Капітан далекого плавання

— Я повертаюсь додому. Ви знаєте, я в Парижі не розшукав готелю «Рітза», бо був там недовго.

— Якби й шукали, то не знайшли б. Після того як ми розпрощались, я з Відня літаком відправився в Данію.

Тут Ольсон розповів йому химерну історію про подорож у якесь село тієї країни, де він нібито знайшов «незаперечні докази» свого проживання й смерті десь у чотирнадцятому столітті.

— Пробачте за нескромність, пане Ольсон, але чому це пані Малла не з вами?

— Малла теж їде в цьому поїзді, тільки в іншому вагоні. Ми з нею посварились. І знаєте через що? Через мій сон. Якось мені приснилося, ніби Малла вже жила раз на світі, і в тому попередньому житті вона звалась Лукреція Борджія. Коли я розповів їй сон, вона, дурна, заявила, що мені вкрай необхідно піти до лікаря-психіатра. Звичайно, я й чути не хотів про щось подібне. Замість того я запропонував їй сісти в літак, полетіти в Італію і на місці пересвідчитись.

— Пробачте… Але мені незрозуміло, як це пересвідчитись на місці.

— Дуже просто. Я хотів їй показати портрет Лукреції Борджія.

— Ви колись бачили той портрет?

— Ніколи. Мені особисто ніяких доказів не треба. Я уві сні бачив Лукрецію Борджія і відразу звернув увагу на разючу схожість Малли з донькою папи Олександра VI. Отож повіз Маллу в Рим, і вона пересвідчилась. На жаль, я мав лише неприємність. Уявіть собі, тепер Малла впевнена не тільки в фізичній схожості з Лукрецією, а також і в духовній. Їй хочеться всіляких небезпек, бо вона вважає, що унаслідувала душу Лукреції, про яку наклепники розповсюджували плітки, ніби та вміло користувалася кинджалом і отрутою. Більше, того, після мого відкриття в Малли виникло нестримне бажання вчинити злочин, когось убити. Каже, що я буду її першою жертвою.

— Чому саме ви?

— Дуже просто. Ми завжди поруч, і навіщо їй ще когось шукати? Ми вирішили з профілактичною метою розлучитися. Чи не зробите мені послугу, пане Баділа?

— Якщо зможу…

— Підіть до Малли, вона в сусідньому вагоні. Хочу знати, як вона себе почуває, чи не потребує чогось, їй теж буде приємно вас побачити.

Раду зрозумів балаканину Ольсона, як хитрий маневр, зрозумів його мету, тому спокійно пішов розважати Маллу. Знайшов її в коридорі. Малла курила біля вікна, байдуже ковзаючи поглядом по ланах, що зникали вдалині.

Вона теж розіграла сцену випадкової зустрічі. Запросила Раду до купе, почастувала коньяком і майже годину теревенила. Раду зоставив її, коли потяг наближався до Відня. Повернувшись у свій вагон, застав там Ольсона, готового виходити. Розпрощались з побажаннями знову зустрітись випадково. Як тільки Ольсон вийшов, Раду перевірив свої речі. Все було на місці, тільки під замком валізи знову лежав пластмасовий циліндрик.

«Мабуть, додаткові інструкції, крім тих, що їх відправив Шункеріке резидентові в подарованій авторучці», — вирішив Раду й залишив циліндрик там, де його заховав Ольсон.

Вранці наступного дня за викликом полковника Жолдіша Раду з Богданом прибули для донесення. Тим часом спеціалісти розшифрували два мікрофільми — перший з авторучки, другий — з пластмасового циліндрика. Тепер усе стало зрозумілішим, хоча залишилось ще чимало неясного. Наприклад, таємничий Бернхард так і не давав про себе знати. Жоден з відомих суб'єктів не показував до нього стежки. Міка все ще вдавала закохану. Так, наче й не вона викрала циліндрик. Однак вона заволоділа мікроплівкою, правильніше копією, майстерно виготовленою спеціалістами, тільки на другий день після повернення Раду. За допомогою підробленого ключа вона пробралася на квартиру й викрала циліндрик. Працівники оперативної групи не спускали з неї очей. З дому Міка виходила тільки для зустрічі з Раду. До неї теж ніхто не приходив. Минуло кілька днів. Міка, мабуть, когось чекала, щоб передати плівку. Але чому так довго затримувався той адресат?

— Як гадаєш, чи не обдурила нас та мавпа? — борсався в здогадах Богдан.

