Хранителі Персня

— Ласкаво просимо, Гімлі, сине Глоїна! Давно, дуже давно не бували у Карас-Галадоні діти Дарінові. Але нині ми порушимо давню заборону. Хай стане це ознакою того, що крізь темні хмари ми ще проб'ємося до кращих днів, і дружба між нашими племенами відновиться!

Гімлі низько вклонився.

Коли всі гості посідали, Володар знов оглянув їх:

— Вас восьмеро, а мало бути дев'ятеро, як нас сповістили. Але, можливо, з того часу щось змінилося? Елронд далеко, і пітьма, що розділяє нас, дедалі густішає — протягом всього року тіні ставали довшими…

— Ні, нічого не мінялось, — приєдналась до розмови Галадріель. Голос в неї був чистий, мелодійний, але глибокий та сильний, незвичний для жінки. — Гандальф Сірий пішов з ними, але не увійшов до наших земель. Тепер повідайте нам, де він — бо я дуже хотіла поговорити з ним, але не можу розрізнити його у далечині, поки він не увійде до Лоріену; сірий туман сповив і шляхи його, і думки.

— На жаль, мені нічим порадувати тебе, — спохмурнів Арагорн. — Гандальфа Сірого поглинув морок Морії. Не довелося йому врятуватись.

Ельфи відізвались на ці слова сумовитими вигуками.

— Погані звістки, — спохмурнів Келеборн. — Найгірші з усього, що чули ми протягом довгих сумних років. Чому про це не було сказано раніш? — спитав він Гельдіра ельфійською мовою.

— Ми не говорили з Гельдіром ані про справи наші, ані про мету, — пояснив Леголас. — Спочатку нам заважала втома та близька небезпека, а потім лихо якось позабулося на час, поки ми йшли чудовими стежками Лоріену. [375]

— Однак горе наше велике і втрата непоправна, — додав Фродо. — 3 Гандальфом ми пройшли крізь Морію; і коли майже не залишилося надії, він врятував нас, а самі загинув.

— Розповідайте, як це сталося! — звелів Келеборн. Тоді Арагорн почав з невдачі на Карадрасі, розповів про долю Баліна, про сутичку у Літописному чертозі, про вогняний рів, вузький міст та пробудження глибинного лиха.

— То було лихе створіння прадавніх часів, — закінчив Арагорн, — чудовисько, що поєднує тінь та полум'я, силу та жах.

– Ім'я йому — Балрог, Морготова почвара, — сказав Леголас, — найжахливіше лихо ельфів, якщо не поминати господаря Чорного Замку.

— Дійсно, там, на мості, я побачив того, хто переслідує нас у найстрашніших снах… лихо Дарінове, — стиха промовив Гімлі, і в очах його застиг жах.

— Ця звістка ще гірша! — вигукнув Келеборн. — Здавна знали ми, що під Карадрасом спить страшне лихо. Але якби я довідався, що гноми знов пробудили його, то не дозволив би тобі, Гімлі, та й товаришам твоїм, перетинати північну межу. Хоч як це не безглуздо, я міг би сказати, що Гандальф замінив мудрість на безрозсудність, попрямувавши без потреби прямо до марійської пастки.

— Необачним назвала б я подібне судження, — поважно промовила Галадріель. — Ніколи Гандальф не робив безглуздих вчинків. Ті, кого він вів, не знали його задумів та не можуть як слід пояснити їх. Але що б не скоїлося з провідником, чи винні в цьому ті, кого він вів? Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби довелося нам покинути Ло-ріен, піти з нього далеко та надовго, хто з стародавнього народу, навіть сам Келеборн Мудрий, зумів би пройти, не поглянувши, повз покинуту оселю, хоч би в ній звили гніздо дракони? Темні води Келед-Зараму, холодні витоки Кібель-Нали, пречудові були багатоколонні чертоги Казад-Думу у Давні дні, до того, як загинули могутні володарі підземелля, — Володарка поглянула на Гімлі, похмурого й сердитого, і посміхнулась. Гном же, почувши справжні назви морійських святинь у старовинній мові гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і вразило його, що не ворожість світилася в очах її, а любов та розуміння. Вкрай здивований, він усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся й низько вклонився за гномським звичаєм: [376]

— А все ж таки жива земля Лоріену ще прекрасніша, а пані Галадріель — понад всі скарби, що криються під землею!

