Капітан далекого плавання

— Сугар, коли скінчиться оце свинство?

— Звичайно, не дуже приємно їсти одному, — вдав лакей, наче не зрозумів запитання. — Я, коли сам їм, теж не маю апетиту. Може покликати міс Голлу?

— Не до лиця тобі, Сугаре, корчити дурня. Не хочу її бачити! Скажи, чи є тут, на яхті, хоч одна порядна людина?

Сугар мовчки знизав плечима й зник.

Потім Раду впав у якесь забуття. Здається, відчинилися двері, і з'явилася міс Голлу, ще краща, привабливіша, ніж минулого разу.

Потім усе змішалось, мов у калейдоскопі.

Коли опритомнів, почало смеркати. Якісь розкуйовджені тіні заповнювали каюту, пропливали на кіноекрані.

«Ось іще минув один день…» — промимрив Раду, намагаючись підвестись із стільця. Марні зусилля. За мить знову поринув у невідомість, у якийсь сон. Наче приходив Сугар, приносив їжу, а він кидав за ним посудом, лаявся. Наче міс Голлу просила його випити з нею коктейль, а коли відмовився, напилася сама й танцювала до безтями твіст під модну пісеньку «Моє серце, як м'яч», потім стала роздягатись… Чи то був сон, чи дійсність? Він і міс Голлу… Міс Голлу і він… Здавалося, для нього перестав існувати час. Власне, не міг збагнути, що з ним діється. Головне, не знав, чи він у сні, чи в дійсності. Його мало турбувало, що не було Вала, Капітана далекого плавання, і навіть власне становище.

Лише на третій день Раду випала нагода побачити Капітана далекого плавання. Тільки тоді він мовби прокинувся. В голові прояснилось. Зовсім не почував себе виснаженим. Легко підвівся з ліжка, вмився, одягся й навіть почав насвистувати якусь мелодію. Захотілося їсти. Чекаючи Сугара, відчинив ілюмінатор. До каюти ввірвався солоний морський вітер. Сонце поволі опускалось за далекий обрій. Яхта злегка погойдувалася на хвилях. Звернув увагу на те, що була вона у відкритому морі й рухалась із середньою швидкістю в невідомому напрямі. Куди його везуть? Скільки часу він був непритомний?.. «Здається, аж тут мені кінець…»

Несподівано за спиною почув голос:

— Доброго вечора, пане Баділа!

Озирнувся. За кілька кроків стояв дуже високий чоловік, худий, з потворним обличчям. Ніс, наче дзьоб у сови, гостре підборіддя, гострі вилиці, миготливі водянистого кольору очиці. Лиса голова, схожа на диню, блищала, як більярдна куля. На потилиці стирчали рештки сивого волосся. Над очима стовбурчились сиві, як і вуса, острішки брів. Незнайомий був одягнений у бездоганний вечірній костюм, його негарний вид компенсувався великою фізичною силою, хоч той чоловік був років шістдесяти п'яти. Раду ледве зумів приховати подив:

— Доброго вечора й вам.

— Я засмучений, примусивши вас три дні нудьгувати на кораблі, але повірте, довелось відлучитись у дуже важливих і невідкладних справах.

Усміхаючись, він простяг руку. Велетень не вважав за потрібне відрекомендуватись, тому Раду навмисне спитав:

— Ви Капітан далекого плавання?

— Так мене зовуть. А ви дуже нудьгували ці дні? Велетень обережно сів у крісло, яке затріщало під його вагою.

— А ви як гадаєте? — спохмурнів Раду.

— Не думаю. В компанії з міс Голлу жоден мужчина не зможе нудьгувати. Хто ви, пане Баділа?

— Вам хочеться пожартувати? Ви ж знаєте моє прізвище. Чи, може, ваші посильні, пан Вал і той другий, викрали мене помилково?

— Хто ви?

«Або я говорив не так, або він має якусь підозру. Чи він, і мене впізнав? — захвилювався Раду. — Коли його не попередили з Румунії, то чи може йому спасти на думку, що п'ятнадцятирічний хлопчина, якого він знав двадцять сім років тому, став майором державної безпеки?»

— Коли не знаєте, хто я, то для чого посилати своїх людей, щоб мене викрали, й навіщо ваші люди нишпорили в моїх речах у поїзді?

Велетень мовчки смоктав сигару, не дивлячись у його бік. Мабуть, про щось напружено думав.

— Звідки вам відомо, що мої люди цікавилися вашим багажем? Не уявляю, щоб вони так погано й грубо працювали.

— Не можу оцінити їхнього професіонального вміння, проте вони виявились не дуже уважними.

— Чи не пропало у вас щось після того?

— Мій скромний багаж службовця не міг являти особливого інтересу для підісланих вами людей. Йоган Ольсон і його вродлива коханка Малла, по-моєму, не дуже цікавились грішми. Все ж вони чомусь лізли до моїх особистих речей, а не до сумки дипкур'єра.

Отже, до вашої сумки дипкур'єра ніхто не-лазив?

— Ні.

— Це правда. Вашої сумки ніхто не відкривав. Люди працювали згідно з інструкцією.

— Скажіть, чому ви тримаєте мене на цій яхті?

— Пане Баділа, тут лише я можу ставити запитання, а не ви. Мене цікавить робота моїх людей, де б вони не працювали. Відповідайте зі всіма подробицями. Згода?

— Авжеж, — буркнув Раду.

— Отже, він назвав себе Йоганом Ольсоном, а вона як?

— Малла.

— Малла — це ім'я, а прізвище?

— Прізвища не називала.

— Вона видалася вам вродливою?

— Навіщо запитуєте? Невже знайдеться хоч один мужчина, якого не зачарувала б її врода?

— Ви помітили в ній щось особливе?

— Хоч вона й негідниця, але може легко завоювати довір'я у телепнів.

— А він яке враження справив на вас?

— Не знаю, що й сказати. Ольсон — цікава, добре вихована людина. А взагалі обоє вони виглядають химерними, дивакуватими.

— Останнє запитання, пане Баділа, яке вимагатиме від вас особливих подробиць: мені хочеться знати, як саме ви познайомились, як розвивалися події з першої хвилини й до останньої, коли ви розлучилися. Здається, вони раніше від вас зійшли з поїзда?

— Так, вони зійшли у Відні, а я — в Берні.

— Слухаю вас, пане Баділа. Тільки прошу з подробицями, якнайбільше подробиць…

— Оце й усе? — спитав шеф тресту, коли Раду замовк.

— Все. А як ви оцінюєте їхню роботу?

— Посередньо. Це оцінка, яку вони заслужили.

— Чому так? — спитав Раду більше з професіональної цікавості.

— З чого ви зробили висновок, що вони порпались у вашій валізі? Чому саме вони, а не хтось інший?

— Бо лише тоді, коли я пішов з ними у вагон-ресторан, мої речі залишались без нагляду.

— Бачите, оце їхня невмілість. Ви відразу зрозуміли, що, крім них, ніхто не міг лазити до ваших речей.

— Пане… Чому ви зветесь Капітан далекого плавання?

— Так мене називають. Взагалі в мене дуже багато прізвищ. За життя я мав їх аж сорок вісім.

—І ви всі їх пам'ятаєте?

— Майже всі, навіть ті, від яких відмовився. Наприклад, у Румунії мене звали колись Шункеріке.

«Знаю. Дядько Шункеріке — друг дітей. Тебе я відразу впізнав… А ось ти мене не впізнаєш. Це й не дивно, хоча я колись врятував тобі життя. Але ж минуло вже стільки років. Звідки тобі пам'ятати того хлопчину?»