Хто ти?

Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він говорить? Штамп. Банальщина. Безсердечність. Чи, може, він інакше не вміє? Може, лише така поведінка для нього характерна?

В двері прослизнула Ріта. В’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій юбці, яка облипала стан. Євген знав її. Вона інколи бувала в гостях разом з батьком своїм, академіком Бабичем.

Ріта піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романа. Усміхнулася гарячими косуватими очима. Роман лапнув її за стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димом.

— Заборонено, — томно сказала вона. — Треба було не поспішати. А тепер — ні-ні!

— Любов не має бар’єрів, — блудливо усміхнувся Роман. — Одне діло — шлюб, інше діло — любов!

— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Ріта. — З тобою можна кашу варити!

— Не тільки кашу, — багатозначно відповів Роман.

— Ну що ж… Побачимо… Побачимо…

— Ну й скоти ви, — сказав Євген, відступаючи від вікна. — Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся!

Роман і Ріта відскочили одне від одного. Потім, побачивши Євгена, засміялися. Роман презирливо скривився.

— А, ти! Прийшов-таки, старик! Моралізуєш все! Нічого, життя обкатає, збагнеш все!

— Тварюка ти, — сплюнув Євген.

— Чого сваритеся, — гукнула мати, входячи до кухні. — Женя, Рома, Ріточко, ану до столу. Скоро починаємо. Чого лиш Оксана забарилася? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть всіх з своїми частками. Люди їсти хотять, а він їм гіперона тиче!

Ріта засміялася.

— Не наукою єдиною буде сита людина!

— Еге, — підхопив Роман, — переборщив старий!

Євген презирливо сказав:

— Фізик, а не любиш слухати про частки. Де ж логіка?

— Вони мені ось де, — показав Роман на горло, — частки твої стоять.

— Не треба було вчитися на фізика!

— А на кого ж?

— На кого охота!

Ріта пустила дим, грайливо запитала:

— А якщо нікуди не охота?

— Тоді нікуди, — похмуро сказав Євген.

— Мудрець, — скривилася дівчина, звабливо виставивши ногу. — А сам з охоти вчився в консерваторії?

— Не твоє діло!

— Е, Женя, — гукнула мати. — Не забувайся!

Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда. Припала до дверей, не могла сказати й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози.

Поліна Михайлівна кинулась до неї, як вітром знесена.

— Що — шампанське розбила? Кажи?!

— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.

Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся до неї.

— Що ти кажеш? Ти мариш? Яка Оксанка?

— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій… Машина об машину… Недалеко від нас… Швидка повезла її. Боже ж ти мій!..

Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна заломила руки, причитувала:

— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали! Таке нещастя! Ромцю, куди ж ти?

— Та треба ж щось робити? Треба ж узнати?

— А люди? Що люди скажуть? Можна подзвонити в швидку! А гостей кидати не можна!

Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді він чує ці жахливі слова?

Він метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.

— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди, тварюки нещасні?! Де ви виросли? Геть! Геть!

Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи.

Де ти, пташко моя? Де ти, бідна моя? Де ти, Оксано, Оксано, Оксано-о-о!..

ПОРОЖНЕЧА

Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано дивилися на нього. Він не звернув уваги на ті погляди, побіг вулицею до найближчої зупинки таксі на площу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:

— Держи злодія! Божевільний! Хапай його!

Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Куди? Як доїхати? Де швидка? Здається, на Стрілецькій! Чи ні! Десь біля Львівської площі! Як туди доїхати? П’ятнадцятим. А потім вже недалеко!

На тому боці вулиці стоїть п’ятнадцятий. Євген метнувся туди. Дверцята тролейбуса зачинилися перед його носом. Тролейбус рушив. Євген махав руками, кричав. Не зупинився.

Він ледве не плакав. Тепер ждати довго. Не можна ждати.

Євген побіг назад. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі візьме якась машина! Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть! Міліціонер посварився пальцем з будочки.

Євген знову побіг. Задихаючись, мимо байдужих людей. Мимо кам’яних будівель. Мимо розцяцькованої юрби. Мимо гуркоту гігантського міста. Він біг до Оксани, він летів до коханої. Вона тепер не наречена чужої людини. Вона тепер в біді. Їй потрібне любляче серце!

Ось Золоті Ворота. Вже недалеко! Вже зовсім близенько! Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя! Я з тобою!

Він вже не пам’ятав, як добрався до швидкої. Його відштовхували, гнівалися, не розуміли, що він говорить.

— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка! Не знаємо, не перевіряли документів! У нас багато нещасних випадків! Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?

— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення! Вона — найрідніший друг мені!

— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну от, її одправили в Жовтневу лікарню, на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…

— Лікарю! Я хочу її бачити! Лікарю! Ви чуєте?

— Ви збожеволіли! Вона ж без пам’яті! Хто вас допустить?

Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же бути?

Оксано, я не засну цієї ночі! Оксано, я буду думкою, серцем охороняти тебе від смерті! Я не допущу, щоб ти пішла в небуття! Я закрию тебе від чорної ями! Ми ще зустрінемось! Ти ще усміхнешся мені голубими очима, ти ще зрозумієш, як я тебе кохаю, як я бережу образ твій у серці!