— Хто її зна, — хмурився Раду.

— Може, встигла комусь передати, а ми не помітили.

— Такого не може бути. Ти це добре знаєш.

— Не крала ж вона ту плівку, щоб зробити з неї амулет, — нервувався Богдан.

— Це ясно. Мабуть, чекає розпорядження. Цікаво, чи знає резидент про моє завербування і повернення додому?

— Напевно, знає.

— То чому ж не спішить дізнатись про розпорядження Шункеріке? В інструкції, вмонтованій в авторучку, Шункеріке пропонує резидентові встановити зі мною зв'язок і перейти до активної дії. Але поки резидент не ознайомиться з тим наказом, вони будуть тихо відсиджуватись, а ми не зможемо їх підігнати, бо не знаємо, про які саме дії йде мова. Ми думаємо, що Міка поспішила викрасти плівку, щоб її хтось не випередив, так?

— Ну, й що з того? — насупився Богдан.

— А коли той прийде за плівкою і не знайде її?

— Розумію. Плівка повинна бути на місці.

Наступної доби сталася подія, яка допомогла Раду зрозуміти, що справи незабаром зрушать з місця. Прийшовши на тимчасову квартиру, він помітив, що в час його відсутності там хтось побував. Кинувся до валізи. Друга копія плівки теж зникла. Отже, Міка недарма поспішала. Тепер важливо було встановити, кому ж адресувалась мікроплівка — Міці чи тому невідомому. Очевидно, не Міці… То чому ж вона встряла в це діло? Плівку для Шункеріке у валізу вмонтувала вона, то чому ж не через неї резидент отримав відповідь, а підсилає когось іншого? І звідки той міг знати схованку?

Майор зателефонував у відділення, попросив негайно прислати експерта, щоб оглянути кімнату. Може, гість залишив якийсь слід. Проте всі старання експерта виявились марні.

Після обіду того ж дня з верхньої кишені піджака щезла авторучка. Забути її Раду ніде не міг, бо нею не користувався. Згадуючи, де ходив, зрозумів що її вкрали в тролейбусі. Навіть пригадав суб'єкта, який найбільше біля нього терся.

Через півгодини Раду проглядав картотеку кишенькових злодіїв. Знайшов знайоме обличчя.

— Ось цей, — показав він полковнику міліції.

— Та це ж Гаджіу. Його тут усі волоцюги знають. Видно, досі промишляє.

— Я хотів би з ним поговорити.

Із затриманим розмовляв офіцер міліції:

— Гаджіу, ми з тобою давні знайомі.

— Так, громадянине слідчий…

— Ти мене впізнаєш? — спитав Раду злодія.

Той довго викручувався, але нарешті признався.

— Що ти в мене вкрав?

— Авторучку…

— Ти всіх тих впізнаєш, у кого крадеш?

— У мене добра пам'ять.

— Де авторучка?

—Її в мене вже нема.

— Кому віддав?

— Продав.

— Ти обіцяв казати правду, але бачу, починаєш вертіти хвостом. Каятимешся, та буде пізно.

— Бачите, як воно було… Після того, як мене випустили з тюрми, я майже два місяці поводився, наче святий, хоч і страждав. В мене добрі очі й спритні пальці…

— Розповідай про авторучку! — не втерпів майор.

— Крав я в одного гроші й впіймався. Та не до міліції повів мене. Затис руку, наче лещатами та й каже: «Не бійся, хлопчику, не віддам я тебе в міліцію, а пошлю на заробіток. Хочеш заробити дві тисячі за авторучку?» — «Нема в мене ніякої авторучки!» — кажу йому. — «Дарма, я тобі покажу чоловіка, у нього вкрадеш. Віддаси її мені й отримаєш гроші». Ми з ним стежили за вами. Ввійшли в тролейбус. Там я і вкрав. Він дав мені гроші й забрав авторучку.

— Слухай, Гаджіу, ти вліз у дуже небезпечну справу. Коли не хочеш біди, то повинен знайти того, кому продав авторучку.

— Як же я його знайду, громадянине слідчий, адже Бухарест не село?

— Я тобі дам на допомогу нашу людину. Шукай!

— А як не знайду, що мені буде?

— Нічого доброго не сподівайся.

Перед обідом подзвонив Фане:

— Раду, ти не зможеш швиденько приїхати до нас?

— Щось трапилось з Інгрід?

— З нею все гаразд. Цікава подія на корабельні.