючись, двоє озброєних чоловіків, яких вона вже знає. Крізь сміх вони просять вибачення і кажуть: