Измена. ZRA DA made in Ukraine
Шрифт:
– Я вас слухаю, Дмитре Миколайовичу. Чим би я могла допомогти вам?
– Я втратив дружину, а жити якось треба. У нас є дочка.
Дочка вважає, що я винен у смерті матері. Я так не вважаю.
Несподівано для себе він розповів цій жінці і про бійку в підворітті на Подолі, і про те, як будував квартиру на око лиці, і як став будівельником, і як Вероніка пішла від нього.
– Скажіть, будь ласка, ви можете пригадати, коли ви вперше відчули закоханість до вашої дружини? Це було ще тоді, коли ви побачили, як її ображають?
– Ні! Тоді я взяв її до нас в гуртожиток, як підбирав
– Отже, ви привели її до себе тому, що пожаліли її, а не тому, що виникла закоханість?
– Саме так! Якби ті люди били в підворітті пацана, я б так само забрав його від них, привів би його до себе…
– Але ви одружилися з Веронікою не тому, що продов жували жаліти її, чи не так?
– Ні! Мене вразило, що вона значно розумніша, ніж можна було подумати про дитя з пияцької родини.
Вона вперше стала для Дмитра людською істотою, а не просто переляканим горобчиком, коли раптом у конспекті сусіда по кімнаті виправила ln на lg. Він пояснив їй, що в конспекті було все правильно, у вищій математиці переважно користуються натуральними логарифмами, а не десятко вими, але дуже здивувався, що вона взагалі знала про існу вання логарифмів.
– Я добре вчилася в школі. І в дев’ятому класі вчилася, - відповіла дівчинка, - а потім батько забрав мої документи, сказав, щоб я йшла працювати до винного магазину, але мене не взяли.
А також вона - сказитися можна!
– знала напам’ять чимало віршів. І зі шкільної програми, і те, що не проходять у школі. Знала «Титарівну» Шевченка. Не можна було слу хати без трепету, як маленька дівчинка читала про вбивство і зраду. Напевне, сюжет із убивством дитини був чимось близьким до буденних сюжетів того світу, де вона жила досі. І тоді він уперше обійняв її і сказав: не треба, люба, думай про інше, в тебе буде інше життя, я тобі обіцяю…
– Отже, у вашої дружини виникало бажання естетично осмислити свій досвід?
– Та яка там естетика! Ви б побачили ті обличчя, якщо можна назвати обличчями пики мешканців того «естетич ного» світу!
– Життєве дно нерідко ставало об’єктом естетичного осмислення, хоча в ньому нібито немає ніякої естетики. Але ми говоримо не про естетику. Ми говоримо про вашу дру жину і про вас. Ви кажете, вам не подобалось, коли Вероніка розповідала про своє життя в батьківському домі, і ви завжди намагалися змінити тему розмови. Вас так травмувало те, що вона розповідала?
– Я передусім був переконаний, що ті спогади травмують її…
– А ви любите іноді згадати своє минуле - дитинство, наприклад?..
– Як і всі люди, часом згадую. Але дещо не люблю обговорювати. Ми навіть з братом про це намагалися не говорити. Говорили про інше.
– Це стосується якихось подій, коли ви вважали себе винним?
– Ні! Я завжди довго думаю, перш ніж зробити щось важливе. Думаю, чи не буду жалкувати. Чи не чиню проти совісті. Тому рідко відчуваю себе винним у чомусь. Але інколи не можу оцінити, чи добре вчинив хтось із моїх близь ких. Тому
найкраще для мене - не думати про це і жити далі.– Тобто у вас не виникає бажання розібратися у мотивах поведінки ваших близьких?
– На це пішло б дуже багато часу і багато… душевних зу силь… І потім я думаю: що сталось, те сталось. Я цого змінити не зможу. Зі мною не радились, коли чинили саме так… Ну, коли старший брат Валерій закінчував школу, середульший, Володя, вчився у восьмому класі, я - в шостому. Це було не в Києві, а в Дубовому, де я народився… Тоді батько пішов від нас. Я пам’ятаю його похмурий вигляд, коли ми сідали за стіл - матері ніколи не було, вона завжди була на роботі…
Батько теж працював, але мати працювала зранку й до ночі.
В неділю варила нам їсти на цілий тиждень. Ми самі гріли собі обід і вечерю. Ми багато чого робили собі самі. A потім батько пішов від нас. Пішов жити в недобудований літній будиночок на протилежному боці селища, я бував там у нього. Потім він прибудував там пічку. І баби сусідки гово рили, що мама прокляла батька і що скоро він помре. Вони ніби й просили її: зніми прокляття. А вона відповідала: не зніму! Хто кинув жінку з трьома дітьми, тому нема прощен ня. Я жодного разу не чув, щоб мати таке говорила. Але сусідки нам казали: нехає мати зніме прокляття з батька… - І ви зверталися до матері з таким проханням?
– Я не вірив у прокляття і зараз не вірю… І мати мені так і сказала: нікого я не проклинала. А через рік батько розбився на мотоциклі. Я не люблю говорити про це! Мої дружина і дочка дізналися все те не від мене, а від сусідок, коли їздили в Дубове до матері.
– І вас не тягло більше дізнатися про ці події?
– Ні! Я б ніколи не зміг розпитувати матір про це!
– А як складалися ваші стосунки з матір’ю після того?
– Загалом нормально! Значно краще, ніж у братової родини. І в дружини з дочкою з нею також були непогані стосунки. Конфліктів свекрухи з невісткою в них не було! І тому мені так дивно, що мою матір звинувачують, ніби вона наслала смерть на дружину.
Він розповів про гулящу братову Марину, дружину Валерки, і про знов таки абсурдне звинувачення проти його матері, яка нібито звела Марину. Почав розповідати про останній візит Вероніки до його матері напередодні розриву…
Жінка перебила його:
– Якщо одна людина вбила іншу, і всі про це знають, то відкривають кримінальну справу, ведеться слідство… А якщо немає офіційного звинувачення, то чого це вважати людину вбивцею?
– І я те саме говорив людям! А мені у відповідь: доказів немає, міліція зв’язуватись не хоче, особливо там, де прок ляття, лихе око.
– Що ви думаєте про світ, у якому ми живемо?
– Я завжди думаю так: хоч би який був цей світ, треба жити і в ньому. Треба шукати свою дорогу, дбати про родину.
Завжди можна не приєднуватись до божевільних, шукати свій шлях.
– А якщо збожеволів хтось із твоєї родини, як тоді?
– На це вже немає ради.
– Тобто по вашому, усі божевілля можна пережити, аби їх не було у нас вдома?
– Я так не кажу…
– Гаразд, облишимо це… Ви казали, що вас дуже обурило, коли ваша дружина сказала, що зрадила вас. Що для вас є зрада?