Капітан далекого плавання

— Що вам треба? Куди ви хочете мене везти?

— Сідайте в машину! Не бійтесь… нічого поганого з вами не станеться.

— Гаразд… Сяду. Але чого вам від мене треба?

Молодший, як видно, не знав румунської мови, бо весь час мовчав, але й у нього урвався терпець. Він грубо штовхнув Раду в машину. Молодший сів за кермо, а старший сів за спиною праворуч.

«Отже, мене викрали, — міркував Раду, скоса поглядаючи на старшого. — Я думав, вони будуть винахідливіші, а все сталось інакше, ніж я передбачав».

— Куди ви мене везете? — спитав згодом, хоча йому було однаково.

— Дізнаєтесь, коли приїдемо. А поки що закуріть цигарку.

— Дякую, я курю свої.

— Цигарки з батьківщини?

— Так. Марка «Снагов».

— Раніше таких не було.

— Так. Закуріть, коли хочете.

— Спасибі. Не відмовлюсь.

Раду простяг старшому цигарку. Той прикурив. Якийсь час курив мовчки.

— Смачна? — спитав Раду, сподіваючись зав'язати розмову і хоч про щось дізнатись.

— Непогана, — відповів старший, — але прошу вас більше нічого мене не питати, бо я не маю права розмовляти з вами.

Раду помітив, що вздовж дороги поблискує море, а з другого боку по узбережжю мелькають дачі. Приблизно через годину машина зупинилася біля однієї з них у темній глибині двору.

— Прошу, виходьте.

Його обвели асфальтованою алеєю довкола вілли. Потім спустились до моря, де була невеличка пристань, об каміння якої хлюпотіли хвилі. Біля пристані на якорі — катер. Піднялися на палубу. Молодий запустив мотор, розвернув катер і помчав у відкрите море. Раду хотів залишитись на палубі, але його попросили спуститись у невеличку, розкішно обставлену каюту. Старий налив собі келих віскі й, навіть не розбавивши водою, випив.

— Не хочете віскі? — підморгнув він полоненому. Тільки-но Раду випив скляночку, як мотор зачмихав і зупинився.

— Ось ми й приїхали. Виходьте.

Катер причалив до борту якоїсь яхти.

— Піднімайтесь на борт! — наказали Раду. Він пішов по трапу першим.

На палубі яхти їх чекав чолов'яга з бакенбардами, одягнений у розкішну ліврею. Такого Раду бачив у якомусь кінофільмі. Вишуканими фразами на кількох мовах він привітав Раду з благополучним прибуттям і запитав, якою мовою той бажає розмовляти.

— Німецькою, — сказав Раду.

— Матиму на увазі, пане. А тепер прошу йти за мною.

Мовчазний шофер кудись зник, а старший супроводжував його. Раду через плече побачив, як він ховав до кишені пістолет.

Лакей, вклонившись, відчинив двері однієї з кают і запросив туди Раду.

— Оце, пане, ваше помешкання.

Каюта мала вигляд розкішного апартаменту. На всю стіну — бібліотека з румунських, французьких та німецьких книг. На одному столику — телевізор з широким екраном, на другому — великий радіоприймач. Стіни прикрашало кілька картин. В одному кутку — буфет з різними напоями, навпроти бібліотеки на стіні вмонтовано кіноекран. Одні двері вели в опочивальню, другі — у ванну кімнату. Все було розраховано на найвибагливіший смак.

— Вам тут буде зручно, — сказав старший, а лакей спитав: — Коли пан бажає вечеряти?

— Скажімо, через півгодини, — замість Раду відповів пірат.

— Добре, пане, — лакей зник за дверима.

Раду глянув йому вслід і ледь стримав усмішку. Лакей був лисий, по обличчю від скронь до підборіддя тяглися сиві бакенбарди, біля лівої ніздрі красувалася велика бородавка з кількома чорними волосинами. Товсті губи, зрізане підборіддя, опуклі очі непевного кольору смішили.

Що за блазень? — спитав Раду нападника.

Це немовля у вашому розпорядженні.

— Його зовуть немовлям? Хто він? Англієць?

— Дитя забуло вже, якої воно нації. Правда, він дуже освічена людина. Коли ви з ним познайомитесь ближче, він сподобається. Дозвольте вас залишити, бо вам треба помитись і переодягнутись. Якщо хочете, повечеряємо разом.

— А якщо ні?

— Все одно. Мені так наказано. В шафі знайдете все необхідне. А поки що до побачення.

Пірат попрямував до дверей, які автоматично перед ним відчинились і автоматично зачинились, коли він вийшов з каюти.

Залишившись на самоті, Раду уважно оглянув каюту.

«За інших обставин непогано було б подорожувати на такому судні», — подумав він. Але судно мало чудернацьку назву «Туман», і стояло не на рейді, а у відкритому морі. Назва судна нагадала йому німецьку яхту «Ніч і туман», якою фашисти вивозили в море людей для винищення. Поки що Раду не хвилювався, хоча події розвивались не так, як він уявляв. Підійшов до дверей, але вони перед ним не відчинилися. Спробував відчинити — не зміг. Якби не бачив, куди зникли ті двоє, то подумав би, що в каюті взагалі немає дверей. Глянув на ілюмінатори. Вони були такі маленькі, що в них могла пролізти хіба тільки дитина.

«Нащось я їм потрібний, і зрештою вони мене звільнять, бо Коли б вони знали справжні мої наміри, то так би зі мною не церемонились», — міркував Раду, йдучи купатись.

Як тільки він вийшов з ванни, до каюти безшумно ввійшов лакей і почав накривати стіл. В нього був такий гордий і незалежний вигляд, як у маршала, котрий обходить ряди своєї гвардії.

— Пан Вал зараз прийде, — повідомив лакей.

— Який пан Вал?

— А той, що привіз вас сюди.

— А ти можеш сказати мені, де я знаходжуся?

— На яхті «Туман», пане.

— Кому вона належить?

— Трестові «Туман», пане.

— Дивна назва… А чим займається цей трест?

— Приватними таємними дослідженнями, пане.

— Ти не можеш точніше сказати, що треба розуміти під приватними таємними дослідженнями?

— Не маю права. Може, вам скаже пан.

Пан Вал не примусив себе довго чекати.

— Запізнився на п'ять хвилин. Прошу пробачити. Звичайно я точний. Сугаре, можеш нести страву, — кивнув лакеєві. Той вклонився і щез за автоматичними дверима.

— Яке вино ви п'єте? — спитав Вал.

— Вип'ю горілки, але, мабуть, у вас її нема.

— На ваше щастя, маємо. Капітан передбачав. До речі, він теж любить горілку, — пан Вал налив у чарки жовтуватої рідини з приємним запахом.

— Хто, ви кажете, передбачив мою схильність до горілки?

— Капітан далекого плавання.

— Власник цього судна?

— Хіба Сугар не казав вам, що яхта належить трестові «Туман»?

— А як прізвище капітана?

— Капітан далекого плавання.

— Та це ж не прізвище.