Капелан Армії УНР

як Тіло Христове на ньому висіло.

Смарагд був переконаний, що то не просто його

чванькувата самовпевненість, йому трапилося у Кременці,

у липні дев’ятнадцятого, перевірити себе.

Раптово, як град серед жнивного дня, впала на місто

червона лавина, хапали усіх підряд, хто служив бодай

сторожем при українській владі, не обминула облава і

духовенства. Смарагд ще встиг разом з іншими священиками

переховати тяжко хворого, геть уже немічного

владику Діонисія, невдячного владику, що трощить тепер

на друзки моноліт православ’я; він таки встиг переховати,

але підозра впала на нього. Разом з іншими священиками

вивозять Смарагда в Дубно і двічі підводять

до викопаної вже могили.

– Готуйсь! – І, як голодні вівчарки зубами клацають,

заляскали замки гвинтівок.

Але хтось там, у червоних верхах, в останню мить

похопився, мовляв, розстріл духовенства відверне людей

від нової, справжньої пролетарської та селянської

влади, тож після другої вже команди «Готуйсь!» закопали

могилу порожньою. А комісар із чистим папером в

руках до них:

67

– Пишіть, що ви ніколи більше не виступатимете

проти радянської влади.

Священики, на чиїх очах щойно із шурхотом осипалася

у могилу свіжа земля, без повтору написали заяви.

Смарагд тоді навіть олівця в руки не взяв.

…Уже взимку, як впали сніги, архімандрит, втомившись

читанням, так само виходив у недалечкий ліс, бродив

напівзаметеними стежками. Різні думки набігали на

пам’ять, тільки все частіше спадало на гадку, що лише

сам він, і більше ніхто, має поквитатися з кривдниками.

У тиші незайманій лісовій раптом ворона голосно

крякнула, крякнула якось надтріснуто, як ламається перемерзле

на кріпкій стужі дерево. І життя моє отаке чомусь

надтріснуте, – з гіркотою подумав Смарагд.

11

Отець Павло тримав у руках ще нерозпечатаного

конверта, тримав з надією і тривогою, нестримним бажанням

чимдуж швидше розкрити, і так само з холодним

острахом, що в тому конверті таїтися може біда

– отець Пащевський тримав листа від сім’ї. Листи з дому

траплялися рідко, то дивом пробивалися крізь кордони

і колючі дроти, то з нагодою передавали їх, через випадкових

знайомих, з великим запізненням зі зрозумілих

причин. Але сперш, рвонувши краєчок конверта, він не

міг відірватися від фотографії, з якої дивилися, немов з

докором, невеселі очі дружини Анни. Погляд чотирьох

пар дитячих очей, спрямованих просто в об’єктив, був

сповнений звичайної дитячої цікавості, а ще немов тихо

питав: де ж ти, батьку, так забарився?

Отець Павло достеменно знав, що діялося на підрадянській

Україні, де голод зазирав спраглими очима

Іван КОРСАК68

чи не в кожне віконце, тим паче не міг обминути його

сім’ї, родини «нетрудового елемента». Тут же, потрішки

з таборів інтернованих люд розсмоктувався по світах.

Молодь настирно рвалася в університетські аудиторії,

чимало колишніх вояків уже сиділи на студентській

лаві в Українській господарчій академії в Подєбрадах,

в Українському вільному університеті у Празі, дякуючи

приязному ставленню до українців чеського президента

Томаша Масарика, ще хтось топтав доріжки в університети

Варшави, Берліна чи інших європейських міст, або

й зовсім шукав хоч тепер незрадливої долі на землях далеких,

за океанськими хвилями. Багато урядовців УНР

ще до української революції вже були знаними вченими

і їм пропонували університетські кафедри в різних європейських

столицях.

Той докірливий погляд дитячих очей з фотографії

підштовхнув отця Павла написати врешті своєму митрополитові

клопотання про призначення на парафію

у Волинській єпархії. Після не вельми довгого листування,

погодження-перепогодження з місцевою владою

Пащевського призначають настоятелем на парафію в

село Бабин Рівненського повіту, потім його переводять в

Жидичин, як вже визволить свою сім’ю з більшовицької

резервації, а згодом стає він настоятелем Чесно-Хресної

церкви в Луцьку.

Ще як вечеряв Пащевський з отцем Смарагдом у

Києві, коли поверталася Холмська духовна семінарія з

Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадійністю української

церковної справи взагалі і на західних теренах

зокрема:

– Марний ваш клопіт, тут, на центральних землях,

істинно канонічне російське православ’я вже століттями

коренилося, а Західну Україну чорним крилом

69

уніятство накрило… То ж ви мені схожі на сівача, що

розкидає зерно на камені, і, безумний, сподівається,

що з того зерня колись паросток буде. Так ще можна

тижнями йти по Синайській пустелі, схожій хіба на марсіанський

пейзаж, де травинки жалюгідної не зустрінеш,

в тій пустелі направо й наліво сієте ви із заплющеними

очима на безводний пісок, тільки ваше зерно неминуче

висхне і струпішає…

– Шкода, що не бачили ви, як стрічали Петлюру на

майдані святої Софії, коли вигнав з Києва більшовиків…

І так само, як правили панахиду по гетьманові Мазепі,

– отець Павло все силився у світосприйманні Смарагда,