Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

Надворі нікого не видно. Насмілився — і шаснув ближче. Крізь скляні стіни було видно чудернацькі блискучі агрегати. Біля них походжали роботи. Обійшов споруду. На протилежному боці її натрапив на конвейєр. Він вибігав з підприємства і нескінченною стрічкою поспішав на схід. На конвейєрі лежали пакунки в цупкій обгортці. Крізь неї просвічувала світло-сіра маса. Вже збирався зайти в приміщення, як позаду замукала моя худоба. Ні, від неї так просто не відкараскаєшся.

Довго не роздумуючи, стрибнув на конвейєр. Він швидко поніс мене на схід. Моя череда деякий час бігла поруч, та незабаром все ж відстала, не витримала темпу. Даруйте мені, рябі, але не для того я вирушив у космос, щоб перекваліфікуватися на дояра.

Поклав під голову один з пакунків, розлігся. Милувався навколишніми краєвидами. Ліворуч і праворуч мелькали озера, гаї. Ось конвейєр прошумів високо над річкою, ось зліва розкинулося напівзруйноване місто. Ще одне, іще. Ніде жодної живої душі, ніяких ознак життя. Під монотонний перестук солодко задрімав.

Прокинувся від шаленого вітру. Спросоння вхопився за край конвейєра, боячись, аби не здуло додолу, і тут: же помітив: низько наді мною висить гелікоптер.

Пілот-робот спустив з кабіни мотузяну драбинку і помахав рукою — вилазь, мовляв. Тверезо зважив свої можливості. Прийшов до висновку: нікуди не втечеш від кібертонців. Не сидіти ж в лісі вічність. Не збираюся ж я пасти їм напівздичавілих корів. Слухняно подряпався вгору. Робот зачинив за мною дверцята і чемно попросив сісти.

— Куди мене везуть?

Робот побожно приклав палець до рота:

— До всемогутнього Кібера, мій володарю.

Не минуло й години, як гелікоптер сів на дах будинку біля величезного водоймища. Тільки-но ступив на дах, як залунала мелодія гімну. Я приліг, а до мене, чітко крокуючи, підійшов двійник Чудотворця Дванадцятого і відрапортував:

— Поздоровляю з прибуттям у володіння всемогутнього, наймудрішого Кібера. Кібер готовий прийняти вас, мій володарю.

Він запропонував мені пройти вздовж почесної варти. Озброєні роботи, вишикувані в дві шеренги, проводжали мене ідеально синхронним поворотом голів, а потім гримнули:

— Уря! Уря! Уря!

Стелять м’яко…

Кинув оком навколо, щоб хоч сяк-так зорієнтуватися, але нічого особливого не помітив. Бетонована дорога, плетиво антен, на обрії — вежі столиці. Тим часом двійник вождя запропонував підійти до сходів, що вели вниз.

Ми спустилися на верхній поверх і пішли коридором. Підлога вистелена м’яким килимом, всього-на-всього одні двері. Біля них виструнчилися, тримаючи зброю на грудях, два роботи. Ого, охорона в нього, видно, чимала. Навіщо вона за такого одностайного обожнювання? Невідомо.

Двійник залишив мене біля дверей.

Нерішуче переступив поріг і опинився у просторому залі. Посеред залу підлога ввігнулася під вагою велетенського рожевого куба. Точніше кажучи, це вже я потім побачив, що він рожевий. Коли підійшов до нього і провів пальцем по лицьовому боці. Куб був вкритий товстенним шаром пилюки. Гребнув пилюку долонею — зблиснула літера “К”. Висипав зі своєї саморобної торбинки рештки харчів і заходився ганчіркою витирати далі. За кілька хвилин прочитав: “Кібер Перший — “Адам”. Що за ідіотські жарти? Хтозна-звідки перли на гелікоптері, так врочисто прийняли… І все заради того, щоб я стовбичив перед оцим запилюженим одороблом? Може, воно й справді електронна машина. Але ж якої застарілої конструкції! І схоже на те, що вже давно-давно не діє.

Я грюкнув кулаком по одороблу і гукнув:

— Гей, хто в лісі, озовися!

Нутрощі куба озвалися різноголосим бреньканням, дзенькотом, скреготом, — ніби старе пошарпане піаніно. Завмерли різноголосі звуки, осіла хмара куряви — і знову мертва тиша. Тьху, та й годі! Припав вухом до куба — ані гу-гу.

