Измена. ZRA DA made in Ukraine

Отелло задушив Дездемону. «Яка душа велична!» - це про нього. Так, так, про огидного ревнивця еґоїста, який вбиває безневинну жінку. А якби Дездемона і правда «тягалась із Кассіо»? То що тоді? Невже тоді венеційський мавр був би правий? Сотні, тисячі акторів виходили на сцену, вимазані чорним кремом, і ЖОДЕН не зіграв твариноподібного ревнивця, всі грали ображену честь і гідність.

Щоправда, в російській драматургії Отелло трансфор мувався в паскуду Арбеніна, якому вже не співчувають. Але і тут жінка не зраджувала, на неї зведено наклеп. А якщо одружена жінка таки була з кимось, окрім чоловіка? Тоді вона вже не людина? Її можна бити, топтати ногами і, най страшніше, задушити? Хто сказав, що так треба? Що це справедливо? Що так хоче Бог?..»

Чому він зберігав той папірець, і не губив його, і весь час намагався витлумачити?.. Він не вважав подружньою зрадою те, що траплялося в нього з Катериною Рачко та іншими будівельницями. Мужик, який працює так,як він, може собі дозволити таке! А до того ж усі зароблені гроші тягне в родину! На своїх попередніх він взагалі не витрачався, а Катерині Рачко хіба що купував пляшку вина або пива.

– А що, як твоя Вероніка довідається про твої життєлюбні авантюрки на роботі?
– запитувала його Катерина Рачко.

Вона не казала: довідається про нас з тобою. Вона казала так, як казала. І вела далі:

– Ти, звичайно, і не вважаєш, ніби зраджуєш. Ти просто знімаєш напругу після тяжкого робочого дня. А до неї, ма буть, в тебе зовсім інші вимоги.

Мужик, який працює так, як він, має право на жінок. А жінка, яка не працює, або майже не працює, прав на такі діла не має. Більше того, він цілком усвідомлював, що не хотів би мати дружину, яка б заробляла нарівні з ним, а то й біль ше. І не тому, що вже аж так цінував домашній затишок.

Занадто добре знав, куди дозволяють собі забігати ті, хто добре заробляє, по дорозі з однієї роботи на іншу. Від дружини, яка не працює або працює на якійсь дамській роботі, можна вимагати вірності. До дружини, що працює, як мужик, нібито й не висунеш отих вимог… Але навіть як маєш дружину, котра сидить удома і не думає, де взяти гроші на це життя, а міркує над тим, як поставити «Отелло» в драм гуртку, о т е в с е треба робити потихеньку. Це святе чоло віче право ніде не декларують. Якщо чоловічі грішки відкриваються, то у дружини на руках - козирний туз.

Катерина Рачко була висока білозуба молодиця. Сильна жінка, яка може й без мужика. Якій мужик потрібен тільки в койці, і то зрідка. Скільки разів він повторював собі: Веро ніка не така! Вона не може без сильного чоловіка поряд! Вона просто загине без нього!

Вероніка і Катерина були для нього двома боками однієї монети. Коли від нього пішла Вероніка, побачення з Кате риною припинилися. Він боявся почути від коханки погані слова про дружину. Але коли з Катериною заговорив про Вероніку, та рішуче стала на бік законної жінки. «Зміна соціокультурної парадигми», сумно подумав він, і йому стало бридко, що мимоволі й сам почав не до ладу вживати гуманітарні формули. Якийсь час Катерина допомагала йому шукати Вероніку.

– А чому б тобі не під’їхати до неї на роботу?

– Я здаватимусь ідіотом. Я мав би прийти туди ще у вересні, за кілька днів по тому, як вони пішли з дому. А тепер на кого я буду схожий?

– То ти шукаєш їх чи шукаєш способу не здаватися ідіотом?

Він промовчав. А Катерина вела далі:

– Куди вони могли піти? Ти кажеш, ніби знаєш усі х її знайомих.

– Були дві жіночки з її роботи, в яких ми бували. Але в них обох такі квартирні умови, що й однієї ночі не перено чуєш, не те що жити кілька місяців.

– А до батьків?

– В неї немає батьків. Тобто, формально, може, вони й існують, але це не варіант.

– Не варіант?

– Колись я вирвав її від тих батьків усю в синцях, з підбитим оком… - він згадав, що тоді, вісімнадцять років тому, око Вероніки було підбите не так страшно, як… і замовк.
– Про що я говорив?

– Про підбите око.

– Так, так. То був якийсь жахливий притон на обліку в міліції! Чого мені було варто тоді прийти до них, забрати її документи! Вона боялася йти туди сама. Та я і не дав би! Їй було шістнадцять років, стільки, скільки Вікторії зараз. А вигляд мала на дванадцять.

– Одначе ти відразу поклав її в койку і зробив їй дитину.

– Я одружився з нею!
– І вона від того подорослішала!

– Вона вже була не дівчина! Я ніколи не питав її: хто?

Бо відчував: це сталося якось страшно!

– Ах, який тактовний чоловік!

– Вона жила зі мною, як принцеса!

– Як королева чи як принцеса?

– А… яка різниця?

– Різниця є. Якщо ти її не відчуваєш, не будемо про це.

– Я розумію, що не всесильний і не всевладний. Я не дарував їй діамантів, і палацу для неї не збудував. Але як для нашої дурної країни і як для нашої дурної епохи, вона зі мною мала все!
– І свободу?

Це було якесь підступне питання з боку Катерини Рачко.

Але він зумів гідно відповісти на нього:

– Звичайно! Вона ж працювала по три чотири години, і то не щодня. Правда, далеко їздила на роботу. Але я її підвозив… Двічі на тиждень у неї були вечірні заняття, то я її завжди зустрічав! Не було такого дня, щоб я не дзвонив додому з роботи, дізнатись, як там вона, як Віта, і вона завжди бувала вдома, якщо не на роботі!

– Тобто ти контролював її?

– То був не контроль, а нормальні родинні стосунки!

– А може, їй це набридло?

– Як може жінці набриднути турбота чоловіка? Та я їй дав усе! Якби я вчасно не з’явився у її житті, вона б стала дешевою повією і дрібною крадійкою!

– Але ти взяв її за дружину, а не за прислугу! Отже - за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти!

– Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє! Це зовсім різні речі!

Вони з Катериною Рачко, шукаючи сліди Вероніки, одного вихідного дня ходили Подолом і заходили в те під воріття і в те подвір’я, де колись, вісімнадцять років тому, він відбив нещасну дівчину у її вічно п’яних родичів. На підворіття, що вело до колишніх радянських нетрищ, було навішено коштовні чорні ґрати. Вони увійшли в металеву хвіртку і побачили в глибині подвір’я, що біля вікон колиш нього помешкання Раєвських установлюють кондиціонери.

Отже, як вирішили тоді вони з Катериною, приміщення, де пройшло дитинство його дружини, викупили «нові». А діда Раєвського, якщо він іще живий, відселили в однокімнатну «бетонку» на околицю.

А насправді все було інакше. Приміщення недавнього притону і справді купили «нові». Зручне місце для магазину чи бару. А для колишнього господаря цього обідраного і смердючого, проте просторого приміщення в давньому районі Києва купили не однокімнатну на масиві, а трикім натну в середмісті. Те помешкання пощастило оформити на ім’я Вероніки. То була боротьба не на життя, а на смерть і з дідом, і з «новими» покупцями. Але його дівчата виграли ту життєву битву! Напівбожевільний дід невдовзі помер. І Вероніка з Вікторією стали власницями квартири, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя.