Хто ти?

— Ти прийшов, — прошепотіла дівчина.

— Прийшов, Оксанко…

— Чого?

— За тобою…

— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як блискавиця, — заглибився в душу Євгена. Він мовчки похитав заперечливо головою.

— Я люблю тебе…

— Після того, що сталось? Мене… забруднену, зганьблену?.. Я зрадниця. Я зрадила тебе… любов твою…

— Ти чиста, — ніжно сказав Євген. — Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила крила. Вони одростуть. Лебедині крила. Ти чиста, любов моя… Лебедя не можна забруднити. Любов очистить його…

— Що ти кажеш? — задихана, щаслива, сп’яніла від його слів, ледве промовляла дівчина. — Що ти кажеш? Я вмру від щастя… Ти прощаєш мене, Євгене?

— Мовчи, — сказав Євген. — Хто має право прощати? Я люблю тебе. Я ждав тебе все життя. Завжди. Я повинен іти з тобою. І коли ти спіткнулась, впала в дорозі, що з того? Можна пожалкувати, що це трапилось… Але все пройшло. Я з тобою. І шлях перед нами. Чого ще треба? Позаду помилки… Усміхнемось їм. І ходімо. Ходімо невпинно. Ще, може, спіткнемось, впадемо, розіб’ємо носи… Може бути! Та й то нічого! Аби вперед! Аби разом! Чуєш, Оксанко? Все буде добре, любов моя…

Оксана припала до грудей Євгена, плакала радісними сльозами і не соромилась їх. Мара минулого щезала, танула в пітьмі… А життя… Справжнє життя, справжня любов починалася лиш тепер…

Мелодія п’ята ПЕРЕМОГА

СПАЛАХ

Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали мерехтливі промені на постать святого Володимира. Біля нього пливла весела юрба. Над горами київськими лунала пісня.

Марія з тривогою і надією дивилася на Миколу. З ним щось діялося! Він щось згадував!..

Довгі, худі пальці його стисли металевий прут бар’єра. Очі дивляться десь в простір, туди, де на Лівобережжі мріють густі вогні нових поселень, Микола до чогось прислухається. Чогось жде. Тонке обличчя тріпоче, міниться. Щось хоче пробитися з нього, народитись в цей світ.

Чорні очі Марії горять надією. Гаряче в грудях. Згадуй, згадуй, друже! Хай прийде для тебе радість! Ти заслужив її великим стражданням, великим подвигом життя!..

Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впали. І обличчя опустилося донизу.

Марія витерла сльозу на оці. Зітхнула тяжко. Знову нема. Знову надія її вмирає. Два тижні водить вона Миколу по Києву. Бувала і в театрах, і в консерваторії, і в філармонії, на концертах… Скрізь Микола ставав тривожним, напруженим. Він готувався до чогось незвичайного, намагався згадати… Марія знала, що треба ще щось… і тоді він згадає! Згадає! Тепер вона була твердо впевнена, що він жив і учився тут? Але як узнати? До кого звернутись? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. А їй не хочеться цього… Не хочеться…

— Ходімо, Миколо, — ніжно сказала вона. — Ходімо, друже… Ти щось згадував? Щось чув?

Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно і ласкаво. Прошепотів:

— Не знаю… Щось літає в повітрі… Знайоме… Дивне… Не знаю… Гаряче в голові…

Вони пішли алеями, тримаючись за руки. Зустрічні з подивом оглядали дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого, худого чоловіка з дитячим лицем. Очі його світилися іскрами навколишніх вогнів. Здавалося, він не бачив нікого. Тільки невпинно прислухався до нечутних звуків.

Вони спустилися вниз, перейшли Хрещатик. Піднялися в Першотравневий парк. Повільно йшли алеєю над кручами. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмари купали в своєму потоці повновидий місяць. Він грався з ними, ткав срібну симфонію української ночі. Хитались каштани, шелестіли таємну пісню.

Зненацька Марія відчула, що Микола затремтів. Вона злякано запитала:

— Що з тобою?

Він не відповів. Похитнувся. Вона поглянула в його обличчя. Воно стало мертвенно-блідим. Очі, широко відкриті, втупилися в когось. Марія оглянулась. До них ішла пара — високий молодий білоголовий хлопець і юна дівчина — вродлива, русокоса. Микола дивився на них. Щось шепотів. Сильна дрож потрясала його тіло.

Перед його внутрішнім зором спалахнули видіння. Місяць на небі, вітер, каштани і Оленка… Оленка з бокалом в руці… Капає кров у вино, іскриться рідина, сяють бездонні очі дівчини…

Вдарив дзвін! Потряс основи буття, і гребля забуття впала!

— Оленко!!! — закричав Микола, і луна прокотилась по парку.

Він похитнувся, почав падати. Марія підхопила його, не втримала. Він впав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривогою звернулася до Марії:

— Що з ним? Що трапилося? Він хворий?

— Ні, ні! — плакала щасливими сльозами Марія. — Він щось згадав! Друзі, треба машину… Допоможіть знайти машину!..

— Я зараз, — скрикнув хлопець, схоплюючись. — Швидку?

— Ні, ні! Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря! Це не страшно. Це чудово!..

Дівчина, не розуміючи, слухала дивне бурмотіння Марії. Хлопець побіг до вулиці. Так він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій визирнув з віконця, сказав:

— Хутчій. А то сюди не дозволяють… Давайте хворого сюди…

Миколу посадили в машину. Обличчя його було осяяне дивним виразом радості і болю. Марія схопила дівчину за руку, благально сказала:

— Я не повинна загубити вас! Я нічого не можу сказати тепер. Потім, потім!.. Але скажіть ваше прізвище. Ваше ім’я…

— Ім’я? — здивувалась дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксана. А прізвище — Кремінь…

— Це ваше дівоче прізвище? — запитала Марія. — Пробачте… Повірте, це дуже важливо. Ви самі потім побачите…

— Не дівоче, — сказала збентежена дівчина. — Дівоче моє — Петрова… А втім, ні… не Петрова… Горенко Оксана Миколаївна… А тепер — Кремінь. Ми недавно одружилися.

— Бажаю вам щастя, хороші люди! Послухайте мене. Я хочу знати, де ви живете? Я хочу бачити вас…

— Ми їдемо. Сьогодні ж їдемо, — вибачливо сказав хлопець. — Недалеко, в село над Дніпром. Ось я напишу вам адресу. Якщо потрібно — ми готові зробити, що треба… Будь ласка…

Машина рушила. Молода пара залишилась в саду, здивована, стривожена.