Обійшов навколо “Адама” і переконався, що це таки небіжчик. Тут і там стирчить обрізаний кабель… Помітив ще одні двері. У сусідньому залі теж майже такої величини запилюжений куб. У третьому — менший, у четвертому — ще менший, на підставці, у п’ятому — зовсім маленький, на вищій підставці.

Відчинив двері шостого залу. Тут було чисто. Біля самих дверей стояв довжелезний полірований стіл, густо обставлений стільцями. Перпендикулярно до нього, утворюючи літеру “Т”, - ще один стіл. Біля нього на золотому постаменті височить маленький-малесенький рожевий куб — 1 м Х 1 м Х 1 м. Миготить безліччю сигнальних лампочок

— червоних, жовтих, синіх… Від куба до підлоги і до стелі пов’юнилися кабелі. Ніби спрут, подумалось. Але за кубом напис на стіні (метрові літери) уточнював: “Кібер Шостий. Наймудріший з мудрих”.

— Тю…

— Чого ти розтюкався тут, — озвався куб. — Ерудит доповів мені, ніби ти знаєш, скільки буде, якщо два помножити на два. Це правда?

— Не знаю, що й казати… Одного разу відповів ствердно і потрапив у лепрозорій.

— Не бійся, — заспокоїв куб, — тут тобі ніщо не загрожує. Я спроможний зрозуміти недорозвинених.

— Дуже радий, але де все-таки всевишній і всемогутній Кібер?

— Я і є Кібер. Кібер Шостий, — не без бундючності мовив куб. — Всевишній і всемогутній. Наймудріший з мудрих.

— Дуже приємно.

— Сідай, — запропонував господар.

Подякував за гостинність, сів біля підніжжя літери

— Чи не бажаєш перекусити з дороги? — Я ніяково здвигнув плечима. — Щоправда, тільки Чудотворця Дванадцятого зрідка приймаю. Але щось організуємо… Зараз принесуть. А поки що перепрошую за насильство. Сподіваюсь, з тобою поводились добре?

— Так.

— Покладені на мене високі обов’язки примусили трохи незвично запросити тебе в гості. Я побоювався, як би ти не вчинив кібертонцям якого-небудь зла. Та й вони могли повестися з тобою, з відсталим елементом, суворо. А тепер постарайся відповісти ще на одне питання.

— Будь ласка, — здвигнув плечима.

— Скажи, скільки буде, якщо помножити чотири на п’ять?

А згоріла б ця таблиця множення! Невже вона тут являє якусь військову таємницю?

— Двадцять.

Кібер отетеріло замиготів лампочками і за хвилину вигукнув схвильовано:

— Правильно! А сім на п’ ять?

— Тридцять п’ять.

— А шість на вісім?

— Сорок вісім.

— А дев’ ять на сім?

— Шістдесят три.

— О господи! Він справді знає таблицю множення! — злякано вигукнув господар. — Слухай, може, ти ще й в шахи вмієш грати?! Невже?! Як-небудь виберу час, збацаємо партію… Особисто я дуже радий, що зустрів представника доісторичної цивілізації! — не міг заспокоїтися господар. Тут якраз робот заніс їжу на таці. — Пригощайся, нещасний, їж. А ти дістань із сейфа… Там, здається, щось зосталося після візиту вождя… — Робот відчинив величезний, аж до стелі, сейф, що стояв у кутку залу, і відкоркував для мене пляшку коньяку.

Я одсунув чарку і зауважив:

— Все це дуже добре, але мені все ж хотілося б узнати, куди я потрапив. І чому обізнаність з таблицею множення сприймається у вас так трагічно? У мене чимало запитань. На жодне з них самотужки не можу знайти відповіді.

– Їж, їж, бідолахо, — м’яко мовив гостинний господар. — Боюся, скільки б не розповідав тобі, нічого не зрозумієш, бо ти потрапив на найщасливішу з планет. Ти потрапив у рай, Є така думка: організуємо для тебе екскурсію, а потім зустрінемося якось вночі і поговоримо. Тільки не лізь ні до кого зі своєю таблицею множення. І взагалі тримай язик за зубами. Ніхто не повинен знати, що два на два дорівнює чотирьом. Ніхто, крім мене. Навіть я мовчу з цього приводу. Їж… І поки що не мороч голови, я й так відключився на розмову з тобою, а в мене ж державної ваги справи.