Хранителі Персня

Гімлі затявся. Він твердо сперся ногами об землю, вхопився за рукоятку сокири.

— Я піду вільно або повернуся звідси туди, де всім відомо, що я вмію дотримуватись слова — навіть якщо мені загрожуватиме загибель у нетрях!

— Ти не можеш повернутися, — жорстко кинув Гельдір. — Ти зайшов уже так далеко, що мусиш постати перед Володарями Лоріену. Вони самі вирішать, затримати тебе чи відпустити. Ти не зможеш знов переправитись через річки, бо над ними тепер стоїть потайний заслін, котрий тобі годі обминути. Тебе уб'ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв.

Гімлі витяг сокиру з-за пояса. Гельдір та його помічник взялися за луки.

— Чума на голову твердолобим гномам! — пирскнув Леголас.

— Стривай! — зупинив його Арагорн. — Якщо я поки ще ваш проводир, ви повинні підкоритися моєму слову. Тяжко гномові погодитися з таким поводженням, — отже, хай зав'яжуть очі не йому одному, а всім нам, Леголасу теж. Так найкраще, хоч це дуже уповільнить рух та розгніває всіх.

Гімлі раптом розсміявся:

— Веселеньке ж буде видовище! Може, Гельдір поведе нас на мотузочці, мов сліпих з поводирем-собакою? З мене досить, якщо мою долю розділить тільки Леголас. [367]

— Але ж я ельф і родич тутешнім мешканням! — в свою чергу обурився Леголас.

— А тепер скажемо так: «Чума на голову твердолобим ельфам!» — посміхнувся Арагорн. — Доля в нас одна, всі одержать норівну. Гельдір, зав'яжи очі нам усім.

— Я вимагатиму відшкодування за кожний синець та садно, якщо погано вестимеш нас, — сказав Гімлі, коли ельф обв'язав йому хусткою очі.

— Вимагати нічого не прийдеться, — запевнив Гельдір, — я поведу вас Неквапно, а стежки тут прямі та рівні.

— Горе, та й годі! — нахмурився Леголас. — До якого ж безглуздя ми дожили! Всі ми тут — вороги єдиного Ворога, та все ж я мушу йти наосліп, коли сонце весело грає золотим листям лісу!

— Так, це дійсно безглуздя, або, може, й божевілля, — згодився Гельдір. — Ніщо не свідчить наявніше; як зростає влада Чорного Володаря, ніж відчуження, що розділяє тих, хто ще протистоїть йому. Але так рідко можна нині зустріти вірність і надійність за межами Лоріену та, може, ще Рівенделлу, що ми побоюємось зайвим легковір'ям згубити свою землю. Ми живемо немов на острові, оточені морем біди, і все частіше кладемо руки не на струни арфи, а на тятиву лука…

Ріки довго захищали нас, але тепер і вони ненадійні: тінь прокралась на північ і обступила нас з усіх боків. Дехто говорить, що треба забиратися геть, але з цим ми, напевно, вже запізнились: у горах на заході росте Зло; землі на сході сплюндровані, кишать потворами Сауроновими. Ходять чутки, що і на південь, через Рохан, ми не пройдемо безпечно, а гирло Великої Ріки під наглядом Ворога. Та навіть діставшись до моря, ми не знайшли б сховища на узбережжі: гавані ельфів Високого роду, мабуть, ще існують, але вони далеко на північному заході, за країною напівросликів. Володарям, може, відомо, де ця країна, але я не знаю.

— Ось як — ти побачив нас і не здогадався? — здивувався Меррі. — На захід від нашого Краю, де живуть гобіти, є ельфійські гавані.

— Щасливі мають бути гобіти, мешкаючи поблизу моря! — зітхнув Гельдір. — Ми згадуємо його в піснях, а на власні очі давно вже ніхто не бачив. Розповіси мені дорогою про ці гавані? [368]

— Не можу, — зніяковів Меррі. — Я теж їх ніколи не бачив, бо досі взагалі не покидав рідних країв. А якби знав заздалегідь, який цей світ, нізащо б з дому не пішов!

— Навіть заради прекрасного Лоріену? — здивувався Гельдір. — Світ насправді повний небезпек, багато є в ньому темних кутків, але багато й прекрасного. Хай нині до любові всюди підмішана гіркота — від цього вона стане лише міцнішою!

Наші іноді співають про те, що Тінь відступить і радість життя повернеться. Але я не вірю, що сонце світитиме як завжди і світ залишиться незмінним. Боюсь, що для ельфів він стане в кращому разі тимчасовим притулком, щоб без перешкод дійти до Моря та навіки покинути Середзем'я. Проститися з Лоріеном, найулюбленішим краєм! Сумним стане життя без меллорнів. Якщо за Великим Морем меллорни й ростуть, нам про це ніхто не казав…

Бесідуючи таким чином, Хранителі повільно посувалися вервечкою лісовими стежками; Гельдір вів їх, другий ельф ішов позаду. Земля під ногами була м'яка та гладенька, отже, невдовзі вони почали рухатись упевнено, не боячись забитися чи впасти. Позбавлений зору, Фродо дивувався тому, як загострились інші його почуття: він вловлював запахи кори та зім'ятої трави, він міг відрізнити безліч відтінків у шелесті листя, він чув лопотіння ріки десь справа, тонкі чисті голоси птахів у височині, він відчував сонячне світло на обличчі та руках, коли проходили по галявинах.

