Хранителі Персня

— Коріння й каміння ведуть звичайні нічні розмови, а так нічого не чути. Краще підемо скоріш — ми упустили наших з очей!

Назустріч подорожнім з долини віяв холодний нічний вітер. Попереду замаячили сірі тіні, звідти долинув безперервний шурхіт, ніби тополі шуміли під вітром.

— Лотлоріен! — вигукнув Леголас. — Лоріен Квітучий! Ми на межі Золотого Лісу. Ех, чом би зараз не бути весні!

Високі дерева постали перед ними в ночі; аркою змикалися вони над дорогою, а ріка невдовзі зникла у плутанині підліску. У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а листя — тьмяно-золотим. [356]

— Лотлоріен, — сказав Арагорн. — Радісно мені знов чути вітер в його вітті! Ми віддалилися від Воріт лише десь на п'ять ліг, але більше йти не спроможні. Сподіваймося, що ельфійський дух збереже нас цієї ночі від погоні та засади!

— Якщо тільки ельфи ще живуть тут, у затемненім світі, - зауважив Гімлі.

— Мої родичі вже давно не відвідували цю країну, де мандрували у давні часи, — сказав Леголас. — Але ми чули, що Лоріен ще не запустів, його боронить таємна сила, яка не дає доступитися злу. Але народ тутешній рідко можна бачити, мабуть, вони тепер зайшли глибше до лісу, подал від північної межі.

— Так, вони живуть у глибині лісу, — підтвердив Арагорн і зітхнув, ніби щось згадав. — Сьогодні вже як-небудь влаштуємось. Пройдемо ще трохи, поки дерева не оточать нас з усіх боків, а потім завернемо убік зі стежки та пошукаємо місце для ночівлі.

Він ступив був уперед, але Боромир стояв, вагаючись:

— А чи нема іншого шляху?

— Якого ж іще шляху тобі треба? — здивувався Арагорн.

— Прямого та зрозумілого, хоч би й крізь загорожу з ворожих мечів. Дивними шляхами йшли ми, і досі нічого доброго з цього не вийшло. Наперекір моїм бажанням ступили ми до мороку Морії — і зазнали гіркої втрати. А тепер ти кажеш, що ми маємо увійти до Золотого Лісу. Але в Гондорі відомо, що край цей небезпечний; кажуть, ніби з тих, хто входить, мало хто виходить назад, та й ті не без ушкоджень.

— Скажи краще «без змін», так буде вірніше, — поправив його Арагорн. — Насправді, бачу, мудрість Гондору гасне, якщо у місті стародавніх мудреців так ставляться до Лоріену. Можеш вірити у що завгодно, однак іншого шляху нема. Чи, може, ти волієш повернутися до воріт Морії, чи тинятися по гірському бездоріжжю, чи пливти без човнів по Великій Ріці?

— Гаразд, тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс загрожує бідою.

— Він дійсно грізний, — згодився Арагорн, — прекрасний та грізний, але боятись його варто лише тим, хто служить злу або ховає якесь зло у серці. Ходімо далі! [357]

Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.

— Це Німродель! — сказав Леголас. — Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.

Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:

— Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!

Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.

Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.

Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.

— Чуєте голос Німроделі? — спитав Леголас. — Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною — ось послухайте…

Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:

Цей плач про діву лісову,Із ельфів давнини,Прекрасну, ніби Лоріен,У мареві весни. [358] Вона проходила, ясна,І мріла на льотуЖивого срібла білизнаКрізь одіж золоту.Волосся сонячним дощемЛилося по плечах…Легка, мов липовий листок,І ніжна, мов свіча,Була чарівна Німродель.Між лісових струмківТривожив дзеркало озерїї прозорий спів.Ніхто не зна, в якім краю,Серед яких земельБлукає нині світлий духЯсної Німродель… Упала тінь, прийшла печаль,Аз нею біль і страх…Вона спішила на причал,Та згинула в горах…Вітрильник білий на краюЗатемнених земельДарма чекав любов свою —Пресвітлу Німродель…Він, кажуть, в бурю потонув…А правив кораблемАмрот, що був у давнинуЕльфійським королем…Чи, може, сином короля,Володаря лісів,Ще в ті часи, як ЛоріенНетлінним злотом цвів. Жорстокий шквал зламав причал,Вітрила обірвав,І кораблі, як пелюстки,Від берега погнав…Дарма вдивлятись крізь одчайДо болю у очах, —В тумані танув обрис скельЧи… образ Німродель. [359]У ту хвилину Амрот-ЕльфЛюбов свою втрачав…І безпритульний корабель,Мов зрадника, прокляв.З корми у море він злетівНесхитно, мов стріла…Його ім'я, любов і більПоглинула імла… Чи допливли на ВалінорБлукальці-кораблі,Про те не чув ніхто з дітейПечальної землі.

Голос Леголаса затремтів, і пісня увірвалась.

— Далі не можу. Багато чого я забув, адже історія ця довга й сумна — історія про те, як горе оселилося у Лоріені Квітучому, коли гноми розбудили підгорне лихо.

— Але не гноми його створили, це лихо, — заперечив Гімлі.

— А я цього й не казав. Але лихо прокинулось, і багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона загубилась далеко на півдні, на перевалах Білих Гір, і не з'явилася на березі, де Амрот, її коханий, приготував корабель та чекав на неї, щоб відпливти. Але весною, коли вітер грає з молодим листям, відгомін її голосу ще можна почути біля водоспадів, що назвали її ім'ям. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота, бо Німродель впадає у Срібну, яку ельфи звуть Келебрантою, а Келебранта — до Андуїну Великого, а той до затоки Белфалас, звідки відпливли ельфи Лоріену. Але ні Німродель, ні Амрот не повернулися сюди.