Художниця

Але вона все одно його любила. Готова була заради нього на все. Хоча, якби вона могла повернути час назад, принаймні той один день, то ніколи би не пішла на той крок. Навіть заради Нестора.

***

Коли Неждана дізналася, що вагітна, то зразу ж розповіла коханому. Він, не думаючи, дав їй грошей і попрохав зробити аборт. Настільки спокійно, ніби вже проводив цю «процедуру» десятки разів до цього. Можливо, так воно й було. Дівчата шаленіли від Нестора. І жертвували заради нього всім. Неждана не була винятком.

Але Неждана чекала. Вона не могла так одразу погодитися. Вона боялася.

Пройшов тиждень. Тоді ще один. А тоді ще два. Вона намагалася не думати про вагітність. Ні про що не думати. Але тягнути вже не було коли.

На вулиці було холодно. Сніг лише трошки прикрив вологу землю на клумбах і біля дерев, але дув різкий, пронизливий вітер. Місто готувалося до зимових святкувань, у вітринах усміхалися веселі Діди Морози, мерехтіли різнокольоровими вогнями ялинки… Здавалось, у всіх був якийсь аж занадто піднесений настрій, і це дошкуляло Неждані. Вона ніяк не вписувалася в загальну радість, і причин радіти не бачила. У душі дівчини клекотав біль, страх, образа на весь світ, несамовита ненависть до Бога.

Неждана згадувала, як колись вони з мамою на честь зимових свят запалювали свічки, готували кутю, співали колядки, читали Діккенса й переглядали Нежданин улюблений мультфільм - «Перше Різдво Спанкі».

Тепер мама була далеко й Неждана не могла їй нічого розповісти. Вона кожного тижня говорила з нею по телефону і вправлялася в акторській майстерності. Вдавала щасливу, чемну дитину, яка безмежно сумує за ненею. Насправді ж Неждана не хотіла бачити маму - боялася.

Дівчина саме проходила повз пологовий будинок. Завтра вона планувала завітати туди, щоби розпрощатись з жахливими докорами сумління і з бридкою нудотою, яка вже встигла добряче їй допекти. Нестор не хотів іти туди разом із Нежданою. Може, лікар уже знав його, і коханому було просто соромно?

Неждана розмірковувала про те, що вона зробила зі своїм життям. Пішла з дому, втратила цноту… Спершу вона думала, що то буде її найбільшим гріхом. Але тепер знала, що найгірше, що вона скоїть - вб’є маленьку істотку, яка зараз причаїлася під її серцем.

Це буде завтра.

– Боже, якщо Ти є, пробач мені мій гріх, - прошепотіла Неждана.

Задумавшись, вона схилила голову, і так ішла. Під ногами плив сірий асфальт. Але раптом перед очима дівчини з’явився надпис - білою фарбою прямо по асфальті. Якийсь ошаленілий від щастя татусь розписав тротуар під вікнами пологового будинку: «Світлячок, спасибі за синочка!»

– Якби в мене в житті все теж було так гарно… - подумала дівчина, - але воно чомусь більше схоже на дуже страшну казку… Та де там, на якийсь фільм жахів…

11

Аборт вона тоді таки зробила.

Нічого жахливішого Неждана не переживала ніколи в житті.

Вона сиділа під дверима гінекологічного кабінету, з-за яких час від часу долинали глухі жіночі стогони й незадоволений, різкий чоловічий голос. Неждана була третьою в черзі. Кожна з дівчат опустила голову й мовчала. Неждані було самотньо й страшно. Вона боялася болю, боялася того, що її чекало за тими дверима. Оглянула коридор. Він майорів фотографіями малюків і лозунгами типу: «Не вбивай мене, мамо». Там був трактат, який називався «Щоденник ненародженої дитини», але Неждана вирішила його не читати.

– Там нічого немає. Нічого там немає. Це просто маленька операція, і все, - дівчина подумки скандувала слова Нестора, якими він «настановляв» її, коли вона збиралася сюди.

Але переконати себе не могла. Дівчина знала, що там є дитина, її дитина, яка мусить вмерти - щоби її мама могла жити. А що ще вона могла зробити? Народити безбатченка, поставити хрест на власній долі? Ні, краще вже зразу під лід. Як Шевченкові покритки.

Неждана ненавиділа себе, вона себе боялася. До чого вона скотилася? Як могла так поламати життя?

– Ну все, - заспокоювала себе дівчина, - від завтра почну нове життя. Тільки би пережити цей аборт, а там все буде добре. Я знову буду ходити в школу, я буду вчитися, я повернуся додому, я покину Нестора… - тут вона запнулася.

Неждана добре знала, що не зможе піти на це. А, живучи з ним, зробити все решта було майже нереально.

Неждані пригадалася їхня перша зустріч, перший поцілунок. Як він пішов із нею проводжати її маму. А потім не залишив дівчину саму. Він був із нею, був поруч, він був сильним і спокійним. Він заварив її улюблене какао з молоком, він постелив їй ліжко, він ліг поруч, щоб зігріти її й заспокоїти. І він її цілував. Так, як не вмів цілувати ніхто.

Спершу Неждані було страшно, вона не хотіла того, що він коїв із нею. І Нестор не наполягав - просто встав і почав збиратися. А вона не могла його відпустити. Не могла залишитися сама. І він залишився з нею.

А потім було боляче. Дуже, дуже боляче. Вона плакала й просила Нестора зупинитися. Але він не зупинявся. Він не чув її…

– Дівчино, заходьте, - лікарка із сусіднього кабінету закликала Неждану до себе.
– Лікар може прийняти ще тільки двох чоловік, а ви підете до мене.

Неждана зраділа, що вона піде до жінки. Мужчина, чий голос вона чула з-за дверей, видавався їй невблаганно жорстоким. А на цю жінку вона дивилася зляканим, але довірливим поглядом. їй на очі навернулися сльози:

– Скажіть, це не боляче?

Лікарка криво посміхнулася.

– Залазь на крісло. Ти купила набір? Так, добре. Роздягайся, швидше. В мене немає часу на твої тряски. Перестань дьоргатися, рухайся.

Неждана спробувала відступити. їй хотілося втекти, і більше не повертатися.

– Шо, передумала?
– єхидно посміхнулася лікарка.
– Ну дивися, завтра все одно прийдеш. Так шо краще не морочити мені голову й не мучитися самій.

І Неждана скорилася. Вона мовчки виконувала все, що казала їй лікарка. Але коли та робила їй укол, дівчина голосно скрикнула й стрепенулася.

Лікарка дала їй дзвінкого ляпаса по щоці й крикнула прямо в обличчя:

– Думати треба було, коли ноги перед мужиком розставляла, і тоді кричати. А зараз ти мені нервів не тріпай, ясно?!

Від лікарки несло перегаром. Вочевидь, вона пропустила чарочку, або й не одну, перед операцією. Неждані стало страшно й вона розплакалася. Але лікарка боляче стиснула її й прошипіла:

– Злазь, курво, поки я тебе тут не перепотрошила. Ти тут шо, прийшла мені нерви тріпати? Хочеш, виношуй, і будеш родити! Тільки знай, там буде так боліти, як тобі навіть не снилося! Будеш тоді кричати, ясно?!

І Неждана посмирнішала.

– Вибачте, я більше не буду, - видавила Неждана, і та остання злякана фраза ледь чутно пронеслася по тісній палаті. Дівчина завмерла. Вона корчилася від страшенного болю, незважаючи на знеболювальний засіб - той нічого не міг зробити з муками сумління, що переливалися тілом конвульсіями. Неждана відчувала дотик холодних-холодних, чужих предметів у себе всередині. Вона скусала губи до крові. Але навіть не писнула. Відступати не було куди.