Щойно Фродо ступив на цей берег Срібної, дивне почуття охопило його, і чим далі заходили вони до глибин Нейту, тим воно ставало сильніше: він немовби перейшов через міст часу у куточок Давніх віків, до світу, що з давніх-давен відійшов у небуття. В Рівенделлї зберігали пам'ять про минувшину; в Лоріені минуле ще жило наяву. Його мешканці зазнали горя, бачили та чули, що зло коїться у світі, страхались того зовнішнього світу і не довіряли йому; вовки скиглили на межах лісу, але над землею Лоріену не було Тіні.

Весь цей день вони йшли та йшли, поки не відчули подих вечірньої прохолоди та шурхіт нічного вітру у листі. Тоді зупинились і полягали спати, без страху, прямо на землі — бо їхні проводирі не дозволили зняти пов'язки, і залазити на дерева було неможливо. Вранці знову вирушили, але без поквапу. Опівдні зупинилися; Фродо відчув [369] тепло і збагнув, що стоять вони на освітленому місці. Раптом залунали голоси: це заговорили ельфи з загону, що І наблизився зовсім нечутно.

Вони поспішали до північної межі, щоб боронити її від j нападу з Морії, і принесли новини, які Гельдір частково переказав. Орків, що проникли до лісу задля грабунку, зупинили та майже дощенту розбили; недобитки втекли на захід, до гір, за ними послали погоню. Бачили також дивне створіння: воно бігло, зігнувшись, майже торкаючись руками землі, немов звір — а все ж то не був звір. Мисливці не стали стріляти, не знаючи, чи то добра істота, чи лиха, і воно позбулося погоні та помчало униз за течією Срібної, на південь.

— А ще, — додав Гельдір, — мені передали послання від Володарів Лоріену. Вам дозволено йти вільно, навіть гномові. Здається, Володарка знає все про кожного з вас! Може, прийшли нові вісті з Рівенделлу?

Першим він зняв пов'язку з очей Гімлі.

— Вибач мені! — сказав він, низько уклонившись. — Поглянь на нас як друг! Роздивись та радій: адже ти перший з гномів, кому дозволено споглядати на ліс Нейт-Лоріену з часів Даріна!

Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов'язки, він озирнувся і завмер. Вони стояли на відкритій галявині. Зліва височів великий курган, порослий зеленою травою — така, мабуть, зростала у Давні віки. Його верх оточували подвійною короною два кола дерев: перше — з білою корою, зі складним переплетінням гілок, чудових навіть без листя, а друге — меллорни, одягнеш блідим золотом. У самій середині здіймалося дерево, величезне, мов башта, у височині серед його гілок виднівся білий далан. Біля підніжжя стовбурів та всюди на зелених схилах пагорба траву всіяли маленькі зірочки золотавих квітів, а між ними гойдались на довгих стеблах інші — білі та блідо-зелені, вкриваючи ясну зелень трави легким серпанком. Над курганом у синьому небі горіло сонце, а під деревами лежали довгі зелені тіні.

— Дивіться! Це — Керін-Амрот, — сказав Гельдір, — серце стародавнього королівства, яким воно колись було. Тут у щасливіші дні стояв дім Амрота, а нині — курган, тут вічно цвітуть у нев'янучій траві золотий еланор та білий і нітреділ. Тут ми трохи відпочинемо, а до населених місць доберемося у сутінках.

Подорожні полягали на духмяну траву, але Фродо ще і довго стояв, занурившись у споглядання. Йому здавалось [370] ніби він дивиться крізь прозоре вікно на світ, що давно зник, осяяний світлом, якому нема наймення у звичній мові. Все навкруги було справжнє, живе, виразне, але сама ця виразність немов натякала, що хтось замислив і сотворив небо та землю, траву та дерева, квіти та вітер за мить до того, як з очей Фродо зняли пов'язку; але одночасно все це було таке стародавнє, ніби існувало від створення світу. І кольори цього світу, цілком знайомі: золотий та білий, зелений та синій, здавались такими свіжими, яскравими, немов Фродо перший в світі побачив їх і дав нові, прекрасні назви. Тут взимку душа не тужила за весною та літом. Ні вади, ні хвороби, ні каліцтва не знали тут рослини. Земля Лоріену зберегла бездоганну чистоту.

Фродо обернувся й побачив, що Сем стоїть поряд, спантеличено озираючись, і протирає очі, ніби перевіряючи, чи не сниться:

— Дивіться, тут сонце, ясний день. Я ж бо думав, ельфам тільки місяць та зірки до вподоби! А все ж таки це місце ельфійське над усе. Я відчуваю… ну, нібито ми попали у пісню, розумієте, про що я?

Гельдір поглянув на них і, мабуть, зрозумів не тільки слова, але й думки Сема.

— Ви відчуваєте владу Володарки Галадрімів, — сказав він з посмішкою. — Чи не бажаєте відвідати зі мною Керін-Амрот?