Хто ти?

Вони залишили човен внизу. Самі пішли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала. Незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла — у неї було таке відчуття — і летіло десь поза нею. Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’ян. Ось уже недалеко круча. А на кручі — могила. Могила? Чому ж вона так поспішає до неї? Сергій одстав, залишився далеко внизу. Він махає рукою, щось гукає. Далі. Далі.

Оленка вийшла на гору. Побачила обеліск. Біля нього — група людей. Вона стишила крок.

Люди оглянулись на неї. Вона здивовано подивилася на молоду жінку, яка тримала в руках квіти. Хто ця жінка? Кого вона нагадує? На кого схожа?

Пшеничні коси, голубі очі, брови зрослися на переніссі. Це ж вона! Вона? Як так?

А це хто? Хто це? Світе ясний! Хто це?

А серце вже полетіло до нього, заспівало, в єдиному пориві охопило несказанну радість звершення. Висока постать кинулася назустріч Оленці. Простягнуті руки, безумні очі, бліде лице.

— Оленко-о-о!

— Миколо-о-о!

Здається, в цілій безмірі прокотилися ці слова, потрясли далекі світи.

В міцний обіймах з’єдналися вони, завмерли. І час зупинився для них, впав, подоланий любов’ю.

Стояли мовчазні люди навколо. Стояли зворушені, вражені. Вони відчували, що перед ними творилася велика тайна. Тайна кохання. Нема вищої тайни у світі…

А на сірому граніті могили тріпотіли в променях світанку червоні троянди…

ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД

А далі, далі що? — термосив я Юрка.

Він усміхнувся.

— Що ж далі… Далі все ясно. І не ясно. Не просте життя. Радість зустрічі Оленки, Оксани і Миколи… але й печаль Сергія… Правда ж, можна зрозуміти його?

— Можна, — згодився я. — Але якщо зрівняти…

— Так. Якщо зрівняти… Сергій сам зрозумів це. Є таке почуття, до якого торкатись не можна… Хто може стати між цими двома?

— Ніхто, — сказав я.

— Вони живуть в Зеленьках, — промовив Юрко. — В рідному селі. Я буваю в них. І Євген з Оксаною…

— І вони… тут?

— Тут… Вже й дитя в них є. Донька… Тут такі діла закручуються… Ну та я вам дещо розповів. Прийдете в гості — все узнаєте.

— Прийду. І, може, житиму у вас… Адже я… самотній…

— Знайдете друзів, — пообіцяв Юрко.

— А як же… Марія… Сергій?..

— До речі, ви згадали про них. Марія в своїй школі. Таки добилася, створює школу-сім’ю. А Сергій поїхав з нею. А Оксана і Євген… Правда ж, хочете побачити їх? В Києві. На кілька днів поїхали. Незабаром повернуться…

Юрко провів мене за село. Попрощався. Пішов назад.

Я йшов по засніженому полю. Високо в небі сіяло веселе сонце. Нескінченна пелена снігу грала райдужними іскрами. Було чисто, спокійно, ясно.

Я згадав свої недавні болі, муки, терзання. І згадав гігантські долі Марії, Миколи, Оленки, діда Василя. Мені стало соромно своєї незначної трагедії. А втім, чому незначної? Де міра її глибини? В чому?

Міра її в протилежному пориві, прийшла відповідь з душі. В пориві до життя, до любові. Тільки так. Тільки так.

А ще краще — відкинути всі трагедії. Розвіяти мару тисячоліть. Людині суджена радість. Радість творчості. Радість кохання. Радість звершення. Радість об’єднання.

Хто може зупинити потік радості? Якщо він народився в серці і злився з радістю творчого Космосу, — хто може знищити його? Ніхто.

Лише треба пізнати себе, дати ясну і вичерпну відповідь — хто ти?

Хто ж я? Чи пізнав я себе хоч трохи?

Я, що несу в собі муки і радість, горе і щастя?

Я, що серцем сягаю Сонця, розумом обнімаю Безмір?

Я, що жду рідного серця, всіх рідних сердець, щоб об’єднатися з ними для нових несказанних шляхів?

Я, вирощений матір’ю струдженою, випещений коханою Україною, загартований спілкою об’єднаних народів, сповнений мудрістю планети Землі, посланий Безмежністю на шлях Пізнання і Подвигу, — хто ж я?

Я зупинився, вдихнув колюче морозне повітря. Усміхнувся. Відповідь прихована в тобі. В тобі, Людино…

Запитай білого снігу, його цноти. Запитай лісів, запитай гір. Запитай потоків веселих, рік повноводних. Запитай пам’яті матері своєї, батька свого. Запитай славного минулого і прекрасного майбутнього. Запитай народжених і ненароджених, які йдуть на зміну тобі, щоб продовжити Великий Похід по дорозі Всесвіту, які вже стукають в стіну Часу, які незабаром гомоном любові і творчості сповнять Нову Землю, яка гряде!

Гряде!

Людино! Відкинь бар’єри, що тримають тебе! Відкинь руйнування, війни, жахливу зброю, породжену маніакальним розумом! Ти відчуваєш себе творцем і єдиним володарем Всесвіту! Ти об’єднаєш в огні братерства і свободи розірваний, многостраждальний світ!

Тільки скажи собі — хто ти?

Запитай Сонця, серця свого, запитай в Безмежжя!

І коли ти щиро запитаєш, глибоко запитаєш, — відповідь прийде. Велика, несказанна відповідь!

Хто ж ти, Людино? Хто Ти?

РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

СЛОВО ПЕРШЕ РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

1

Їй снився сон…

Люди втікали, лементуючи, в невелику хатинку. Вони кричали, злякано показуючи на обрій. Чулися тривожні вигуки:

— Летить! Летить!

Вона теж піддалася спільному почуттю страху. Залишившись з юрбою, сповнена панічним страхом, причаїлася в хатинці. Потім, наважившись, визирнула в віконце.

Над хатинкою кружляв хижий птах. Він закривав своїми чорними крилами півнеба. Його багрові очі зловісно поблискували. Люди завмерли.

І раптом в тій тиші почулося рішуче:

— Розійдіться. Я вийду до нього!

Вона з подивом оглянулася. Висока постать рішуче розштовхала юрбу. Це він! Він! Інакше й бути не може! Він ніколи нічого не боявся! Але ж тут неймовірна почвара, що закриває півнеба! Куди він? На вірну загибель!

— Павле-е-е!!!

Він повернув обличчя до неї, широко, радісно усміхнувся. Блиснув разок білих, міцних зубів. Привітно підняв руку. І, рішуче рвонувши двері, вискочив надвір…