Хто ти?

Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану. Сів під деревами. Згори падало жовте листя, в небі купчились грізні темні хмари.

Євген плакав палючими сльозами і не соромився їх.

Оксано, ти бачиш, — ти не належиш до їхньої зграї! Ти інша, ти зовсім інша! Ти випадково потрапила до них, чуєш! Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, я розжену мару і візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну і чисту. Я люблю тебе, Оксано!..

Мелодія шоста БУМЕРАНГ

ХОЛОД

Тиша.

Чому така жахлива тиша?

Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.

Де вона? Що з нею?

Несила поворушитись. Руки — ніби чавунні. Гарячі струмені пронизують тіло! Що це — сон?

Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все навколо сіре. Чи біле.

І зненацька в свідомість врізався страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крик людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала! Все! Концерт, заручини, поїздка на авто і катастрофа!

Вона жива! Вона в лікарні!

А як же Роман? Як люди, що зібралися там? Невже вони й досі ждуть її? Скільки минуло годин?..

З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Мабуть, лікар…

— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…

Три дні. Вже три дні вона в темряві. І не знала про це. А люди?.. А Роман? Що там? Що з ними? Скільки клопоту вона завдала всім! А мама? Бідна мама… Вона, напевне, божеволіє з горя…

— Ви чуєте мене? — почулося запитання.

— Чую, — прошепотіла Оксана.

— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.

— Лікарю…

— Що ви бажаєте?

— Скрипка… Де скрипка? Ціла?

— Ви чуєте? — сказав здивований голос. — Про скрипку питає… Так, як той мужик, що розрубав ногу і бідкався про чобіт… Ціла ваша скрипка. Ціла…

— А хто-небудь питав… про мене?

— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Ось стоять на тумбочці…

Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд…

— Передайте… Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде…

— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається… зачекайте, як його звати? Ага, Євген…

— Євген?..

— Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався…

Що він говорить? Що він сказав? Дзвонив по телефону. Турбувався. А Євген бігає… попід лікарнею… Як же так? Може, вона втратила пам’ять… переплутала імена… Роман… Євген… Гарячі обійми… поцілунки… жагучий шепіт… «Навіки з тобою… до смерті з тобою…» Звідки це? Чи було… чи здається… Може, все кошмар?.. І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі… білі кучері, тихий, несміливий голос… Знову пливе темрява, накочується, колише її. Як боляче в серці, в голові. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість… Знову тиша… небуття…

На другий день Оксана вже опритомніла цілком.

Вона відчула, що сили повертаються до неї. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана понюхала білі квіти. Тонкий запах полину п’янкою хмаринкою пройшов у свідомості.

Оксана поглянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами. Поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити. Не піддаються. Чому? Невже поранені? А як же скрипка?

Вона захвилювалася. Де лікар? Треба запитати лікаря. Як в неї руки, пальці.

Оксана підвелася з ліжка, захиталася. Яка вона слаба! Що це на ній? Якась смішна, довга сорочка. А ось на бильцях ліжка — халат. Як його одягти?

Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей. Покликати лікаря…

Вона прочинила двері. В коридорі чувся голос. Знайомий голос. Ага. Це ж лікар.

Оксана визирнула в коридор. Постать в білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном. Голос говорив:

— Жаль… Руки для неї — головне… Розумію… Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку… а людину. Що? Неповторне явище? Ну знаєте… кожна людина неповторне явище…

Що він говорить? З ким? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?

— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте… Хм… А вона питала про вас…

Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану. І радісно сказав у трубку:

— Хвилиночку… Вона якраз вийшла. Хвора, ідіть сюди. Передаю трубочку…

Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:

— Привіт, Ксана! Як ми всі переживали за тебе! Таке нещастя! Як ти себе почуваєш?

— Не знаю, — прошепотіла Оксана.

— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба. Я даремно турбую тебе… Що?

— Чому ти не приїдеш… Романе? — запитала Оксана.

— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце їду у відрядження. За кордон. В Гаагу. На міжнародний симпозіум. Здорово?

— Здорово, — ледве чутно сказала Оксана. — Ти швидко… йдеш вгору… Романе…

— Блискавично, — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святкуватимемо доктора!

— Так, так… Я знаю… буде все… а як же я?..

— Ти? Ксана… Лікуватися треба…

— Як же… заручини?.. Коли тепер?..

— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу… Треба, щоб ти вийшла… поговоримо… вирішимо разом… Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили! Я їду через тиждень. Якщо не побачимось — тоді після повернення…

Клацнула трубка. Почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулась. Лікар підхопив її. Поглянув у зблідле обличчя.

— Голубонько, та ви на себе не схожа! Що з вами? Негайно в ліжко…

— Нічого, нічого, лікарю… Просто голова закрутилась… Пройде. Проведіть мене…

Лікар повів її, підтримуючи, до дверей. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:

— Не хвилюйтесь. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує Євген якийсь… пустити на побачення?

Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чого йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!