Измена. ZRA DA made in Ukraine

Знову задзвонив телефон. Цього разу заговорили. Але Женикові здалося, що то був той самий абонент, який раніше мовчав. Чоловічий голос запитав:

– Чи можна попросити до телефону Тетяну Вікторівну?

– Віталіївну. Її зараз нема. Вона буде після сьомої. Я можу дати її робочий телефон.

– Дякую, не варто. Я перепрошую, а з ким я розмовляю?

– Це її син Євген.

– А ви… живете з мамою, чи приходите до неї в гості?

– Живу. А з ким я розмовляю?

– Колись ми з Тетяною дуже дружили, а розійшлися не найкращим чином. Але час іде, треба забувати старі образи.

А вона нібито була готова на примирення, а тепер поводить ся зі мною так брутально, так негарно. Кидає трубку, коли я дзвоню…

– Якщо ви щось маєте проти моєї матері, - різко перебив його Женик, - то скажіть це їй у вічі! А я не збираюся слухати вас!

– А ви подумайте, поміркуйте на самоті, я гадаю, вам варто зустрітися зі мною.

– А я гадаю, не варто!
– І все таки запишіть мій контактний телефон. Я вас прошу. І прошу не переповідати вашій матінці про мій дзвінок.

– Я нічого не скажу мамі, але не тому, що шаную вас, пане анонімнику, а тому що не хочу неприємних вражень для неї!

– Може, у вас є службовий телефон?

– Нема. Я працюю вдома.

– Вільний художник?

– Так…

– Ну то ми з вами колеґи! На все добре! Щасти вам, Євгене! Чекатиму вашого дзвінка!

– Чекати не варто! Не дочекаєтесь!

– Ми так не можемо йти далі, Дмитре. Tи весь час повто рюєш те саме: Вероніка зі мною мала все, жила, як у Бога за пазухою. Ах, який я чудовий мужик, а від мене пішла підла жінка.

– Не підла, а дурна.

– Як ти можеш так говорити про жінку, яка лежить в землі!

– Тому й лежить в землі, що дурна! Не влаштовула б цього спектаклю зі зрадою, то й була б жива і здорова.

Ставила б своє «Отелло» і горя б не знала!

Сьогодні Дмитро дратує Ларису. Вона ледь стримує себе, щоб не вилити йому в обличчя той чай, яким він її частує біля журнального столика у своїй вітальні. Але треба стриматися. Від скандалів користі не буває. Точніше, це не той випадок, коли від скандалу може бути користь.

– Ти гадаєш, ти такий класний мужик, а вона від тебе пішла? Від класних мужиків жінки не йдуть. А як зраджують їх, то потихеньку. І не каються в тому. І Дмитро вперше подумав, що у Вероніки були всі умови для подружньої зради, якщо вже їй так хотілося. Вона могла робити, що заманеться, і ні в чому не зізнаватися. Втім, вона і не зізнавалася, вона щось наговорила таке, чого не було.

Навіщо? Їй треба було грати на сцені… грати на сцені… то хто не пускав її на ту сцену? Ну то й грала б cобі…

Сьогодні субота. В понеділок - дев’ять днів. Звичайно, він хотів би прийти. І з Вікторією хотів би спілкуватися як батько з донькою. Але донька ставить умову: вона прий матиме батька у себе (вона прийматиме, шма a aркачка!), якщо той щиро покається за той свій огидний вчинок, який призвів до розриву між ним і мамою. І Лариса не полінува лася, у свій вихідний день приїхала на околицю до його «бетонки», щоб обговорити з ним цю вимогу Вікторії. Зви чайно, у Лариси свої причини так зробити. Якщо Дмитро не опікується донькою, то Лариса як найближча родичка молодої дівчини має допомагати їй, - того вимагає мораль ний обов’язок. Лариса цього не хоче. В неї немає на це часу.

Та й грошей шкода. Краще пропити в ресторані - живемо один раз. А зв’язки береже для свого Ярослава. Тому й хоче помирити батька й доньку, вкладаючи в те дійство усі свої душевні сили.

– Ти мені можеш пояснити, Ларисо, навіщо ти переповіла Вероніці про мої стосунки з Катериною Рачко, якщо вже тобі про них стало відомо?

– Я була неправа, каюсь, - бадьоро прореаґувала на його звинувачення Лариса.

– Ти ж розумієш, це ніяк не позначалось на нашому подружньому житті.

– Позначалося, і в позитивний бік, - хитро посміхнулася Лариса, демонструючи великий досвід шлюбної та позашлюб ної практики. Дмитро мимоволі також посміхнувся, згадавши, добрі часи, коли його життя було збалансоване між цими двома жінками. Дикі зустрічі з Катериною дозволяли йому бути таким терплячим з Веронікою. Ця сучка Лариса обізнана з такими таємницями. Але цей грішний світ стоїть і ще не завалився, мабуть, тільки тому, що існують іще жінки, які просто щиро кохають своїх чоловіків і не заглиблюються в темні підвалини чоловічо жіночої каламуті. Йому дуже хотілося, щоб для Вероніки все було саме так… Втім, що вже про це говорити, як вона лежить на далекому Корчуватському цвинтарі в одній огорожі з якимось Вітею Мануліним.

– Ларисо, а чому Вероніку поховали саме на тому цвин тарі? Там десь її батько?

– Ні. Дід десь в іншому місці. Його спалили, а куди далі - не знаю.

– А чому ж Вероніка там?

– А ти був там на кладовищі? Я тебе не бачила.

– Я їхав машиною за жалобним автобусом… А потім, коли ви всі пішли назад, постояв біля могили. Чому Вероніку поховали біля якогось хлопця, що помер бозна коли? То якийсь її родич?

– Де змогли, там і поховали, - відрубала Лариса, - ти ж не займався пошуком місця для поховання дружини!

– Мене ні про що не просили. Більш того, натякнули, що обійдуться й без мене.

– Ти півтора року не цікавився, як твоя родина. Ти їх вигнав з дому, і вони навчилися обходитися без тебе!

– Ларисо, ти чудово знаєш, що все це неправда. По перше, я їх не виганяв, вони самі пішли. А по друге, я їх шукав, а мені ніхто не хотів допомогти в цьому. Ти й сама мені більше року тому сказала, що не знаєш, де вони, хоч добре знала. Це правда чи неправда?

– Правда. Але тоді була інша реальність. У Вікторії була мама, яка, як могла, дбала про неї.
– І тато був не потрібен…

– Не те що не потрібен, але можна було й без нього. А тепер мами немає… - І згадали про тата.

– Погодься, Дімо, - Лариса глянула йому у вічі, - ти міг би знайти Вероніку з Вікторією, це неправда, що то було неможливо!

– Як я міг? Усі знайомі й родичі, кому я телефонував, і ти зокрема, всі відповідали, що не знають, де вони! Місце роботи Вероніка змінила, і мені не сказали, куди вона перей шла! Вікторія поміняла школу, і мені також не сказали, де вона вчиться далі! Я правду кажу чи ні?