Художниця

Хлопці сміялися, відпускали непристойні жартики, галасували. Вони зсунули три столи докупи, чим викликали невдоволені погляди бармена. Та, було видно, що його реакція їх ніскілечки не цікавила. Скоро їхній потрійний столик заповнився спиртними напоями, салатами, закусками. Молоді люди підморгували офіціанткам, посилали Неждані повітряні поцілунки. Лише один сидів, дещо знічений, і ні на кого не реагував, лише посміхався собі в ніс.

Він був симпатичним шатеном, із виразним обличчям і сяючими очима горіхового кольору. Хлопець не належав до типу чоловіків, які так подобалися Неждані - міцних, м’язистих, із насмішкуватим поглядом і зверхньою посмішкою. Він був худорлявим, спокійним, скромним і тихим. У в очах світилася ніжність і доброта. Але було в ньому щось таке, що присилувало дівчину не зводити з нього очей.

Хлопець помітно нервував, поглядав на годинник і розминав пальці. Очевидно, саме він був винуватцем святкування - його друзі раз у раз підносили за нього келихи, щось жартували, ніби підбадьорюючи його. Неждана почула, що юнака звуть Сергієм.

Зголодніла за ніжністю та коханням, вона прикипіла поглядом до примружених, ніби від тихої усмішки, очей хлопця. А яскрава фантазія малювала веселковими фарбами романтичне продовження вечора - їхнього спільного вечора. Якщо Сергію так само некомфортно серед його веселих друзів, як їй наодинці зі своєю піцою, то чому би їм разом не втекти звідси туди, де вони обоє почуватимуться щасливими?

Неждана вловила погляд Сергія. Він розгублено зиркнув їй у вічі, ніби нічого не бачив. Вона тепло усміхнулася. Але хлопець ще дужче зніяковів і відвів погляд.

Хлопці зірвалися з крісел і весело засвистіли. Хтось кричав «браво», хтось розмахував руками, а хтось плескав у долоні - помітно було, що алкоголь вже встиг вдарити їм у голову. Уся юрба прикипіла поглядом до дверей. Сергій повернувся, і на його обличчі засяяла щаслива, горда усмішка.

Неждана нагнулася вперед, щоби побачити, кого хлопці так радо вітали.

20

На порозі кафе стояла розгублена дівчина. Неждані здалося, що красивішої вона ще ніколи не зустрічала. Гладенька біла шкіра вкрилася ніжним рум’янцем, зелені очі світилися щастям, а тоненькі ручки розгублено перебирали довге шовковисте волосся, що окутувало її тоненьку постать. Чимось вона нагадувала лісову нявку. Чи то своєю незвичайною вродою, чи то ефемерністю ніжного образу. Вона несміливо пройшла до столика, за яким скандували хлопці. Сергій рвучко підвівся, підійшов до дівчини, ласкаво взяв її за руку й поцілував під гучне «Гірко!». Неждана помітила, що на безіменному пальчику дівчинки виблискувала дуже красива каблучка - символ нареченої…

Не тямлячи себе від незрозумілого болю і сорому, Неждана схопила сумку й вибігла з піцерії. Свіже передсутінкове повітря охолодило її щоки. Вона пришвидшила крок, ніби намагаючись утекти від себе самої.

Щойно вона намагалася фліртувати із зарученим хлопцем…

Ще одна солодка мрія була розбита.

Ледь заспокоївшись, Неждана пішла до озера, сіла на самотню лавочку на березі і знову заплакала. Ще розпачливіше, ніж раніше, у млосних обіймах свого ліжка. І набагато-набагато безнадійніше.

***

Той момент Неждана потім часто згадувала - він став переломним у її житті. Але, як не дивно, вона завжди відтворювала його в пам’яті, спостерігаючи ніби зі сторони - нібито вона була не учасником, а глядачем. Уява малювала тендітну дівчинку, її заплакане личко, її плечі, що здригаються від ридань, її міцно стиснуті кулачки. Хлопця, високого, худорлявого блондина, який зупинився, наче вкопаний, спостерігаючи за цим беззахисним маленьким створінням…

Він стояв, розгублений, розчулений, сам готовий розплакатися, і дивився на дівчинку. Очевидно, знайомство на вулиці було непритаманною йому практикою. Тим паче таке знайомство - з самотньою, чарівною і нещасною юнкою… Але раптом вона довірливо підвела на нього блакитнющі очі - і відступати не було куди.

– Вам погано?
– хлопець зніяковіло потирав руки до штанин. Але дівчина тільки похитала головою.

Юнак міг собі спокійно піти - свій «громадянський обов’язок» він уже виконав. Та й за кілька хвилин по ТВ мали транслювати футбольний матч - він мусив поспішати. Але вперта гордість цієї слабкої на вигляд дівчини його зворушила, а її мокрі щічки викликали бажання захистити, заспокоїти, розрадити.

Він сів поряд на лавочці. Почекав, поки вона перестане плакати й простягнув букетик маргариток, який наскубав прямо біля ніг.

– Таким красуням не личить плакати, - він спробував змовницьки усміхнутися, але виглядав зараз не менш розгубленим, ніж його мовчазна співрозмовниця.
– Ну добре, вибачте. Я розумію. Усім нам інколи хочеться плакати. Мені теж. Недавно я побив рекорд - проплакав три доби підряд.

Дівчина нарешті протягнула руку за маргаритками й хіхікнула. У очах загоралась цікавість.

– Ви смієтеся, а мене мало з роботи не вигнали, - скорчив найсерйознішу гримасу, яку тільки міг.
– Це ж було несолідно з мого боку - це я зараз розумію. А тоді мені було якось так до болю сумно… У мене померла моя старезна собака - вівчарка. Я її дуже любив…

Дівчина знову простягла руку до нього - інстинктивно, щоби заспокоїти. А він затримав її у теплих долонях…

Неждана потягнулася від солодкої млості в животі - ці спогади завжди провокували мурашок на спині й нестримне бажання чути ЙОГО голос. Вона потяглася за мобільником. Хлопець, який тоді врятував її життя, який зачав життя малюка, що зараз спав у неї під серцем, хлопець, який заповнив змістовністю все навколо, заслуговував на те, щоби йому написали любовне есемес… Неждана добре знала, що реакцією на нього буде збуджений телефонний дзвінок.

– Кохана, дякую!!! Ти надихнула мене написати наступні звіти віршами!
– Дімка вже весело тараторив у трубку.

– Мммм… Звіти - ну і хто їх зацінить? Ти би хоч раз у житті написав своїй коханій «звіт» віршами… Про те, як ти її любиш, і яка вона в тебе найкраща!

– Ну добре, добре, якось влаштуємо, - Дімка завжди зістрибував із цієї теми.
– Ти як? Як донечка? Ти вже розгребла свою «арт-студію»?

– Ще раз насміхатимешся та іронізуватимеш… - ображено пригрозила Неждана.

– Ну вибач, вибач, я пожартував. Але щось вдалося зробити? Що тобі купити?

– Купити… всього, чого тобі для мене не шкода. А стосовно того, шо вдалося… Так, Дімка, я навела троха порядок у своїй майстерні. Почала, правда, з голови… Але ж там усе найголовніше, правда? Бо ж саме там зароджуються шедеври, так?

– Ах ти хитрунка… - хіхікнув Дімка, - завжди знайдеш виправдання своїй ліні… Ну нічого, маленька лежебока, поки насолоджуйся спокоєм. Андрій із сусіднього відділу теж постійно розповідав, що дружина цілими днями на подушках вилежується. А тепер, коли вона народила, то ні він, ні вона не мають часу й трьох годин на добу спокійно полежати… Так що поки спи собі авансом, але потім не вимагай додаткових поблажок… А я тобі принесу маргариток, - ніби здогадавшись про дружинині спогади, пообіцяв Дімка.