Келеборн мовчки придивився до нього і заговорив знову:

— Я не знав, що вам довелося нести такий важкий тягар. Даруй мені різкість, Гімлі; у ній винна душевна турбота. Я зроблю для вас що зможу; кожен одержить усе, чого забажає, чого потребує, але особливо наділю я того з напівросликів, хто несе головний тягар.

— Ваше завдання відоме нам, — вела далі Галадріель, дивлячись на Фродо. — Розмовляти про це більш відверті не слід. Але, думаю, не даремно прийшли ви сюди по допомогу, як, очевидно, намагався і сам Гандальф. Бо володаря Деревного народу вважають одним з наймудріших ельфів Середзем'я, і так обдарувати вас, як може він, не спроможні інші королі. Він жив на заході за часів юності світу, і я прожила з ним незчисленні літа; бо ще до падіння Нарготронду та Гондоліну перейшла я гори і відтоді віками допомагала йому у боротьбі — на жаль, не завжди успішній.

Першу Білу Раду скликала колись я. Якби мої задуми здійснились, ЇЇ очолив би Гандальф Сірий, і все могло скластися інакше. Але навіть зараз ще жевріє надія. Я не даватиму вам порад, вказівок: «дійте так чи так». Бо не у вчинках, не у виборі того чи іншого шляху досягаю я успіху — моя сила в знанні минулого та сучасного, а почасти й прийдешнього. Я відразу можу сказати: ваш похід — по вістрю ножа. Досить лише трохи відхилитися, і загибель світу неминуча. Але поки Хранителі додержуються вірності, надія живе.

Володарка замовкла і окинула запитливим поглядом кожного з гостей^ Ніхто, крім Леголаса і Арагорна, не зумів довго витримати її погляд. Сем зразу зашарівся і опустив голову.

Нарешті Галадріель відвела очі й посміхнулась:

— Женіть турботу геть з серця! Цієї ночі ви будете спати мирно.

Хранителі зітхнули й несподівано відчули сильну втому, немов їх довго та настійливо допитували, хоча вголос не було сказано жодного слова.

— Тепер ідіть! — сказав Келеборн. — Відпочиньте від біди та злиднів своїх. Навіть якби ваше завдання не торкалось [377] нас настільки близько, ви знайшли б тут притулок, зцілення та підбадьорення. Відпочивайте поки що, ваш подальший шлях обговоримо пізніше.

Цю ніч, на велику втіху гобітів, вони проспали на землі. Ельфи поставили намет між дерев поблизу від водограю, постелили м'які постелі, а потім, мелодійно побажавши на добраніч, пішли. Мандрівники ще трохи попригадували вчорашню ночівлю на деревах, сьогоднішній похід, прийом у Володарів — згадувати, що було перед тим, їм не вистачало сил.

— Чого ти почервонів тоді, Семе? — спитав Пін. — І відразу знітився… Будь-хто зрозумів би, що в тебе сумління нечисте. Сподіваюсь, ти не замислив нічого гіршого, ніж крадіжка моєї ковдри?

— Ото вигадали! — відповів Сем, не схильний до жартів. — Якщо хочете знати, я відчув, нібито мене роздягають, і мені це зовсім не сподобалося. Очі в неї, здається, все бачать, що в тебе заховано в серці, від себе навіть. Вона мовби спитала, а що якби мені допомогли повернутися додому, до Краю, до гарненької затишної нірки з… з невеличким власним садочком?

— Оце так так, — сказав Меррі. — Майже те ж саме відчув і я; тільки… ні, тут нема про що балакати, — ніяково скінчив він.

Здавалося, всі вони зазнали одного й того ж випробування: кожному запропонували вибір між темним, страшним шляхом уперед і чимось жаданим: вимріяне щастя ясно поставало перед очима, і щоб здійснити його, досить було лише звернути з дороги та дозволити, щоб інші билися з Сауроном.

— А мені ще здалося, — зауважив Гімлі, - що мій вибір залишився б таємницею, відомою лише мені одному.

— Про мене, все це надзвичайно дивно, — додав Боромир. — Можливо, нас просто випробували, читали наші думки з якоюсь доброю метою; але я майже впевнений, що Володарка спокушала нас і дійсно могла дати те, про що запитувала. Зрозуміло, мене вона не зловила. Люди з Мінас-Тіріту вірні своєму слову!

Однак що саме Володарка запропонувала йому, Боромир так і не сказав.

А Фродо відмовчувався, хоч Боромир настійливо випитував: