Художниця
Шрифт:
Розум вмить став крижано-холодним.
Хтось затарабанив у двері. Навіть через гучну музику вона це дуже добре почула.
А потім всі звуки вимкнулися.
Усвідомлення того, що щойно мало не відбулося, і що відбулося тільки що, проходило перед її закритими очима швидко, концептуально, як заповнюються кадрики її фотоапарата в режимі «секунда». Лаконічно. Уривчасто. Лише головне.
Вона ж ледь не вчинила самосуду!!! Вбивства! Другого в своєму житті.
Лише півміліметра розділили її і той, не зроблений, останній крок до прірви.
А тепер прірва була за спиною. А перед очима - мама, мама; Нежданина вимріяна в дитинстві виставка
Неждана подумки повернулася до прірви. Вона все ще була там - глибока, страшна, з тягучою, сірчаною темнотою всередині.
Дрібна цівочка крові горіла різким болем.
Дівчина боязко торкнулася леза, провела по ньому тонкими дрижачими пальцями. З ненавистю зіштовхнула його з краю ванни на підлогу.
Яжива!… Ця думка пронеслася зі швидкістю світла по всіх закутках розуму.
Звуки й решта реальності увімкнулися знову.
Владік верещав щось із коридору. Неждана вилізла з ванни, скинувши всі свічки у воду. Недбало накинула на мокре розпашіле тіло рушник. Відчинила несамовитому відвідувачу двері. І впала в його теплі обійми.
Неждані було байдуже до того, що він говорив - вона не розрізняла жодного складу. їй тільки хотілося його рук, теплого чоловічого тіла, їй хотілося сексу, кайфу, драйву… їй хотілося того життя, якого тільки що мало не позбулася.
Вона цілувала свого вчителя в губи, обвивала його руками й ногами, тулилася до нього, як ото, напевно, туляться до берегу після того, як мало не потонули, - або ні, вона тулилася до нього, як тулилися храмові проститутки, як туляться німфоманки й блудниці до своїх коханців, до тих, кому ладні віддатися заради однієї миті кайфу…
Але Владік злякано віддирав її оскаженіле тіло від свого, він затуляв їй рота, шукав бинт, перев’язував її зап’ястя, накидав на цей тремтячий згусток одержимості махровий халатик…
Але він відмовився її поцілувати - не хотів?
– але ж ні, його очі горіли бажанням, тільки він не торкнувся, не вивільнив свою таку ж саму гарячу плоть від сковуючого галстука, не розстібнув сорочки - він зберіг її!!!
Він не хотів лише скористатися нею - він її кохав… І був першим, ну або другим - після дядька Романа - чоловіком, якому вона була потрібна ціла, неподілена - і душа, і тіло, і Дух.
І Неждана була вдячна. І готова на все. Все-все-все… Від сьогодні вона була готовою стати його покірною рабою…
Тільки ж візьми мене… Будь зі мною… Не залишай мене…
Коли вона, через кілька років, у пориві глибокого самовідкривання, вивертання душі навиворіт перед коханим, жаданим, омріяним нареченим, розповіла Дімці це своє переживання, він лише притиснув її до себе сильніше, а потім розсміявся і пафосно завершив: «Для художника-імпресіоніста будь-яке потрясіння - це здобутою).
Якби ж тих здобутків було не так багато…
19
На тому Неждана не заспокоїлася, і не стала Владіковою покірною рабою. Незрозуміло звідки взялося почуття собачої вдячності перед ним, якоїсь невикупної вини. І воно тяготило її. Роз’їдало стосунки, наче корозія. Крім того, палючий сором за те її мимовільне оголення, за той сплеск несамовитої хіті робив Неждану вразливою
перед Владиславом - і вона почала його уникати, а відтак і взагалі усамітнюватися.Екзамени вона здала непогано, випускний прогуляла.
Робити вдома було нічого. А вийти не мала куди. І вона просто тихо починала пліснявіти в своїх рідних чотирьох стінах. Тихенько собі малювала ненатхненні пейзажі, робила вигляд, що готується поступати в університет (хоча насправді панічно боялася вилазити зі своєї обжитої нірки й будь-що змінювати). Те, що інші вважали в ній за цвіт, насправді було цвіллю…
А потім почалися її регулярні, старанно приховувані від усіх, зриви.
…Неждана ніколи так не плакала, як у той день. Нарешті вона випустила на волю почуття. Зізналася собі, що себе шкодує; що їй боляче; погано, що так нещадно розламані її мрії. Вона визнала, що життя фігове, але що жити їй хочеться, і що було би добре, якби все налагодилося і вона стала щасливою. Що їй хочеться заснути - і прокинутися через сто років від поцілунку прекрасного принца, коли всі надокучливі слуги та сусіди, яких вона не любила, разом із усіма давніми проблемами, починуть у вічному сні. Неждана також погодилася, що в глибині душі таки сподівається на диво.
Дівчина усміхнулася. Дивно, що вона ніколи раніше про те не задумувалися. Але ж завжди знала, що чудеса існують!!!
Вона витерла очі, вилізла із зіжмаканої постелі, вимкнула музичний центр, що цілий ранок і обід давив їй на мізґи хеві-роком, що важкими хвилями викочувався з його колонок, і сіла. Час було вирушати на пошуки дива.
Неждана поспіхом розгребла купу речей, що, неприбрані, уже тижнями валялися по квартирі, відображаючи апатичний і заплутаний стан душі її мешканки. Десь на самому споді лежала її улюблена тоненька біла сукня. Вона гарно контрастувала зі смаглявою шкірою дівчини, підкреслювала струнку фігурку. Одягнувшись, Неждана розпустила по відкритих плечах м’яке золотисте волосся, нанесла легенький макіяж, одягла свій талісман - мамин подарунок на її першу виставку - і поспішила на вулицю.
Захопленим, благальним поглядом вона шукала дива. Вдивлялася у кожного м’язистого смуглявого хлопця, усе ще підсвідомо шукаючи в ньому Нестора. Дивилася на букети квітів, якими торгували бабусі, вибираючи той, який би хотіла отримати.
Але нічого не відбувалося.
Неждана повешталася вузенькими центральними вуличками, заглянула в кілька магазинів зі срібними та золотими прикрасами й забігла в свою улюблену піцерію. Тут завжди було людно, але столики були розставлені так, що, зручно влаштувавшись десь у глибині залу, можна було відчути себе відрізаним від усіх інших відвідувачів - очевидно, в дизайнера інтер’єру було чітке розуміння статусу “private” та «вільного життєвого простору».
Грубий дерев’яний столик, що втискався у стилізовану під голу цеглу стіну, пустував. Неждана поспішила зайняти його. Сьогодні вона збиралася сидіти обличчям до залу й спостерігати за людьми. Дівчина наївно сподівалася, що той, хто зможе розвіяти її зажуру, теж виявиться шанувальником її улюбленої піцерії і цієї, у стилі янкі-поп-арт, стіни. І що саме сьогодні й саме зараз він сюди прийде…
Не встигла Неждана доїсти замовлену піцу, як до кафе ввірвалася галаслива юрба хлопців. Вони, очевидно, щось святкували сьогодні. Три столики, що стояли неподалік Нежданиного, щойно звільнилися, й весела компанія націлилася туди.