Капелан Армії УНР

тону архімандрит і так само не відводив чіпкого та

пильного погляду. – Попри листи із вельми люб’язними

зобов’язаннями перед польським урядом, маєте піклуватися

насамперед православною справою.

Владика Юрій у душі закипав, в нього наростало нестримне

бажання виставити вже за двері безцеремонного

і доволі нахабного гостя. Він і справді, ще у червні двадцять

першого року, перебуваючи тоді в Італії, писав досить

витриманого листа на адресу польського посольства.

У випадку його переїзду в Польщу, йшлося в листі, він не

дозволятиме собі щось недобре чинити проти польської

держави та уряду її, як також не має на гадці принижувати

католицьку віру. Такі листи зобов’язані були писати на вимогу

польської сторони усі владики, які мали перебувати у

цій країні. Спритні ж московські нишпорки, з серцем подумав

архієпископ, куди тільки свого носа не всунули…

– Нехай архімандрит пошукає у пам’яті Христове:

кесарю належить кесарове. А тих кесарів тепер не духовні

отці призначають.

У владики справді поволі складалися з католицьким

духовенством терпимі стосунки і він не бачив причин їх

з добрадива погіршувати.

Помилявся також архіманрит, виплітаючи, немов

з лози селянського кошика, свою інтригу зіштовхнути

Діонисія Валединського з Юрієм Ярошевським – як за

55

йшло на важливі, доленосні для церкви справи, то обоє

владик знайшли і порозуміння, і спільні точки зору.

– Але я прийшов зовсім не для того, щоб вдаватися до

споминів про Ваш шлях у Варшаву, – вів далі Смарагд, не

звертаючи й найменшої уваги на тон їх розмови, що чим

далі набирала небезпечної гостроти. – Ви на ділі спинили

роботу Православного церковного Совєта, пошанованого

православним народом. Зате нітрохи не бороните поступової,

але впертої українізації. Чим та українізація кінчається

– варто лишень згадати бунт ченців у Почаєві…

«Ти ба, – скрива всміхнувся архієпископ. – Заявився

одразу з мішком претензій».

– З приводу «православного народу», – владика

Юрій зашелестів пачкою газет і, знайшовши потрібну,

підсунув її до гостя. – Серед православних в сьогоднішній

Польщі сімдесят відсотків українців, двадцять вісім

– білорусів, а решту становлять поляки, литовці, росіяни,

чехи. Зарубку в пам’яті про це вже зробили… Щодо

Православного Совєта, то, як пам’ять не зрадить Вас,

опротестував його ще єпископ Діонисій. Чекайте, в мене

десь тут недалечко, що писав владика.

Йому навіть шукати серед газет не довелося довго, а

потрібне місце було розмашисто підкреслене червоним

олівцем: «Нехай вибачить мені Варшавський Церковний

Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути

церковною організацією для всієї Православної Церкви

в Польщі, як не можу погодитися з тим, що голос неканонічного

з’їзду був представлений як правдивий голос

православної Церкви в Польщі». Часопис «За свободу»,

ще від четвертого серпня.

Архімандрит навіть не взяв у руки газету, тільки недобре

глипнув на покреслені червоним рядки, мов там

видрукували особисто на нього образу.

Іван КОРСАК56

– Що ж до бунту в Почаєві, то про нього знаю не з

третіх вуст, – архієпископ навмисне з притиском, аж заскрипіло,

вимовив слово «третіх».

Про ті події владиці оповідали самі учасники. У жовтні

двадцять першого у Почаєві відбувався єпархіальний з’їзд

духовенства й мирян. Тоді також чимало йшлося про богослужіння

рідною мовою, сперечалися й сердилися, доки

не дійшли простої згоди – провести у Троїцькому Почаївському

соборі службу Божу українською, тож усім і все

тоді зрозуміло буде. Нашвидкуруч утворився хор під

керівництвом М. Квасницького, а правив протоієрей

Н. Абрамович. Люду зібралося звідусіль море, слухали всі з

захопленням. І раптом негадана притичина, кілька монахів

здійняли крик і ґвалт: «Церковь обезглавили!» З’ясувалося,

що не пом’янули московського патріарха. Обґрунтовану

відповідь по тому дав Іван Власовський: за практикою Константинопольської

церкви, за якою і тут завше правиться,

патріарха поминають єпископи, а священик має поминати

свого правлячого єпископа. Чому ж тоді монахи в порушення

канону не поминають владику Діонисія?

Обурений владика зробив добрячу нагінку монахам,

а з’їзд прийняв ухвалу: «Жива віра вимагає й живої

віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти

від церковнослов’янської мови до народної, живої мови

української. Але перехід той має відбуватися ступнево, в

міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною

церковною владою потрібні богослужбові

книги».

– А про Почаїв ви, звісно, вигадали. Або Вам переказали

криводушно, – тепер уже владика Юрій кинув на

Смарагда твердий і колючий погляд.

Вони зустрілися поглядами так, як двоє на вельми

вузенькій кладці, де можна пройти, лише скинувши

57

іншого; і хоч як буравив тим зором Смарагд, штовхав

назад і відштовхував, владика витримав те без труду

особливого, – він наче дивився крізь архімандрита, десь

далі, углиб, бо він істинно зобов’язаний бачити далі, бо

саме на ньому, а не на схибнутих на ненависті до чужинців

архімандритах, лежала відповідальність розбудовувати