Хто ти?

— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував…

— Отож-бо. Доки ти годен, славен, — як муха біля меду, будуть витися. А впав — одвернуться, не простягнуть руку. Тільки справжні друзі, свідки бога Ієгови, приходять до нещасних в лиху годину.

— Спасибі вам, дядя Митя!

— Не мені дякуй, богові! Він знає, коли й кому потрібна поміч. І ще дочці твоїй треба урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, і недовго ждати до приходу бога Ієгови!

— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею, дядя Митя…

— Постараюсь. Але ви ставайте на поміч. Це для нас велике діло. Так би мовити, агітація і пропаганда. З такої висоти — і в грязь! Наочно для інших. Дуже наглядно. Щоб не забували бога… До речі, де вона тепер?

— Десь гуляє… З новим знайомим своїм…

— Жених? — строго запитав дядя Митя.

— Нібито… Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретарем. Помогли їй по знайомству. Робота нібито неважка, получає непогано… Та каже — нудно… Скучає за музикою. Ну, а потім — переживає за колишнім знайомством своїм…

— Що — покинули?..

— Де й поділися, — сказала мати, блиснувши оком з-під запалених повік. — То вже й заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А тепер — врозтіч!

— А жених?

— Зник. Кажуть, одразу женився на іншій. Як шкодливий пес. Та всі вони зараз брехливі, блудливі. А цей… начальник її, що ходить тепер, теж має блудливі очі. Падлюка добра, бачу одразу… А треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я негодна, пенсії тої, як кіт наплакав, заробляй, кажу, дочко… А вона прийде інколи додому, заллється сльозами… Плаче — мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо!..

— Один шлях — до бога! — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддавати йому, богу Ієгові! І тоді, в час приходу, ви опинитесь в рядах обраних…

— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.

В двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився. Закрив біблію.

— Дядю Митю, запитайте, хто це там? — попросила мати.

Дядя Митя вийшов у кухонну кімнату, відкрив надвірні двері. Побачив плечистого білоголового хлопця. Ясні очі його були тривожні і розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здивовано дивлячись на невідомого чоловіка.

— Чого вам треба? Хто ви? — запитав дядя Митя. — Та спочатку зайдіть…

Хлопець зайшов. Хрипко сказав:

— Я Євген. Де Оксана?

— Вітатися б не завадило, — строго сказав дядя Митя.

— Здрастуйте, — винувато озвався Євген. — Пробачте, я хвилююсь. А де Оксана?

— Питайте у матері її, Софії Гаврилівни…

— Дядю Митя, хто там? — почувся слабий голос матері.

— Та прийшов якийсь… Євген, каже…

Дядя Митя вернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:

— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!

Маги підвелася на ліктях, суворо запитала:

— Чого прийшов?

— Я хотів би… Оксанку…

— Нема для тебе Оксани, — злісно сказала мати. — Нема для всіх вас. Чого ти од неї хочеш? Це ж ти перший повів її до своїх! А потім братик твій підхопив!..

— Неправда! — крикнув Євген. — Це не так! Ви нічого не знаєте. І потім… не про це річ! Я хочу бачити її. Мені казали, що бачили її…

— Де бачили?

— З якимсь типом…

— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не мішайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер знову прийшов, латаєшся… Для чого?

— Я не покинув! — гаряче сказав Євген. — Все це страшні дурниці! Мені нікого непотрібно! Тільки її!

— «Тільки її», — похмуро передражнила мати. — Вона не іграшка! Вона ж людина! Не награлися! Хочете зовсім в яму штовхнути?

— Нікуди я її не хочу штовхнути, — з відчаєм гукнув Євген. — Тьотю Софіє, невже ви не бачите, що я зовсім інший! Невже ви думаєте, що я хочу зла Оксанці! Я хочу помогти їй!..

— Не знаю, — втомлено сказала мати, заплющивши очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…

— До якого кінця? — здивувався Євген. — Що ви кажете?

— До кінця світу. І таким, як ти… не завадило б подумати про це…

— Тьотю Софіє, хто вам такі дурниці наговорив?

— Як ти смієш? — посварилася мати пальцем. — Ображати людей, яких не знаєш?..

Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Поглянув на Євгена.

— Заспокойтесь, Софіє Гаврилівно. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного немає. Слухай, хлопче, не дурниці те, що ти почув, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про наступне пришестя бога?

Євген знизав плечима, здивовано глянув на дядю Митю.

— Чув. Навіть читав біблію, як вивчав історію релігій. Ну й що?

— Гм. Навіть читав, — вдоволено сказав дядя Митя. — Тоді нам легше буде говорити…

— Не знаю, до чого ви клоните? Може, це ви ту; забиваєте голову Софії Гаврилівні?

— Я тебе, хлопче, ще не ображав, — з гідністю озвався дядя Митя. — Треба триматися достойно…

— А я не розумію, при чому тут Оксана, її мати і… майбутнє пришестя бога?..

— їхнє нещастя, хлопче, це ілюстрація, так би мовити, древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стульчик. Отак буде краще. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все в світі — суєта, прах, ніщо! І єдине, чому треба служити, це богу!

— Якому? — поцікавився Євген.

— Ієгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богу, який сотворив небо, землю, всіх нас. І який прийде судити живих і мертвих незабаром, коли сповниться міра мерзоти.

— Дозвольте… А для чого ж він створив нас, якщо прийде судити? І за що він нас буде судити?

— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями сатани. І замість того, щоб іти по шляху божому, щоб ждати його приходу, вірити в нього, допомагаємо сатані, тішимо його, стаємо його пособниками!..