Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

Виринали і виринали наїдки. Чого тільки не було! Баличок, заливна осетрина, червона й чорна ікра, плитки свіжого масла, оселедці, притрушені цибулькою, маслини, солянка м’ясна гаряча, окрошка холодна, печеня в глечиках, кусні м’яса вареного і смаженого, хліб чорний, хліб білий, морозиво… І всього невпоїд. А пляшок, а карафок!!! Мабуть, не брешуть. Мабуть, справді рай.

Попри недавній переляк з рота покотилася слинка. Правду кажучи, таки добре зголоднів, зранку ж і рісочки не тримав у роті. Але цікавість не полишала мене.

— Скажіть, а що воно таке було у келиху?

Вождь на мить одірвався від добрячого кусня індичатини, зиркнув на мене посоловілими очима і буркнув сердито:

— Не патякай. Працюй.

“Якщо у вас така праця, то яким же мусить бути відпочинок?” — хотілося запитати, але вже встиг втямити: розмови і зайві запитання тут не в пошані. До того ж напій потроїв апетит. Ніяких ознак отруєння ще не відчував. Хоч наїмся перед смертю, вирішив, і присунувся ближче до чудодійного конвейєра. Ні виделок, ні ложок не побачив. Але ця дрібна незручність повністю компенсувалася відсутністю офіціанток.

Настрій з кожною хвилиною поліпшувався — чим більше перехиляв келихів… Тепер сам вибирав їх. Напої вражали різноманітністю, вишуканістю, а головне — якістю. Вражали дуже переконливо, бо вже за якихось півгодини у голові загули джмелі. Але ж ніхто не відстає від мене. Навіть випереджають. Дивно тільки, що й досі ще не затягнули “Ой хмелю, мій хмелю… ” чи “Розпрягайте, хлопці, коні”. Жлуктять, і їдять, і дудлять. Сам люблю попоїсти, але таких мастаків зустрів уперше. І не видно, щоб кого уже розібрало. Це підбадьорювало, закликало не відставати. Але переляк і втома таки далися взнаки. І незабаром поміст піді мною поволеньки захитався, зал пішов обертом… “Слабак! Нероба нещасний!” — тільки й зафіксувала моя затуманена свідомість чиюсь характеристику. Поринув у морок.

Пробудження після перепою неприємне на будь-якій планеті. Таке у мене було переконання. Помилкове, виявляється. Розплющивши очі, відчув приємну легкість у всьому тілі. Голова ясна, ніби вчора і в рот нічого не брав.

Простора кімната. Лежу на м’якій низенькій тахті. Стеля випромінює заспокійливе голубе світло. Потужні вентиляційні установки безперервно нагнітають збагачене киснем і якимись специфічними пахощами повітря. Воно лоскотало ніздрі, приємно холодило груди. Зашторені вікна ледь рожевіли. Бралося на світання.

Двері безшумно відчинилися, і два роботи ввійшли з черговим пацієнтом. Поставили носилки біля тахти, обережно вклали підопічного. Намагались вкрити пухнастим простирадлом, аби не застудився, але кібертонець пручався, дриґав ногами і варнякав таке, що в подібних випадках варнякають усі. Роботи докладали зусиль, аби прикрити тіло, поки одному з них пацієнт не загилив ногою прямо в голову — аж Іскри проскочили у того між антенами. Роботи, думав, зараз дадуть тобі гарненького прочухана! До нових віників пам’ятатимеш. Та ба — вони знову й знову дбайливо складали докупи руки й ноги нахаби. Нарешті знайшли вихід із становища — спеленали п’янюгу у його ж бороду.

Я сів на тахті, мізкуючи, як звідси вибратися. Хоч і гарно тут, але все ж краще не потрапляти. Та куди подівся одяг? І ключик, чарівний контрольний ключик… Скільки не нишпорив під матрацом, під подушкою — марно. Тим часом добра половина місць була зайнята, а двері раз у раз відчинялися. У кімнаті гамір дедалі наростав. Очевидно, недавно скінчилась їхня робота, і на світанку тут години пік. Треба швидше змотувати вудочки. Закутався у простирадло, вийшов.

У передпокої натрапив на робота, який, певно, виконував обов’язки чергового адміністратора. Він підвівся з стільця і чемно вклонився.

— Що вас турбує? Чи не бажаєте, мій володарю, похмелитися?

Мене турбувало інше — куди зник одяг?

— Вас привезли сюди в нормальному вигляді, без одягу, мій володарю.

Ага, виходить, ще в дорозі обчистили.

— Скільки з мене? — запитав за звичкою, але тут же схаменувся.

Питання прозвучало явно недоречно, бо й робот здивовано глипнув на мене і ще раз перепитав:

— Може, вам, мій володарю, таки слід перехилити чарчину?

Подякував за увагу і рушив до виходу, але адміністратор зупинив:

— Мій володарю, ви забули взяти телевізор. А транзистор, певно, загубили.

Він узяв з купи телевізорів перший-ліпший і почепив мені на шию. Потім витяг з шухляди в столі транзистор-сережку, але ні в правому, ні в лівому вусі ніяк не міг відшукати дірку. А згоріли б ви зі своїми транзисторами! Плутаючись в простирадлі, я вибіг на вулицю. Біля під’їзду витверезника юрмилися вільні атомокари, і ледве ступив на східці, як один з них під’їхав. Уже не здивувався, коли робот одчинив дверцята.

— Куди накажете, мій володарю?

Справді, куди? Взагалі, треба систематизувати перші враження. Аби виграти час, попросив просто покатати.

Атомокар поплив вулицею до центру. Назустріч неслися лімузини з бухариками. Зручніше вмостився на сидінні, замислився. Робот-водій аніскілечки не заважав, та хотілося побути наодинці, зібратися з думками, скласти якийсь план дій чи принаймні поведінки.

— У місті є готелі?

— Не розумію, мій володарю!

— Де я можу зупинитися на перепочинок?

— Де завгодно, мій володарю.

– І ось в цьому будинку? — Десятиповерхова крупнопанельна коробка височіла на розі двох вулиць.

— Будь ласка, мій володарю, — обізвався водій і загальмував біля під’їзду. Я вийшов. — Вас чекати, мій володарю?

Нерішуче стояв, поки не почув крик. Неподалік, біля механізму, що скидався на колишні наші автомати

“Газвода”, репетував дідусь. Він гамселив обіруч автомат і вигукував:

— Халтурники!

Водій побіг до нього, а слідом за ним подався і я.

— Що сталося, мій володарю?

Дідок набурмосився і заволав, ніби його різали:

— А-а-а, скотина! Зовсім відбилися від рук! Партачите! — і ногою тиць робота в живіт.

— Та заспокойтеся, скажіть, що сталося? — спробував я вгамувати дідуся.

— А ти не лізь! Бачиш — зовсім розсобачилися.

— Та що все — таки сталося?

— Що сталося, що сталося? — невгавав дід. — Прошу кефіру, а він мені — коньяк! — Дід показав на тацю з низкою пластмасових чарок, наповнених коньяком.