Хто ти?

— Ви… належите… Оксано… я не розумію… Хіба ви річ?

— Як? Як ви сказали? Річ…

— Я образив вас? Пробачте, Оксано… Мені боляче, що ви сказали так. Ви не можете належати нікому. Ви вільна… Краса вільна… Вона належить тому, хто любить Її… і нікому… Але слово сказано… Я розумію. Так просто…

— Євгене…

— Я не знав, що це так просто…

— Євгене… ви нічого не знаєте…

— Оксано… Я не буду… Мені боляче. Темно в очах. Пробачте, я піду…

— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене…

— Я зрозумів, Оксано. Я смішний… Я наївний… Хіба таких, як я, люблять? Над такими регочуть… Прощайте, Оксано…

— Зачекайте, Євгене… Євгене… Євгене-е-е…

ПЛАЧ СЕРЦЯ

Оксано, що ти зробила?

Плачуть дерева, плаче Дніпро, плаче небо, загорнувшись у сіру пелену хмар.

Жалібно стогнуть гудки пароплавів. Сумно шепоче віття каштанів. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.

Оксано, що ти наробила?

Весь світ оповився жалобою. І не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вийде з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме радісна мелодія в новонароджених барвах світанків.

Ніч у душі.

Оксано, серце моє… Чому ти це зробила?

Я до тебе хотів принести своє кохання… як скарб найцінніший, як чашу найдорожчу, що належить тільки тобі… тільки тобі…

Скарб лежить в пилюці, затоптаний і розчавлений… чаша розлите, пуста. І груди мої, ніби пустка, покинута давно людьми. Нема нікого там, скриплять під вітром двері, виє в комині хтось незримий, хтось жахливий…

Оксано… Життя моє… Я ж хотів повести тебе у чудовий сад моїх мрій. У сад Кохання. Я гадав, що ти знаєш про нього, мрієш про нього або хоч передчуваєш його… Оксано, хіба то любов… те, що ти сказала? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, неповторна, осяйна… ти належиш йому… А могла б належати Безмежності… Я б повів тебе по стежині нечуваних мрій, показав би небачені скарби. І ти б належала тим скарбам, а вони — тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця?!

Ти належиш йому?

Це неправда! Очі твої належать небу нескінченному, полум’яно-блакитному, щоки твої і вуста — степовому світанку, чоло твоє — цнотливим хмаринам літнього дня, коси — безмежним ланам пшениці і жита…

А руки твої! Пальці тремтливі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанням чутливих струн. Не слухачам, що в залі ловлять жадібно сумні і веселі, трагедійні і пестливі акорди! Не їм! І не йому… не тому, хто цілуватиме їх, хто обніме їх, хто жадібно милуватиме їх! Ох, не йому!

Вони належать простору, струнам природи, мелодії радісної, кохаючої землі!

Груди твої належать життєдайним рівнинам і горам таємничим, суворим! Вони б сповнили твої груди жагою зростання і цвітіння, мудрістю плоду і завершення, нектаром безсмертя і таємниці…

Оксано, муко моя!

Я пішов би з тобою, я полетів би з тобою такими путями, якими може провести лише кохання, лише любов… Хіба ти не знала цього?

Ніщо не зупинить закоханих, сповнених полум’ям любові! Ми подали б самому Сонцю руки свої, назвали б сестрами найвіддаленіші зірки.

А ти пішла. Пішла заплутаним шляхом. У ніч…

Що ти хочеш знайти там?

Не знаю… Не бачу. Не чую…

Оксано, що ж робити мені? Скажи, що робити мені? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами? Як без тебе пройду по цій землі… по спустошених просторах, по збляклих полях, по садах, де пелюстки оббиті нещадним ураганом на землю?..

Я знаю як!

Забуду тебе. Викину з серця тебе. Думатиму про людей, про майбутнє, про атом і безмежність, про природу і далекі планети. Тільки не про тебе. Іди з ким хочеш, роби, що хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що я кажу? Що ти говориш, серце?

Оксано, Оксано, що ти зробила?..

РОЗДУМИ (З щоденника Євгена)

…Скільки минуло з того часу, як я почув, що вона…А втім, що це я пишу? Хай іде… Все переклекотіло, перебушувало.

Здається, ніби вічність минула. І разом з тим — ніби одна мить. Пролетів ураган, прокотився наді мною… Тихо. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися в певний час?

Ні, ні…

Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.

Але я люблю її.

Щось в глибині іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується… Геть, нікчемо! Яке ганебне слово… Користується… користь…

Який би я був сам перед собою, якби любив лише для себе, для «користування»? Звичайнісінький єзуїт!

Так, так. З надрів душі пливе всяка атавістична каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе.Та я не дамся тобі на підмову! Геть від мене, маро!

Вонавільна, вона має серце, вона вибирає свій шлях.

Хай іде, хай шукає…

Роман зупинив мене сьогодні. Намагався щось пояснити, довести.

Я спокійно дивився йому в очі. Чого йому треба?

— Ти щасливий? — запитав я.

Він мовчав. Дивився вбік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:

— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш в руки…

Я не захотів з ним розмовляти. Про що?

…Мама через знайомих «влаштувала» мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, про славу. Я твердо відмовився.

Чому?

По-перше, хоча б тому, що за мене потурбувалися, що мене привезли до «місця призначення» в колясці. Все’дно, що альпініста на вертольоті на Ельбрус. Хороший «спортсмен» буде з такого альпініста? По-друге, противно, гидко. А по-третє, не хочу я працювати так, як деякі. Мені хочеться нового, бурхливого, незвіданого!

Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. В тридцять років. Незабаром буде і доктором. Безумовно. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько. Про це ж знають його колеги, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не червоніє? В кого він вдався? Адже ми одних батьків діти. Одне виховання. І зовсім протилежні запити, бажання, погляди…